Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Правитель кивнув і здійняв руку.
— Чи не могли б ви запросити сюди пана Вернигору, якщо не важко?
Тягнучи Гуніллу до високої постаті Патриція, Вільям спробував прошепотіти кілька цінних вказівок.
— Дуже радий, — промовив Патрицій. — Чи можу я поставити вам одне-два запитання?
Вернигора кивнув.
— По-перше, чи бере в будь-який спосіб участь у цьому проекті пан В.Д.В. Нудль?
— Що? — спитав Вільям. Цього він не очікував.
— Такий чудернацький пан, торгує перепічками…
— Ах, цей. Ні. Лише гноми.
— Ясно. А чи не знаходиться цей будинок на місці розриву в часово-просторовому континуумі?
— Що? — спитав Гунілла.
Патрицій зітхнув.
— Коли людина управляє містом так довго, як я, — пояснив він, — в ній оселяється гірка впевненість у тому, що будь-хто, з цілком добрими намірами починаючи нову справу, обов’язково почне її саме там, де це завдасть максимальної шкоди тканині реальності. Як було з тими «Рухомими картинками Голі й Вуда» кілька років тому, пригадуєте? Чи з Роковою Музикою — ми так і не дізналися, звідки воно все росло… Я вже не кажу про чаклунів, котрі так часто намагаються підібрати відкриваючі заклинання до Дум-вимірів, що там уже час ставити розсувні двері. І, певен, зовсім зайве нагадувати про те, як покійний пан Хонг спробував відкрити рибний ресторан на вулиці Дагона {7} саме в ніч затемнення місяця. Так? Тому, панове, мені просто хотілося б думати, що ніхто, розпочинаючи будь-де в цьому місті свій невеликий бізнес, не викличе рано чи пізно натовп багатоногих чудовиськ чи жахливих привидів, котрі почнуть розгулювати вулицями, час від часу підхарчовуючись людьми. Отже?..
— Що? — спитав Вернигора.
— Ми не помітили ніяких розривів, — сказав Вільям.
— Але, можливо, саме на цьому місці колись був жертовник забутого культу з жахливим ритуалом, і всі мешканці околиць порозбігалися світ за очі, а тепер привиди минулого чекають лише на збіг обставин, котрий дозволить їм повернутись до занедбаного жертовника, щоб, гм, знову жерти людей?
— Що? — спитав Вернигора.
Він безпорадно подивився на Вільяма, котрий зміг лише додати:
— Тут робили коники-гойданки.
— Справді? Мені завжди вбачалося в кониках-гойданках щось лиховісне, — сказав Правитель Ветерані, але виглядав він при цьому дещо розчарованим.
Та ось його обличчя просвітлішало. Він показав на велику кам’яну брилу, яку гноми використали за опору для верстата.
— Ага, — сказав він. — Не відаючи, що коїть, хтось вийняв цього каменя з-під руїн прадавнього мегалітичного храму, цей камінь пахне кров’ю тисяч жертв, і їхні душі, звичайно ж, повстануть у пошуках помсти, можете в цьому не сумніватися.
— Його спеціально для мене вирубав мій брат, — сказав Гунілла. — І мені не подобається ця розмова, шановний. Ким ви себе вважаєте, що прийшли сюди й верзете ці дурниці?
Вільям ступив уперед з усією швидкістю, до якої його спонукав спалах жаху.
— Даруйте, чи можу я на хвильку відвести пана Вернигору вбік та дещо йому пояснити? — швидко спитався він.
Яскрава посмішка Патриція не зникла й на півмиті.
— Яка чудова ідея, — сказав він, доки Вільям відштовхував гнома в куток. — Закладаюсь, пізніше він вам подякує.
Ветерані продовжував стояти, спершись на костур, та розсіяно споглядати верстат, а Вільям де Ворд за його спиною провадив короткий екскурс в політичні реалії Анк-Морпорку — особливо торкаючись тих із них, що стосувалися наглої смерті. В останньому Вільям допомагав собі жестами.
За півхвилини Вернигора знову підійшов до Патриція і став перед ним, устромивши великі пальці за пояс.
— Я говорю, як звик, — сказав він, — і називаю речі своїми іменами…
— А що ви називаєте лопатою? — урвав Правитель.
— В житті не тримав у руках лопати, — ображено сказав гном. — «Лопати» бувають у селян. Але я називаю заступ заступом {8}!
— Я так і думав, — сказав Ветерані.
