Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Попри віддаленість від материка та інших архіпелагів, відкритий острів населяли люди. Відразу після того як кораблі Роггевена стали на якір за дві милі від берега, голландці помітили стовпи диму, що підіймались з різних частин острова. Капітан, не гаючись, відрядив дві шлюпки дослідити острів - таким чином перші європейці ступили на таємничий острів Пасхи.
Свідчення Роггевена особливо ціні, оскільки він першим описав корінних рапануйців. Голландський капітан говорить про остров’ян як про людей пропорційно складених, з розвинутою мускулатурою та правильними рисами обличчя, а також - що найбільш дивно - зі світлою шкірою. Крім того, він згадує цікавий звичай видовжувати мочки вух, вставляючи в них кільця великого діаметру. В деяких найстаріших остров’ян мочки сягали чотирьох дюймів[12]; під час робіт у полі, аби витягнуті вуха не заважали працювати, вони зав’язували їх над головою або за потилицею.
Роггевен став першим чужинцем, хто побачив на власні очі загадкових велетнів острова Пасхи. «…Ці кам’яні фігури сповнили нас здивуванням, оскільки ми не могли зрозуміти як таке можливо, що люди, котрі не мають жодних великих дерев та вірьовок достатньої міцності, щоби сконструювати спеціальні пристрої, могли звести їх; крім того, деякі з цих статуй мали добрих тридцять футів[13] у висоту», - згадує голландець у своєму щоденнику. Втім, Роггевен обмежився лиш кількома сухими реченнями, що стосувалися моаі (сучасні дослідники вважають, що він не наближався до статуй, а лиш роздивлявся їх здалеку), які успішно загубились у його розлогому звіті про експедицію до Південних Морів.
Довгих п’ятдесят років аборигени острова Пасхи не бачили більше жодного чужинця, попри те, що дослідники все ще шастали Тихим океаном у пошуках загадкової землі Девіса. Аж поки у 1770 році іспанський віце-король Перу послав дона Феліпе Ґонзалеса Хаедо анексувати острів Пасхи, випередивши таким чином англійців, чия присутність у тихоокеанських водах дедалі більше турбувала короля Іспанії. Ґонзалес спорядив два військові кораблі і 15 листопада 1770 року вступив у володіння островом, перейменувавши його в Сан-Карлос, на честь його величності Карлоса ІІІ, короля Іспанії. Іспанці лишалися коло острова цілих шість днів. Дон Франциско Антоніо де Аґуера, старший стерновий на фрегаті «Санта Розаліа», одному з кораблів експедиції Феліпе Ґонзалеса, наводить більш ґрунтовні свідчення про кам’яні статуї, котрі одразу після опублікування зацікавили європейську спільноту. «Незабаром з’ясувалося: те, що ми здалеку сприйняли за кущі пірамідальної форми, - пише Антоніо де Аґуера, - насправді виявилося статуями ідолів, яким поклоняються аборигени, і були вони такої висоти та товщини, що нагадували великі дебелі колони. Вони складаються з монолітного тіла та корони чи шапки на голові, висічених з іншого каменю… Дуже важко зрозуміти, як [остров’яни] можуть встановлювати такі величні статуї і підтримувати їх ідеально збалансованими на сонмищі маленьких камінців, що нагромаджені в основі… і я навіть подумав, що ці кам’яні монументи не є продуктом цього острова, де невідомі залізо, пенька[14] та міцна деревина. Багато ще доведеться попрацювати над цим питанням».
У 1774 році до острова Пасхи пристали вітрильники «Adventure[15]» та «Resolution[16]» під командуванням славетного капітана Кука[17]. На борту «Resolution» був гравер, котрий зробив перші зображення острова Пасхи, його мешканців та загадкових статуй. Саме Кук першим повідомив, що неймовірними вухатими велетнями заставлено весь острів. Уславлений англієць, як і його попередники, був вражений розмірами моаі: «…її [статуї] тіні відразу після другої пополудні виявилося достатньо, щоб укрити від променів сонця всю групу, яка складалася з майже тридцяти осіб».
Такими були перші три експедиції, які побували на острові Пасхи.
