Над прірвою у житі - Сэлинджер Джером Дэвид (версия книг TXT) 📗

— Ти що, сказився? Сказився, та? — все допитується він, а його дурна пика робиться дедалі червоніша й червоніша.

— Забери з грудей свої ідіотські коліна! — кажу. Я вже мало не кричав. Слово честі. — Злізь із мене, пусти, пес смердючий!

А він не пускає. Сидить, зараза, тримає мене за руки, а я обзиваю його сучим сином і чим хочу. І так годин десять. Чого я йому тільки не казав-уже навіть добре не пам'ятаю. Ти, кажу, думаєш, що тобі можна тягати в машину кого завгодно. А сам, мовляв, навіть не спитав, чи дівчина й досі виставляє в останньому ряду дамки. Тобі, кажу, взагалі на все нас… бо ти просто ненормальний кретин!

Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.

— Заткай пельку, Голдене! — цідить він, а пика така червона, тупа. — Зараз же заткай пельку, чуєш?!

— Ти ж навіть не знаєш, як її правильно звати — Джейн чи Джін, кретин нещасний!

— Заткай пельку, Голдене, трясця твоїй матері! Останній раз кажу.

Я його таки доконав, гада.

— Або ти заткнеш пельку, або я розвалю тобі голову!

— Забери з мене смердючі свої коліна, ідіот!

— А заткнеш пельку, якщо я тебе пущу? Я не відповідав.

Тоді він знов своєї:

— Я тебе відпущу, Голдене, а ти заткнеш пельку?

— Заткну. Стредлейтер зліз із мене, і я підвівся. Так натовк триклятущими своїми колінами груди, що я ледве дихав.

— Кретин недоумкуватий, ідіот, сучий син! — кажу йому.

Тоді він уже по-справжньому оскаженів. Свариться перед самісіньким моїм носом своїм величезним смердючим пальцем і примовляє:

— Голдене, трясця твоїй матері, я тебе попереджую! Востаннє попереджую: якщо не замовкнеш, я тобі такої всиплю…

— Чого це я мовчатиму? — кажу. А сам уже аж кричу. — В цьому ж і вся біда з вами, кретинами. По-людському з вами ніколи не побалакаєш. Тим-то кретинів здалеку й видно. Ніколи з ними розумно не побала…

В цю мить Стредлейтер справді зацідив мені в зуби. І друге, що мені запам'яталося, це те, що я відкинув копита. Не пригадую вже, чи він забив мені памороки, чи ні, але навряд. В житті людині взагалі важко забити памороки, то тільки в дурнячому кіно легко. Проте юшка з носа в мене добряче цвіркнула. Коли я знов розплющив очі, то лежав на підлозі, а каналія Стредлейтер стояв наді мною. Під пахвою він тримав оте своє смердюче туалетне причандалля.

— Я ж тебе, телепню, попереджував, — каже, — чого ж ти не заткнув пельки? — А голос у нього аж тремтить. Видко, злякався, каналія, чи не репнув у мене черепок, коли я гримнувся на підлогу. Аг шкода, що не репнув. — Сам винен, чорт бери! — каже. Слухайте, а він таки не на жарт злякався!

А я лежу собі на підлозі й навіть не думаю вставати. Тільки обзиваю його паскудою та кретином. І такий я лютий, що аж на крик зриваюся.

— Чуєш, піди вмийся, — каже Стредлейтер, — Ти мене чуєш?

— Сам іди, — відповідаю, — вмивай свою ідіотську пику! — Я поводився, звісно, як дитина, але надто вже він мені допік, стерво. — А по дорозі в умивалку, — кажу, — заскоч до місіс Шмідт і зроби своє діло. — Місіс Шмідт була дружина шкільного сторожа, баба років шістдесяти п'яти.

Так я й сидів на підлозі, доки почув, як каналія Стредлейтер причинив за собою двері й почалапав коридором до умивалки. Тоді я встав. Довго не міг знайти мисливської шапки. Нарешті таки знайшов кляту. Валялася під ліжком. Я нап'яв її, повернув козирком назад — так мені подобалося дужче, — а тоді ступив до дзеркала й подивився на дурнувату свою фізіономію. Ні, такої розквашеної мармизи ще* світ не бачив! Губи, підборіддя — все заюшене кров'ю, навіть піжама й халат. І страшно було, й цікаво. Я скидався на форменого розбишаку. В житті я тільки двічі потрапляв у бійку, і обидва рази мені перепадало. Так-що розбіяка з мене нікудишній. Якщо хочете знати правду, то я пацифіст.