— Юний Вільям каже, що ви — безжалісний деспот, котрому не подобається друкарство. Але я кажу, що ви — благородна людина, котра не позбавить чесного гнома його невеликого заробітку, чи не так?
І знову посмішка Ветерані й не поворухнулася.
— Пане де Ворде, на хвилинку…
Патрицій компанійськи обійняв Вільяма за плечі й акуратно відвів його вбік від скупчення гномів.
— Я тільки сказав, що дехто називає вас… — почав Вільям.
— Хвилинку уваги, шановний, — сказав Патрицій. — Я думаю, що, всупереч усьому досвідові, я міг би повірити в те, що тут дійсно відбувається просто невеликий бізнес, розвиток якого таки обійдеться без армії чаклунських потвор на вулицях мого міста. В Анк-Морпорку таке, безумовно, уявити важко, але я готовий розглянути таку імовірність. Відтак скидається на те, що тему «друкарства» можна було б і повернути до життя.
— Справді?
— Так. Тому я схиляюсь до того, щоб дозволити вашим друзям продовжувати їхні пустощі.
— Вони мені не такі вже й… — почав Вільям.
— Звичайно, я повинен додати, що в разі виникнення будь-яких ускладнень надприродної, гм, природи — відповідальність ляже особисто на вас.
— На мене? Але…
— О, невже ви хочете сказати, що це нечесно? А можливо, навіть безжалісно, а також деспотично?
— Ну, е-е-е, я…
— Окрім усього іншого, гноми є однією з найпрацьовитіших та цінних етнічних груп цього міста, — сказав Патрицій. — А тому я хотів би уникнути можливих непорозумінь. Особливо з огляду на непевне становище в Убервальді та ситуацію, що склалася довкола питання Мунтабу.
— Мунтаб? Де це? — спитав Вільям.
— Цілком з вами згоден. До речі, як там вельможний де Ворд? Вам слід би, знаєте, писати йому частіше.
Вільям промовчав.
— Я завжди вважав, що розпад родини — це дуже прикро, — сказав Правитель. — Від цього в світі тільки більшає «не помнящих родства», — він приязно поплескав Вільяма по плечу. — Я глибоко переконаний, що ви прослідкуєте за тим, аби друкарський бізнес не суперечив релігійним догматам, нормам громадського спокою та вимогам здорового глузду. Сподіваюсь, я зрозуміло висловлююсь?
— Але я не маю ніякого впливу на…
— Перепрошую?
— Так, ваша високосте, — вимовив Вільям.
— Чудово. Чудово! — Патрицій випростався, обернувся й посміхнувся гномам.
— Справді чудово, — сказав він. — Слово честі. Купа маленьких літер, і всі — як одне ціле. Можливо, це ідея, час якої настав. Можливо, я навіть вряди-годи що-небудь вам замовлятиму.
З-за спини Патриція Вільям відчайдушно замахав Гуніллі.
— Спеціальні розцінки для урядових замовлень, — пробурмотів гном.
— О, але я й на думці не мав платити менше за інших клієнтів, — здивувався Патрицій.
— Вам і не пропонується менше, ніж…
— Поза всяким сумнівом, ваш візит був для всіх нас честю, ваша високосте, — заквапився Вільям, акуратно розвертаючи Ветерані в напрямку виходу. — Ми з нетерпінням очікуватимемо на ваші замовлення.
— Ви достеменно знаєте, що пан Нудль ніяк не пов’язаний з цим підприємством?
— Гадаю, він що-небудь замовляє, але на тому все, — сказав Вільям.
— Неймовірно. Неймовірно, — говорив Правитель, вмощуючись у свій екіпаж. — Щиро сподіваюся, що він не захворів.
З даху навпроти за його від’їздом спостерігали дві фігури.
Одна з них дуже-дуже тихо сказала:
— Мля!
Друга спитала:
— Маєте пропозиції, пане Тюльпане?
— То це той, хто править містом?
— Еге ж.
— А де ж його, мля, охоронці?
— Якби ми хотіли скрутити йому в’язи просто тут і зараз, наскільки б цьому зарадили, скажімо, четверо охоронців?
— Як ситечко для заварки, пане Шпилько.
— Так отож.
— Але ж я міг би його цеглиною прибити, не сходячи з місця!
— У мене, пане Тюльпане, склалося враження, що чимало організацій мають на таку перспективу власну точку зору. Подейкують, що тутешнє звалище по-своєму непогано квітне. А в людини, що сидить на верхівці, завжди знайдеться ціла купа друзів. Тобі не вистачить цегли.
