Час великої гри. Фантоми 2079 року - Щербак Юрий Николаевич (книги онлайн полностью txt) 📗
— Що тебе непокоїть, синку? — спитав Фавн.
— Хочу очистити душу, сповідатися, але не можу…
— Що заважає?
— Я не християнин. Я рідновір. Сповідую рідну дохристиянську віру. Мої боги — то великий Перун, Дажбог, Хоре. А найбільший з них — Числобог. Бог чисел, бог часу.
Фавна знудила розмова з цим басовитим претензійним юнаком, який всюди — на спільних трапезах, на навчаннях чи вечірніх посиденьках — намагався підкреслити свою інакшість, відмінність від інших братчиків, свою філософську зверхність над простими кріпаками, за що братчики платили йому тою ж монетою: зневагою. Бо в боях Нестор показав себе найбільшим боягузом, невміхом, якому то автомат затинало у вирішальну хвилину, то руки трусилися, коли треба було негайно поміняти магазин.
Нестор подивився на хрест, ледь освітлений лампадкою, що висів над столиком.
— Найбільшим нещастям для нашого народу стало прийняття юдохристиянства, — мовив, дивуючись, що Фавн його не перебиває.
— Чи ви знаєте, що дві третини населення Руси — невинні діти, жінки, старі — загинули під час хрещення? Хрест — це знаряддя вбивства. На ньому розпинали наш народ. Ваш несамовитий юдейський пророк та його вчення не придатні для нашого святого і чистого народу Це чужі нам пристрасті, далека від нас віра. Адже Христос і не збирався створювати якусь універсальну релігію… Він удосконалював свою юдейську віру ворожу нам, слов'янам.
Фавн мовчав.
— Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь — ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, — одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна — холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий — розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру знищив наших богів. Чули про це?
Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.
— Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь–якому пану Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку коли вам врізали в праву.. Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав'язане нам юдейське чужовір'я. Наш вождь — князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч — наш символ, його звитяги — приклад для нас. Я — член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи — чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…
Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.
— Несторе, — нарешті озвався Фавн.
— Я не Нестор, — злобно прошепотів юний братчик. — І не Маркіян. Я — Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.
— Добре, — пообіцяв Фавн. — Що тобі, синку, найбільше хотілося б ужитті робити?
— Знайти чашу Святослава.
— Яку чашу?
— Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу її повернути нашому народу.
— А ще чим хотів би займатися?
— Писати.
— А що вмієш писати? Вірші, прозу?
— Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.
— «Мертві душі» — це про що? — обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.
— Про юдохристиян. Це вони — мертві душі землі нашої.
Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно — так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.
Фавн поклав руку на голову Нестора–Маркіяна–Воїслава.
— Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.
Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.
— Я покохав її до нестями. Понад усе — понад життя і смерть. Покинув батьків, поселився з Зореславою на Подолі. Ми зняли кімнатку на вулиці Сковороди, Якраз навпроти Могилянки. Наша організація була оголошена гетьманом поза законом. Нам це подобалось. Нам усе подобалось. Брудна кімнатка без ліжка. Таємне капище на Щекавиці. Спільні ігрища навколо ідолів. Вивішування вночі наших прапорів навпроти ДерВару. І кохання на кожному кроці — чи на підлозі, чи в траві, чи в бібліотеці…
Поступово Нестор заспокоювався.
— І раптом напередодні окупації щось сталося. Зореслава пішла від мене. Я збожеволів від туги, почав її всюди шукати. Нарешті хтось зі священної ради підказав мені: вона пішла до Яромисла, старого цапа–волхва, який жив з дванадцятьма жінками. Зореслава стала тринадцятою. Я знайшов їх на Рибальському острові, в напівзруйнованому цеху якогось заводу, там було їхнє лігво. Серед іржавого брухту. Я прийшов туди надвечір й, залізши на електрокар, що стояв у цеху, спостерігав за ними. Спочатку вони пили з чорної великої миски якусь гидоту. Напевно, наркотик. Потім молилися на Яромисла, наче це Дажбог. Падали на коліна, цілували йому ноги… і вище… там такий хрін стояв… що ого! Яромисл був старий, голий, зарослий шерстю, як вепр, він підносив руки догори й вигукував якісь заклинання. А жінки повзали перед ним по цементній підлозі, замурзані мазутом. І серед них Зореслава… Потім почалися дикунські танці й злягання. І першою, з якою це робив старий цап, була Зореслава…
Фавн подумав, що Нестор зараз знову розридається, але той лише ковтнув повітря і продовжував:
— Ніякий порнофільм не може зрівнятися з тим, що я побачив. Так казилися вони до півночі, доки не зморилися і не полягали спати.
— І ти вбив Яромисла? — спитав Фавн.
— Ні, отче, — схлипнув винувато юнак. — Я не можу вбити людину Я жалюгідний боягуз, а не Воїслав… Я підповз уночі до Зореслави, розтермосив її й хотів забрати з собою. Я сказав їй, що прощаю її гріхи, уявляєте? Тільки б вона повернулася до мене.
— Як Христос…
— Який Христос… як нікчемна ганчірка. Але вона сказала, що нікуди не піде й не хоче мене більше бачити. Я став на коліна перед нею, як перед вами, я благав її повернутися до нашої кімнатки, але вона навідріз відмовилась. І сказала мені таке, таке…
Нестор почав знову задихатися.
— Не треба казати… — Фавн лагідно провів рукою по волоссю сповідальника.
— Ні, треба! Треба! Бо я жити з цим не можу.. Якщо не скажу.. Вона сказала, що я її не задовільняв сексуально і що тільки з тим смердючим старим цапом вона спізнала, що таке щастя! Невже, отче, для жінок головне — довжина чоловічого члена, а не душа? Не любов? Невже всі жінки такі сучки, для яких немає нічого святого?
— Не всі, — сказав Фавн.
Після хвилини мовчання Нестор продовжив:
— Я пішов тої ночі від неї… назавжди. Незадовго до окупації цю сатанинську зграю заарештували. їх звинуватили в ритуальних жертвоприношеннях… казали, що вони вбивали молоденьких дівчаток.
Він здригнувся, наче йому довелося побачити і це страхіття.
— Це все? — Фавн стомився стояти над Нестором і знову сів на лежанку. Запах ладану в печері чомусь нагадував йому про смерть.
— Ні, не все, — Нестор залишився стояти навколішки. — Головне було попереду. Я не витримав мук і прокляв Зореславу. Нікого в житті ніколи не проклинав. А мушу вам, отче, сказати, що колись, коли я був маленький, мама повела мене до ворожки. Та подивилася на мене і сказала: яка світла дитина! Таку не можна ображати, це гріх великий. Не дай Боже, якщо хтось завдасть хлопцю несправедливої кривди і хлопець когось прокляне… Кара буде страшна. Я добре запам'ятав ці слова. І повірив ворожці… Після Великого Спалаху я втратив батьків… усіх родичів… Я повернувся до батькової квартири на Гоголівській… А коли почався Чорний Мор, пішов до Могилянки, щоб запастися книжками і нікуди не ходити, і зазирнув до нашої кімнатки… Я… Я застав там Зореславу! Всі її кинули, вона була сама. Вона лежала на якомусь дранті, хвора. Лице — колись чисте і прекрасне — вкрилося чорним струп'ям, вона була непритомна… Я не підійшов до неї… не дав попити води, хоча видно було, що її мучить спрага… боявся заразитися… і чимскоріш кинувся з кімнати. Думаю, вона там і померла…
