Право на істину - Романчук Олег Константинович (книги без регистрации бесплатно полностью .txt) 📗
СЛІД МНЕМОЗІНИ
Стрімкі сутінки південної ночі впали на місто, лягли на зелені води затоки, де непорушно, мов поснулі Левіафани, завмерли кораблі. Прибережний пагорб, вкритий храмами і незчисленними колонами, які віками споруджувалися на честь богів і героїв, здавалося, з останніх сил тягнувся до затухаючого неба. Позолота чудових скульптур вловлювала мерехтливі відблиски збігаючого дня, від чого місто нагадувало велетенську істоту, що дихає сонячними променями…
Вулиці Александрії п’ятьма терасами спускалися до берега, вздовж якого зміїлася вимощена керамікою широка дорога. Перетнувши верхнє плато на самісінькому його вершечку, вона впиралася в обнесений високою кам’яною стіною міський центр — Брухейон — колишню резиденцію Птоломеїв, в якій нині перебував разом із своїм почтом єпископ александрійський Кирило. Неподалік підносився скорботний храм Посейдона, що приречено чекав близької і ганебної для нього висвяти у нову віру.
Обабіч білосніжними колонами бовваніла усипальниця Александра Великого, засновника міста. Поруч примостився театр, з верхніх сидінь якого можна було побачити розкішний палац і пристань на острові Антиродос.
Але все перевершував заснований першим імператором династії Птоломеїв Аммонієм Саксом Мусейон — біломармурове чудо, останній притулок античного любомудрія і вченості. В його стінах жили і працювали Ератосфен, Феокріт, Філон, Папп, Плотін… Саме тут неспішливо ступав піщаними доріжками мудрий Евклід, старанно вимальовував на воскових дощечках геометричні фігури, доводив свої знамениті теореми. Саме тут містилася славетна Александрійська бібліотека, яка робила місту честь і славу. Рівних їй не було у чужодальних краях. Навіть зібрання сувоїв Атталідів з Пергаму знайшло пристановище саме в місті македонського завойовника — єдиній опорі гинучого язичества.
Трохи далі виднілись руїни Серапеуму — храму язичеського божества Серапіса, зруйнованого ошалілим натовпом християн за напученням єпископа Феофіла — дядька Кирила Александрійського. Про велич і багатство цього храму нагадувала лише колонада з червоного асуанського граніту, що криваво палала у променях втомленого свічада.
…Будинок префекта Ореста знаходився неподалік руїн храму. На Гієроклове запитання, чи вдома господар, слуги відповіли, що префект буде не раніше початку другої нічної сторожі. Не знаючи, що чинити, юнак поволі рушив кам’яною терасою вниз, до моря. Губився у здогадах. Навіщо міг знадобитися префекту? Чим міг йому прислужитися?
На майдані, що вкляк при самісінькій воді, з ранку до пізньої ночі не вщухав різномовний гамір. Наодинці, юрбами невгавно снували мореплавці, купці, вояки, ремісники, корабели. Куди не кинь оком, тіснилися височенні гори заморських товарів, і сила-силенна корзин, тюків, мішків знаходила пристановище навіть серед мармурових портиків будинків патриціїв і негоціантів. Мовчазні, немов чимось наполохані, древні статуї, величні святилища колишніх всевладних богів, з сумом і розгубленістю споглядали на це гурмище.
Вулицями пересиченої багатством і непомірними розкошами Александрії вешталося щораз більше зграй монахів-фанатиків, котрі шукали найменшої нагоди проявити непогамовну любов до християнського бога. Дедалі частіше спалахували криваві бійки між прихильниками нової віри і ревнителями старих обрядів.
Уподобавши привілля монашого життя, беспутні покидьки горою обстоювали прийшлого месію з Назарету.
…В сліпучо-білому мармурі святилища знань — Мусейоні, відходячи до сну, хлюпотіло сонце. З цього місця завше можна було розгледіти море і саме місто, яке пізнього вечора міниться од білосніжного до лазурового, від рожевого до сірого кольорів.
