Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги .TXT) 📗
Вона була не сама. Її подруга виглядала не згірш: тоненька, з вузькими стегнами, щільно обтягнутими довгою стрейчевою спідницею, в коротенькій кофтині-топі, що відкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкішне каштанове волосся блищало на сонці, як штучне. Проіґнорувавши чергу, обидві красуні взяли по банці пепсі й одразу випурхнули з кав’ярні, залишаючи за собою шлейф квіткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, — думала Віра. — Я впевнена, що можу виглядати ще ліпше.
Звідки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мізку завжди існує цей провал — чорна діра, яку я ніколи не можу здолати?»
Як тоді, при першій зустрічі з Лілі, її охопила солодкава нудота, в голові запаморочилося. На душі стало незатишно. Якась невловима асоціація майнула й розтанула. Настрій зіпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. І не більше. Мені лишається тільки терпіти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди-небудь на Канари зі своїм спонсором. Такі тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вміє? Чому гроші линуть до грошей, а злидні завжди чатують на тих, хто вже звідав їх донесхочу? Що я взагалі розумію у цьому житті? Я бачила тільки роботу, роками здирала з себе інтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейські замашки, до крови обдираючи коліна, виборсувалася нагору, до того життя, яке іноді, як пташка, залітало у вікно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що іноді, дивлячись закордонний фільм, я ніби усе розумію й подумки перекладаю краще, ніж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я —донька вбивці… Мабуть, у цьому і є мій комплекс».
Віра завжди пам’ятала, як після інтернату увійшла в свою квартиру на першому поверсі — вона лишилася за нею, але майже усі речі були конфісковані. І тільки на підвіконні стояв горщик з величезним, давно засохлим алое. Сусідка передала їй коробку з паперами, серед яких зберігався і останній лист від матері, та порадила поміняти цю квартиру на інший район, бо тут на ній завжди стоятиме тавро доньки вбивці.
— Я й досі не розумію, навіщо Тамарці треба було вбивати цю стару? — сказала сусідка. — Доньку сиротою залишила. А коштовностей так і не знайшли — може, вона їх для тебе десь заховала? То будеш багатою нареченою…
Першої ж ночі Віра зрозуміла, що, коли лишиться у цій квартирі, безсоння й напади божевілля, від яких її ледь вилікували, забезпечені. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого життя. По перше, поміняти квартиру на будь яку маленьку, але з доплатою. А гроші витратити на… вступ до університету. I тільки так! «Я повинна виборсатися!» — казала собі Віра.
Вона й справді виборсалася. Закінчила університет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала у столичній газеті, і грошей на життя їй вистачало, бо вона була невибаглива й самотня. Про минуле вона намагалася не думати, та й нічого було думати — ще в санаторії її надійно закодував гарний фахівець психотерапевт. А потім життя стрімко закрутило її у своєму вирі. Вона стала тим, ким прагнула стати, — самостійною і незалежною діловою жінкою.
— Агов, де ти? — запитав Альбик, і Віра повернулася до цього сонячного галасливого дня з його безглуздою метушнею.
— Та побачила одну свою співробітницю і замислилася… Може, будемо вже звідси тікати?
— Як це тікати? Ти ж сама чула, скільки у нас запрошень.
— Тоді — з мене досить, — сказала Віра. — Я піду, а ти — як хочеш! Можеш лишатися й гуляти хоч до ночі.
Вона рішуче піднялася і пішла геть. Понад усе їй не хотілося зіштовхнутися у натовпі з Ліліаною Олегівною. I Віра швидко попрямувала до метро, лишивши Альбика на самоті.
