Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

Розпач від утрати матері минав, світ довкола — великий, зелений, прекрасний. Зло відступало до найдальших обріїв уяви, треба було жити й кохати, щоб не загинути, сміятися й приспівувати до хлопців, збирати квіти коло Липи й Свіржу, прислухатися до лісових шелестів, мов до власного дихання, жити серед неприступних велетенських буків, ласкавих ліщин, причаєних під листочками грибів, яскравих твердих ягід. Часто йшли дощі в ті роки. Вона втікала тоді з дому, блукала самотою у лісах. Там був живий віддих буйного зела та відчуття нестримної сили проростань, безмежності й летючості духу і тіла. А може, то вона росла і їй хотілося туди, де це відчувалося найгостріше?

Колись була їжачком під кленовим листочком, мама звала її сонечком, батько — королівною, приспівувала собі співаночки, пострибуючи на одній нозі, висовувала від насолоди язичок, показувала білому світу: «Ось!» Кортіло їй швидше вирости, рвалася з дитинства, як з тенет. Куди й чого?

Тепер відчувала себе дорослою, кров струмувала в її дужому, гнучкому тілі, груди рвали сорочку, незбагненні млості нападали зненацька майже так само, як настирливі брати Баб’яки, потайні й лихі, як маленькі собачки: то спалять штани на кравцеві Янові Студеняку, то смикають за бороду самого райцю Голосовського, то вкрадуть казана в лудильників-циган, то накірчать котрусь з дівчат, ледве й порятується. Від Баб’яків Настася втікала так, що й не вловили жодного разу, та хіба знала, від кого втікає? Певне, настав такий для неї час, пора наспіла, коли штовхав тебе якась сила до людей, а ти вибираєш самотність.

Мабуть, і врятувалася завдяки своїй дивній звичці втікати з дому поночі. Бо татари налетіли на Рогатин уночі, прокралися тихцем одразу крізь усі брами, забили всі вулиці, оточили всі доми, кам’яниці й церкви, а тоді підпалили весь Рогатин, виганяючи людей з помешкань, бо звикли вбивати й хапати на просторі. Дзвони в церквах Богородиці й Святого духа вдарили й захлинулися, Рогатин запалав червоно і безнадійно, Настася побігла спершу додому, тоді вниз, до батькової церкви, побачила кінний запряг, але вже не судилося отцю Лісовському вивезти запрягом тим коштовності церковні, бо, коли біг до повоза з важкою скринькою у руках, став йому на путі чорний вершник, а перед Настасею — Другий, полум’я вдарило звідусюди, уже й не бачила вона, чи живий упав там нещасний і самотній батько її, чи мертвий, чи спалили стару церкву з іконами й ризами. Нічого не бачила й не чула, спам’яталася на тому самому возі, але вже котився він не палаючими вулицями Рогатина, а Бабинцями, а тоді далі й далі на Волоський шлях, прозваний татарами Золотим за незліченну здобич, яку мали на ньому. Тумани Дністра й Пруту лишалися збоку, потоки й розтоки зеленого краю, води білі й чорні, дощі й пташиний щебет лісовий — усе лишалося позаду, назавжди, навіки. Тільки тупіт копит і посвист стріл у степу, трави шорсткі й земля тверда, як розпука. Білим тілом земля зволочена, кров’ю столочена, копитами пінськими зорана. «Із-за гори-гори, темненького лісу татари ідуть, русиночку ведуть. У русиночки коса з золотого волоса — щирий бір освітила, зелену діброву і биту дорогу. А за нею біжить у погоню батенько її. Кивнула-махнула білою рукою: «Вернися, батеньку, вернися, рідненький, уже ж мене не однімеш і сам, старенький, загинеш. Занесеш голову на чужую сторону, занесеш очиці на турецькі гряниці!» її везли в батьковому возі, тоді в чорній мажі татарській, одслонену від сонця, у дивному дбанні й уважливості, хоч поряд гнали закутих у залізо таких, як і вона, та й ліпших набагато за неї. Тоді було море — гори ворожої води, тьма таємничих чужих просторів, наповнених загадковістю, грізно й вороже притулених до звичного світу землі. Був страшний невольничий ринок у Кафі, де її продано Сінам-азі, і знов Чорне море, де б вона мала втонути, але не втонула — виринула, щоб жити далі.

Жити? Навіщо? Надії умерли в ній уже давно, молитви, які знала змалку, порозгублювала всі до єдиної, існувала тепер у суцільному приниженні, в напівмаренні, у підсвідомості, але десь у найдальших глибинах душі відчуваючи, що живе далі, що не вмре, що жити треба, треба, треба! Тому сміялася і співала на невольничім ринку в Кафі, і на кадризі Сінам-аги, і навіть у темних нетрях Бедестану, коли її продавали вдруге і, може, назавжди.

