Я, робот - Азимов Айзек (мир книг .TXT) 📗

— Послухай, Грегу. Що ж усе-таки могло скоїтися з нашим Спіді? Я не можу збагнути.

Не так воно й легко стенути плечима у скафандрі, але Пауелл зумів це зробити.

— Не знаю, Майку. Він повністю пристосований до меркуріанського середовища. Спека йому не страшна, він розрахований на меншу силу гравітації, може ходити по нерівній поверхні. Він сконструйований надійно, принаймні повинен таким бути.

Запала тиша. Цього разу — тривала.

— Хазяїне, — озвався робот, — ми вже на місці.

— Га? — стрепенувся Пауелл. — Гаразд, вибираємося на поверхню!

Вони опинилися в невеликій підстанції — порожній, напівзруйнованій, без повітря. При світлі кишенькового ліхтарика Донован розглядав рвані краї отвору у горішній частині однієї із стін.

— Гадаєш, метеорит? — запитав він. Пауелл стенув плечима.

— Ану його к бісу. Це не має значення. Ходімо.

Виступ стрімкої базальтової стіни закривав сонячне проміння, і глибока тінь безповітряного простору оточила їх. Тінь обривалася, ніби відрізана ножем, а далі починався нестерпний блиск міріад кристалів, що встелили землю.

— Космос! — вигукнув Донован, зачарований незвичайним видовищем. — Наче тобі сніг!

I справді це було схоже на сніг. Пауелл окинув поглядом нерівну сяючу поверхню Меркурія, що сягала до обрію, і примружився від білизни, що аж різала очі.

— Це якась незвичайна місцевість, — сказав він. — Загальний коефіцієнт віддзеркалення від поверхні Меркурія досить низький, і майже вся планета вкрита сірою пемзою. Як на Місяці. Чудово, правда?

Його тішило, що оглядове скло скафандра мало світлофільтри. Гарно довкола чи ні, та якщо дивитися через просте скло, то за півхвилини можна й осліпнути.

Донован поглянув на термометр на зап’ястку скафандра.

— Ого! Вісімдесят градусів!

Пауелл глянув на свій термометр і сказав:

— Гм-м… забагато. Що ж, атмосфера, сам розумієш.

— На Меркурії? Ти що, з глузду з’їхав?

— Насправді він не зовсім безповітряний, і тут є якась атмосфера, — ніби між іншим пояснив Пауелл. Він пробував прикріпити бінокль до оглядового скла на шоломі, але незграбні пальці скафандра слухалися погано.

Над поверхнею стелиться туманець. Це випари летких елементів, а також сполук, що їх не може втримати гравітація Меркурія. Ти знаєш, що це селен, йод, ртуть, галій, калій, вісмут, леткі окисли. Випаровування потрапляють у тінь і конденсуються, виділяючи тепло. Щось на зразок гігантського перегінного куба. Якби ти вимкнув ліхтар, то, може б, побачив, що цей бік скелі вкритий сірчаним інеєм, або ж ртутною росою.

— То дрібниці. Якісь там вісімдесят градусів наші скафандри витримають.

Пауелл нарешті приладнав бінокль і став схожий на слимака з ріжками-очима. Донован напружено чекав.

— Бачиш що-небудь?

Пауелл відповів не зразу, а коли відповів, голос його був сповнений тривоги.

— На обрії темна пляма. Мабуть, селенове озеро. Воно й повинно там бути. Але Спіді я не бачу.

Пауелл заліз на плечі робота й обережно випростався, щоб краще бачити. Якусь хвилю він пильно вдивлявся вдалину.

— Здається… Здається… Так, це він! Сюди йде!

Донован вдивлявся туди, куди пальцем показував Пауелл. У нього не було бінокля, але й він помітив маленьку чорну цятку на тлі сліпучого сяяння кристалів.

— Я бачу його! — закричав він. — Поїхали!