Він майже не здивувався. Ніколи нічому не дивуватися він навчився давно. Ще у той час, коли приїхав у столицю з невеличкого провінційного містечка. Він завжди пам’ятав своє перше знайомство зі «столичною» дівчиною, яка, полишаючи його у вбогій дешевій кав’яреньці, презирливо кинула йому на прощання: «…і взагалі — закрий рота! Зайва цікавість видає провінціала!» Він припинив дивуватися навіть своїм вчинкам. На першому курсі інституту харчової промисловости, долаючи відразу й своє величезне прагнення до красивого й веселого життя, спритний юнак одружився з немолодою й негарною викладачкою політекономії. Вона була старша на дванадцять років, маларізні дивацтва. Та Альбик прописався й оселився у дружини, мав де харчуватися й брати безкоштовні приватні уроки. Водночас з успішним закінченням інституту закінчилося й подружнє життя. Спокійно й холоднокровно Альбик зайнявся розміном квартири. Дружина, якій тоді було вже далеко за сорок, дивилася на нього покірними очима й скандалів не влаштовувала: Альбик чесно й старанно відслужив свою службу і протягом цих небагатьох років усе ж таки трохи прикрасив життя цієї повної, рудої й кульгавої жінки.
Оселившись у просторій двокімнатній квартирі, він нарешті уперше відчув себе вільним і почав старанно вибудовувати свою кар’єру. Взяв собі за правило ніколи не спілкуватися із зайвими людьми, які тільки відбирають час. Те саме стосувалося й жінок. Він ретельно обирав собі приятелів, записував нові імена у свій нотатник, старанно відсіював непотрібне і лише згодом заносив імена й адреси у свою «Червону книгу» — величезний шкіряний записник із золотими дужками. Навпроти кожного прізвища ставив зашифровані позначки, що означали можливості, послуги, посади й особисті пристрасті абонента.
Уперше побачивши Віру, Альбик увечері вагався: чи варто записувати її дані у «священний талмуд»?
Вагання припинив його безпосередній начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввічливим. Це — реклама на телебаченні…» І Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Віру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебірливою, і букет розкішних квітів чи вечеря в респектабельному ресторані викликали у неї якусь не жіночу, а скоріше дружню вдячність. До того ж вона завжди видавала йому цікаву інформацію й іноді уночі, уникаючи обіймів, залюбки переповідала йому змістякоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями він потім послуговувався у колі своїх колеґ і мав репутацію великого інтелектуала.
У своїй самотній боротьбі за виживання у Віри не було можливости й бажання витрачати час на будь які особисті стосунки. До того ж, її ніхто цьому не вчив. В інтернаті вона уникала ровесників, не брала участи у дівочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних — на п’ятнадцять душ — спальнях. Там вона хотіла одного — скоріше вирости, отримати паспорт і піти на свою власну квартиру. Мрії інтернатівців про роботу на суконній фабриці викликали у неї огиду.
Вона ніколи не думала, що може привернути увагу такого чоловіка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрічі, він став для неї просто «Альбиком» — еґоїстичним і розбещеним, з респектабельною зовнішністю і конформістською сутністю кар’єриста. Віра зустріла Альбика під час зйомок сюжету про відомого міського мецената. Альбик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно перекваліфікувався з «інспектора їдалень» на дотепного й потрібного усім підлабузника, був його прес секретарем, і всі домовленості узгоджувалися через нього. Спочатку вони зустрілися за вечерею у Прес клубі, потім він запросив її взяти участь у про гулянці на пароплаві. Він умів красиво догоджати, розкішно танцював і дарував незвичайні букети, які спеціально замовляв у квітковій фірмі.
Він дратував і одночасно приваблював Віру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демонструвати свою ерудицію, міг годинами цитувати модних філософів. Потім Віра якось побачила у нього великий записник із цитатами, які він по кілька разів повторював вголос перед люстром. Коли перше захоплення минулося, Віра зрозуміла, що Альбика зовсім не цікавить її стан — він приходив лише тоді, коли їй було добре. Варто було виникнути якійсь проблемі — зі здоров’ям чи на роботі, — Альбик хутенько зникав, аби потім, коли усе минеться, випірнути з небуття й завалити квітами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати від Віри порцію новин — де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним і необтяжливим «чоловіком для виходу» — вони добре виглядали в парі. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила ніяких інструкцій… *
