Берестечко - Костенко Ліна (читать книги полностью без сокращений .txt) 📗
В НІЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!
З таким лицем як стать під корогви?!
Та щоб якась там жінка недолуга! —
ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!
Ти ж не якийсь розніжений паночок,
щоб тільки й думать, люб ти чи не люб
Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.
Це їм пора любитись, брати шлюб
А ти, не встигла вмерти їхня мати
привів у дім ненависну чужу.
То що ж ти хочеш з того всього мати?
Ну от і маєш зраду та олжу.
Тепер твій син од горя бешкетує.
Квітучі села спалює орда.
А ти сидиш без війська, без шкатули.
Та ще й про жінку думаєш. Біда.
ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.
Од провини чи од вина
Це ж і син мій колись ожениться.
Не дай, Боже, така жона
ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!
Ніяк не забуду очей твоїх карсти.
Твоїх колінець, твойого лона,
Згадаю — досі душа холоне.
Щоб ти так знала букву й число,
як знала жіноцьке своє ремесло!
То що ж ти винна, що не льодина?
Я ж сам розбештав тебе, єдина
Було, заскочу до свої хати,
щоб до півночі тебе кохати.
Та й знов на ляха або на хана.
Це я винуватий, це я, кохана!
Бо що ж півночі, що ж ті півночі
тобі, розкішній, до ласк охочій?
Недоголублю,
лиш кров тобі збурю.
Прийду до жінки — залишу бурю.
І це ж роками, не день, не тиждень,
я все в поході, все наодлуці.
А ти ж би змерзла була. А ти ж би
рознемоглася в такій розлуці.
То що ж, ридати мені, топитись?
Он чоловіки, так ті — в бурдей.
А жінці варто лиш оступитись,
то гріх від Бога і від людей.
Уже й гуляща, уже й повія,
і поговір на неї, і сором.
А жінка ж так — не живе, говіє.
Прости їй, Боже, невільний скором!
Вона ж дурепа, вона ж овечка.
Нема чого й розбивати глек.
Але якщо вже стрибати в гречку,
то хай би в гречці хоч добрий грек!
І як же ту блідороту неміч
ти брала собі, рознещасна, на ніч?
Отой слимак, те нікчемне м'яло! —
його хватило, а мене мало?!
А може, матері твоїй осичина,
була ти мною вже пересичена?
Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,
тебе потягло на таку капусту?!
Бриджусь тобою, тля лопушана!
Яка єси — така тобі й шана.
А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ
Якими сльозами його окропить
Яким заарканить його арканом
Яким зупинити його барканом
Така мені лучилася бредня —
допився до зеленого коня.
А НА ПОДВІР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.
Пливе фортеця, як старий ковчег.
І дивна тінь, чудна моя подоба,
гіркий тютюн у люльці притовче.
На стелі дощ наплямкує вже плямку.
І самота в мигтінні свічечок
В дубові двері показала клямку —
як ж чортеня глузливий язичок.
В очах пливуть якісь павині очка.
Шугає вітер. Льонна і лукава,
до мене з пітьми простягла сорочка
гарячим шовком вишиті рукава.
Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.
Вернисонця у дурноп'ян.
Ти пий. І чарка серебренька є.
І десь там джура на бандурі бренькає.
І вітер фалю у віконце — плюсь!
Втопити хоче у дощах, пекельник.
Я — горілчаний потопельник.
Я сам в собі зсередини втоплюсь.
А що мене на світі ще трима?
Чабульк — і чарочки нема.
І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.
Хлюпоче дощ з неораних полів.
Чогось містечко називають Паволоч —
волока, зав'язка від постолів.
А може — шовк. А може — поволока.
Волічка днів у шатах давнини.
"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-
"Пшеницю сіяв, а пожав терни".
Гей, люди, люди, сірі пострішане!
Вам спиться в дощ на кулаці досад.
Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
оце мій самосуд під самосад.
Мої гріхи вже до стіни приперті.
Я вже ослаб, я вам не захисник.
Мені уже три чисниці до смерті.
Я вже гіркий і чесний як часник.
Є в мене тут і келишок, і кварта.
Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —
Настав мій час сказати свою правду.
Кому скажу? Оцим старим хрестам?
Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.
Візьміть мене, я смерті не боюсь.
Як Святополк, що звався Окаянний,
я в цій фортеці об каміння б'юсь!
Та я ж не вартий мідної пиняжки.
Щоб так страждати через ту змію!
Призвів людей до прірви, до поразки,
то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.
ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.
То як же пити, із котрого з них?
Зелений кінь з надтріснутої кахлі
копитом вдарив, заіржав і зник.
Мій джура спить, і десь немає відьми.
А кінь помчав. А там же поле й ліс.
ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ
МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!
ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ 3 МІСЦЯ.
І хто це землю так розколихав?
А ти із мене, лицарю, не смійся.
Ти свою пані теж, мабуть, кохав.
От ти ішов на турка чи на пруса.
Замкнув свій замок — не влетить комар.
А пані дому любить сажотруса,
а він до неї лазить у димар.
І ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.
І знов пливе полив'яна рибинка.
Щебече птах. Сміється сажотрус,
аж на плечі підстрибує драбинка.
Чого смієшся? Може, через те,
що я тут п'ю в розхристаній кошулі?
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ В ОЧАХ МЕНІ РОСТЕ
Але чому так тихо у Стамбулі?..
Я ВЖЕ ПІВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.
А відьма мовчки у кутку сиділа.
Рухнулася як тінь від кажана:
— І доки ж тут чав'ядіти без діла?
Я їй сказав щось ніби про чортів.
Не знаю сам, заснув я чи упився.
Зелений змій над замком пролетів,
але хвостом за вежу зачепився…
ОТЯМИВСЯ. НЕ П'Ю. ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.
На бочку, на вино й не гляну, обмину.
Хіба що лицар в камені запросить.
Чогось уже не п'ється одному.
Шрамко не п'є. Із джурою негоже.
Не ласі до питва віщунка і зброяр.
Ті двоє завели: "Та ой не шуми, луже!"
Програли ми. Ніхто нам не сприяв.
АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.
До принца їздив — скрізь одні терни.
Лежить Німеччина в руїнах
тридцятилітньої війни
Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті.
Усі кордони вигнуті як хорт.
Лежать міста, обвуглені, обдерті,
не згірш як в нас після монгольських орд.