ОТАРА

Мала вона в собі щось вабливе — чи то в неземному сяєві золото-червоних кіс, чи то в зграбному, зміїстому тілі, коли той дикий татарський вершник навіть уночі, лиш при маревному світлі пожежі, полонився нею аж так, що виокремив її з-поміж усіх інших бранок і до самої Кафи віз як найкоштовніший скарб. Та й суворий вікарій Скарбський, ніби відчуваючи клекотняву вогнів у її серці, часто заводив бесіди не про саме лиш спасіння душі, а й про тіло, і вона з подивом відзначила, що й сам бог визнає плоть — цей одяг душі — і що вона ліпша й досконаліша, то вдоволенішим має бути Всевишній такою людиною. «Плоть — значна частина нашого єства, — казав Скарбський. — Слід звеліти нашому духові, щоб він не замикався у собі самому, не зневажав і не лишав самотньою нашу плоть, а зливався з нею в тісних обіймах». Від таких слів Настася мимоволі червоніла, а суворий вікарій, мовби не помічаючи дівчачого збентеження, дивлячись їй поверх голови, вів далі: «Правосуддя господнє передбачає це єднання й сплетіння тіла й душі таким тісним, що й тіло разом з душею прирікає на вічні муки або вічне блаженство».

Якби їй дано було вибирати, вона вибрала б тільки вічне блаженство, інакше навіщо жити!

«Ті, хто хоче відректися від свого тіла, намагаються вийти за межі свого єства і втекти від своєї людської природи, — це безумці. Замість обернутися в ангелів, вони перетворюються на звірів, замість возвиситися — вони принижують себе…»

«Я не відречусь, не відречусь ніколи! — присягалася собі в душі Настася. — Не відречусь і не принижусь!»

Коли ж ступила на стамбульський берег, забула про все. Йшла за вервечкою своїх закованих у залізо нещасних подруг, йшла вільно, мовби туркеня, у шовкових широких шароварах, у довгій сорочці барвистого шовку, в зеленому дівочому чарчафі, який закривав їй обличчя і коси, у штудерних, із задертими носками ступаннях з позолоченого сап’яну. Місток гойдався на зв’язаних бочках, кинутих у брудну воду, світ гойдався в Настасі перед очима, велетенське місто здіймалося перед нею округло, опукло, било червінню сонця з безлічі шибок, сумно зеленіло свічками кипарисів, наставляло на неї похмурі вежі старезних мурів, мечеті з гостряками мінаретів. Вона йшла вистрибцем по тому непевному містку, вигиналася спиною, усією постаттю, молода, витка, жадібна до життя, ступала на край цієї чужої, страшної, ворожої землі, тоскне квиління знов, як недавно на морі, народилося в її душі, од розпачу, здавалося, навіть втрачає зір, але стріпувала вперто головою, стрибала вперед, мовби рятуючись од шаркання старечих ніг Сінам-аги позаду: шарк, шарк! У воді затоки — цілі покидища, смітники, затонулі гнилі дошки, зужитість, собаче стерво, шматки дерева, обсипані черепашками, сморід. Край води розкопана земля, багниська, баюри, болото, гній, затоплені згнилі човни. А затока звалася Золотий Ріг. Де ж те золото і що тут золоте? Хіба що сонце на небі, але як же воно високо!

До Золотого Рогу біжать спадисті вулички, переплетені між собою у мертвих обіймах, як утопленики. Старі дерев’яні доми, оздоблені густою різьбою, криво нахилені один до одного, ось-ось попадають. Вуличка розітнута навпіл сонцем — затінок і спека аж шкварчать. Сінам-ага звелів вести бранок затінком. Може, шкодував, що не дочекався вечора на кадризі, щоб не виставляти своєї здобичі перед очі вулицям? А вулиці були повні самих чоловіків. На маленьких площах, коло водограїв, у затінку платанів, навіть да спеці, на кожнім вільнім місці чоловіки сиділи густо, як мухи, непорушні й чорні. Тільки вуличні продавці води, мигдалю, солодощів, смаженого м’яса вешталися поміж тими чорними постатями, щось вигукували клекітливе, ніби аж задихаючись, годували й поїли оті дивно непорушні, зовні спокійні — ні ланки, ні бійки, ні колотнечі, ні голосу, ні вітру — натовпи чоловіків. Та й не могли ні говорити, ні сперечатися, бо мали пильну роботу: всі їли, жували, ковтали, пили холодну воду, знов їли. Варені в казанах кишки, вим’я, тельбухи, серця баранячі й волячі, жирні кебаби, якісь овочі, іцо з них стікав жир, видно було по шиях, як жадібно ковтають величезні шматки. Хоч би котрийсь подавився! Спорожнялися, недалеко й відходячи, у повітрі висів сморід сечі, покидьків, смоли, диму, часнику, риби. Торговці розносили ще й якісь їстівні квіти, але де там пахощі квітів серед цієї запаскудженості, серед цього жування, ковтання й спорожнення! їли ненаситно, навстоячки, на ходу, як коні або верблюди, і всі невідривне дивилися на білих жінок, яких гнали вулицями наглядачі Сінам-аги. Погляди бігли за жінками, ковзали по ногах, липучі, брудні, тяжкі. Чоловіки мурчали, як коти, хтивість била з їхніх розледащених постатей — о прокляті самці, тварюки, пси! Ось де жінка відчувала, яке прокляття — її тіло, ось де хотіла коли й не злетіти пташкою у небо, то бодай провалитися в землю, хоч, мабуть, і в цій землі не порятуєшся від отих поглядів, від отих страшних очей.