Втім, невиясненим лишилося одне питання: куди поділася земля Девіса?…
* * *
1 серпня 2009-го, 13:00 (місцевий океанський час), літак «Boeing-767» чилійської авіакомпанії «LAN». Двадцять хвилин до приземлення на острів Пасхи.
Авіалайнер плавно, але впевнено йшов на зниження. Гул турбін трохи стишився, після чого в животі млосно залоскотало, а вуха заклало так, ніби хтось, мов по команді, запхав у них зсередини гумові корки.
Пакси[18] заворушилися. Вмить салон 767-го перетворився на розтривожений мурашник. У якийсь момент я став переживати, що літак перевернеться у повітрі: майже всі пасажири наперли на правий борт, намагаючись протиснутися до ілюмінаторів. Стюардеси гасали туди-сюди, марно намагаючись уговтати розбурханий народ. Утім, робили вони це якось непереконливо: певно, дівчата давно вже звикли, що пасажири цього рейсу при наближенні до пункту призначення починають дуріти і поводитись неадекватно. Отож, за кількадесят секунд половина салону, немов рибки-липучки присмокталися до правого борту літака і нетерпляче очікували появи загадкового Рапа Нуї. Нам із Яном пощастило: наші місця знаходилися якраз коло ілюмінаторів правого борту, тому нам не потрібно було лізти нікому на голову, щоб побачити острів.
Однак - горизонт пустував. Те Піто о Те Хенуа, неначе всесвітньовідомий оперний співак, навмисне затримував свій вихід на сцену, аби ще більше розігріти, розхвилювати й уразити глядачів.
Погода того дня видалась славною. Вітру майже не було, про що свідчила відсутність великих хвиль. З такої висоти тихоокеанська гладінь скидалася на велетенський, відполірований до блиску сталевий лист, в якому, мов у дзеркалі, розпливчасто відбивалися нечисленні розтріпані хмарки.
Знизившись до трьох тисяч футів (далекомагістральні літаки у салоні мають монітор, на якому допитливим паксам демонструють поточне положення літака, його висоту та швидкість), авіалайнер продовжував летіти прямо. Через кілька хвилин «Boeing» зробив плавний лівий поворот і пішов далі на зниження, настовбурчивши спойлери[19] на крилі.
Аж раптом хтось заверещав у салоні першого класу. Вікна «першокласників» знаходяться ближче до носової частини літака, тому їм, ясна річ, видніше, що там попереду. Потому крізь весь літак, від кабіни пілотів аж до крісел стюардес у самому хвості, пробігла хвиля бурхливого збудження, що наче віяння свіжого бризу оживило заціпенілих людей. Коли наелектризований хмільний потік докотився до мене, я відразу побачив його! Крихітний шматок сіро-зеленої безлісої землі, що сором’язливо ховався за товстим дирижаблем-хмарою далеко попереду літака.
«Боже, який він маленький!» - перше, що зринуло в голові. (Хоча насправді замість «Боже!» в моїй макітрі пронеслися зовсім інші слова, більш підходящі для чувака, який за півтора місяці натоптав шість тисяч кілометрів Південною Америкою; однак у книжках, мабуть, щоби не травмувати високоморальних та гарно вихованих читачок, у таких місцях завжди пишуть «Боже!».)
Острів таки справді видавався маленьким, немов іграшковим.
- Чорт забирай, - сказав я Янові, - я думав, він хоч трохи більший!
Чех не відповів. Він був зайнятий налаштуванням камери, готуючись знімати історичний момент посадки на рапануйську землю.
Пілот тим часом завершував останні приготування до приземлення, висунувши закрилки на повну. Літак трохи хитало: скинувши швидкість, він став більш чутливим до бокових повітряних потоків. За хвилину насичений шум під днищем сповістив про випуск шасі, і я прикипів до вікна. Острів лежав переді мною, мов на долоні. На північному-сході та в центрі чітко проступали два похилих конуси - залишки давно згаслих вулканів, які три мільйони років тому підняли острів з дна океану. Ще один такий конус мав бути на півдні, але я зі свого місця не міг його бачити. Над північною частиною острова пропливали низькі, мовби розплюснуті, кучугури сіруватих хмар.
Капітан лайнера дав по радіо останнє оголошення, запрошуючи всіх зайняти свої місця; пасажири слухняно порозсідалися по кріслах.