Западав теплий південний вечір. На острові Фарос на вершині маяка спалахнув, все сильніше розгоряючись, вогонь. Сфокусоване ввігнутими відбивачами з полірованого граніту полум’я від сухих пальмових гілок полетіло на поміч мореплавцям, що спішили до славетної Александрії…
До настання другої нічної сторожі часу було вдосталь, і Гієрокл найперш порішив втамувати голод і заразом обмислити можливі наслідки побачення з префектом Орестом.
Юнак завернув до харчівні, що удатно примостилася неподалік осідку гончарів у колишньому храмі усіма забутого древнього божества. Казали, що колись у цьому храмі легіонери Діоклетіана тримали коней. Звідси й справді тхнуло чимось таким, що вмент забивало памороки. Але кульгавий Феодосій з Пелопоннесу справно пригощав смачними стравами та напоями мореплавців і мандрівників, тож завсідників у цьому немилосердно закіптюженому просторому приміщенні не бракувало.
Посередині зали палало багаття. Господар — опецькуватий, похмурий і заклопотаний, зарослий по самісінькі очі густою чорною бородою грек — вкупі з трьома фракійцями порався біля вогню, на якому смажилось двійко баранів. Часом він незлостиво погримував на слуг, котрі, на його думку, не були достатньо меткі. Дружина Феодосія — висока, опасиста македонка — спритно розливала густе корінфське вино у кубки та чаші, при потребі розбавляючи його водою з гідрії. Втім, мало хто годився на цей древній еллінський звичай, за яким вважалося поганою ознакою пити вино нерозбавленим.
Пошукавши очима вільне місце, Гієрокл угледів незайнятий стілець поруч з грубо обтесаною кам’яною брилою, котра, вочевидь, у минулому могла служити жертовником. За цим своєрідним столом, обіпершись на вичовгану поверхню голими ліктями, що стирчали з подертої ряси, сидів червонопикий монах, злостиво подивляючись на невгавно прибуваючий люд.
Гієроклову появу слуга господній зустрів стримано. Мовчки перехилив у зарослий неохайною, розкуйовдженою бородою писок по вінця наповнений келих. Вдоволено заплющив маленькі, масні, схожі на поросячі, очиці, дослухаючись, як булькає смаковите вино, заповнюючи бездонне черево.
Погодя розплющив очі й підозріло вшпинився в Гієрокла. Похмуро кинув:
— Ти хто — язичник? Сьогодні у Феодосія надто багато язичників.
Подумавши, додав:
— Однак мені здається, що ти не вкінець зіпсований поганин. Як знати, можливо, ще дасишся навернути себе на справжню віру. Сідай.
Гієрокл мовчки всівся поруч з монахом, в якому безпомильно впізнав одного з константинопольських зайд, котрі мало не щодень прибували до Александрії зміцнювати Христове вчення. Ці пройдисвіти не гребували будь-якими засобами, що вели до мети. Вони справно відробляли харчі єпископа Кирила, який конче хотів зробити Александрію християнською. Наступник і родич Феофіла не цурався найпідлотніших методів, прагнучи беззастережно правити містом. Проживши п’ять років у Сахарі пустельником-відлюдником, він фанатично насаджував нову віру. Забороняв будь-які розваги. Тільки церква і молитва повинні були стати єдиною розрадою людській дуті та розуму.
Амоній, — так звали монаха, — взявся переконувати Гієрокла у всесильності та всемогутності Всевишнього, який дарує вічне блаженство будь-кому, хто дотримується вчення його учня — мудрого й смиренного назаретянина.
Вино таки робило свою справу. З кожним ковтком монах п’янів, язик його здерев’янів, зробився неслухняним. Амоній плів найбезглуздіші нісенітниці. За його словами, незаперечні істини існують лише в священному писанні і уповні можна довіряти лише одкровенням Луки, Матфея та їм подібних вірних учнів Христових. Або ж такому вірному і безпомильному ревнителю справжньої віри, як єпископ Кирило.
Коли ж Гієрокл обережно висловив сумнів у справедливості тверджень Амонія, монах вмент протверезів. Очі його налилися кров’ю, бичачий карк набряк. Скидався цієї миті на розлючену тварину.
— Не кощунствуй, язичнику, — просичав. — Всевишній уже підняв десницю. Горе грішникам і тим, хто не хоче скоритися. Зваж гарненько. Ти ще можеш порятуватися.