Я здогадувався, що каналія Еклі не спав і, певно, чув увесь наш гармидер. Тож я відслонив завіси й пройшов крізь душову в його кімнату поглянути, що він у біса робить. Взагалі я рідко до нього заходив. Там завжди чимось смерділо — Еклі був страшенний нечупара.

7

Крізь завіси в душовій сюди з нашої кімнати падало трохи світла, і я побачив, що Еклі вже в ліжку. Але я добре знав, що він, зараза, не спить.

— Еклі,— кажу, — ти спиш?

— Ні.

Було все ж таки темнувато, я спіткнувсь об чийсь клятий черевик і мало не дав сторчака. Еклі звівсь у ліжку і сперся на лікоть. Все його лице було густо наквацяне білою маззю від прищів. У темряві Еклі скидався на привида.

— Що поробляєш? — кажу.

— Він ще й питає, що я в біса поробляю! Пробував заснути, але ж ви там зняли таку бучу! Чого ви завелися?

— Де тут світло? — Я ніяк не міг знайти клятого вимикача. Всю стіну обмацав.

— А нащо тобі світло?.. Он там, майже в тебе під рукою.

Нарешті я таки знайшов вимикача і ввімкнув світло. Еклі, каналія, затулився долонею — світло, бачте, засліпило йому очі!

— О боже! — скрикнув він, уздрівши мою розквашену фізію. — Що з тобою?

— Та ми з Стредлейтером трохи той… погиркались, — відповів я і сів на підлогу. В них у кімнаті ніколи не було стільців. Хтозна, де в дідька вони їх дівали.

— Чуєш, — кажу, — ти не хочеш трохи пограти в канасту?

Еклі любив грати в канасту.

— Господи, та в тебе ж і досі кров юшить! Ти б що-небудь приклав абощо.

— Сама перестане. Чуєш, то не хочеш трохи перекинутись у канасту?

— Яка там канаста, чорт забирай! Ти хоч знаєш, котра вже година?

— Ще не дуже пізно. Всього лиш одинадцята — пів на дванадцяту.

— Всього лиш! — перекривив мене Еклі. — Завтра мені, щоб ти знав, рано вставати, я йду до церкви, чорт забирай! А ви серед ночі мордобій влаштували, кричите, як недорізані. За що ви, паскуди, хоч побилися?

— Довга й нудна історія, Еклі. Мені шкода нею тебе мучити. — Я з ним ніколи не розмовляв про свої особисті справи. Насамперед тому, що він ще тупіший за Стредлейтера. Проти цього недолобня каналія Стредлейтер просто геній. — Слухай, — кажу, — можна мені сьогодні переночувати на Еловому ліжку? Адже він приїде аж завтра ввечері, правда? — Я добре знав, що раніше Ел не повернеться. Він майже щосуботи вшивався додому.

— Звідки мені в біса знати, коли він приїде! — каже Еклі.

Слухайте, це вже мені набридло!

— Хай тобі чорт, як це ти не знаєш, коли він приїде? Хіба він коли-небудь вертався раніш, як у неділю ввечері, га?

— Та воно так, але ж не можу я, дідько його мамі, сказати кожному: лягай, якщо хочеш, і спи на його ліжку!.

Ну, він мене вбив! Я як сидів, простяг з підлоги руку й поплескав його по плечу.

— Ти, малий, принц, — кажу. — Ти про це хоч знаєш?

— Ні, я серйозно… Не можу ж я кожному стрічному сказати: лягай собі на…

— Ти, малий, справжній принц. Джентльмен і мудра голова, — кажу, Зрештою, так воно й було. — У тебе часом немає закурити? Якщо скажеш «є», мене вхопить інфаркт!

— Немає. їй-богу, немає. Чуєш, а за що ви там, чорти, завелися?

Я не відповів. Тільки встав, підійшов до вікна й виглянув надвір. На серці раптом стало так тоскно — жити не хотілося.

— То через що ж ви, хай вам чорт, побилися? — вже всоте питає Еклі. От зануда!

— Через тебе, — кажу.

— Що?! Чого це в біса через мене?

— А того. Я захищав твою честь. Стредлейтер сказав, ніби ти — паскудний хлопець. Не міг же я подарувати йому цього наклепу.

Під нього наче жару сипнули.

— Так і сказав? А ти не бре? Серйозно?

Але я відповів, що тільки пожартував, а тоді взяв і ліг на Елове ліжко. Слухайте, як же гидотно було в мене на душі! Тоскно, самотньо, хоч головою в стіну бийся.

— У вас у кімнаті смердить, — кажу. — Я навіть звідси чую, як смердять кляті твої шкарпетки. Ти що, ніколи не віддаєш їх прати?

— Не подобається — іди… сам знаєш куди! — відповідає Еклі. Дотепний, собака! — Може, погасиш оте чортове світло?