Пауелл знову сів на плечі робота і ляснув рукою по здоровенних, як бочка, грудях свого Гаргантюа.

— Вперед!

— Давай, давай! — репетував Донован, вдаряючи робота п’ятками, ніби пришпорюючи коня.

Роботи рушили. У безповітряному просторі не чути було глухого гупання їхніх розмірених кроків, а через синтетичну тканину скафандрів звук теж не проникав. Відчувалося лише ритмічне погойдування.

— Швидше! — закричав Донован, але ритм не змінився.

— Даремно стараєшся, — відгукнувся Пауелл. — Цей металобрухт може рухатися з однією швидкістю.

Вони пробилися крізь тінь, і нараз сонце залило їх своїм біло-гарячим промінням. Донован мимохіть пригнувся.

— Ну й ну! Чи то мені здається, чи справді так пече?

— Ще більш пектиме, — почулася похмура відповідь. — Пильнуй Спіді!

Робот СПД-13 був уже досить близько, і його можна було роздивитися в усіх деталях. Граціозне, як вилите, тіло віддзеркалювало сліпучі “зайчики”, коли він легкою пружинною ходою крокував по нерівній поверхні. Його ім’я — Спіді [1] — походило від абревіатури СП, що означала його марку, але водночас підходило йому, оскільки роботи моделі СПД були найпрудкішими з усіх, що їх випускала фірма “Юнайтед Стейтс Роботс енд Мекенікел Мен Корпорейшн”.

— Гей, Спіді! — вигукнув Донован, несамовито розмахуючи руками.

— Спіді! — гукнув і Пауелл. — Іди сюди! Дистанція між людьми і роботом-блукальцем швидко зменшувалася, — більш завдяки зусиллям Спіді, ніж уповільненій ході застарілих за десять років “коней” Донована й Пауелла.

Вони були надто близько, щоб не помітити, що хода Спіді якась невпевнена — він похитувався з боку на бік. Пауелл замахав рукою і гранично збільшив звук свого компактного, вмонтованого в шолом радіопередавача, готуючись крикнути ще раз. Та Спіді вже їх помітив.

Нараз він зупинився і якийсь час стояв, ледь похитуючись, ніби від легкого вітру.

— Все гаразд! — гукав Пауелл. — Прямуй до нас, хлопче!

Уперше в навушниках Пауелла пролунав голос Спіді:

— Оце здорово! Давайте пограємось! Ви ловите мене, а я вас. Кохання не розлучить нас. Я — маленька квіточка, запашна… я маленька квіточка… Урра! — Повернувшись, він так швидко помчав назад, що з-під його п’ят полетіли грудки спеченої пилюки.

Останні слова, що він їх гукнув здалеку, були: “Росте маленька квіточка під столітнім дубом”. Відтак почулося дивне металеве клацання, яке, можливо, означало, що на робота напала гикавка.

Донован тихо сказав:

— Звідки він узяв вірші Гілберта і Селівана? Послухай, Грегу, він… він п’яний або щось таке.

— Якби ти мені не сказав, я б і не здогадався, — відповів Пауелл з гіркотою в голосі. -Вертаймось до скелі, в затінок, бо я вже підсмажуюсь.

Напружену тишу порушив Пауелл.

— По-перше, Спіді не п’яний — це ж же людина. Спіді — робот, а роботи не п’яніють. I все-таки з ним щось негаразд, а це те ж саме, що для людини сп’яніння.

— Як на мене, то він п’яний, — рішуче сказав Донован, — і наскільки мені відомо, він думає, що ми тут з ним граємося в піжмурки. А нам не до іграшок. Йдеться про життя або смерть, і смерть, правду кажучи, страшну.

— Гаразд, не гарячкуй. Робот є робот. Як тільки дізнаємося, що в ньому зламалося, ми зможемо його полагодити.

— Дізнаємось… — жовчно докинув Донован.

Пауелл пропустив іронію повз вуха.

— Спіді чудово пристосований до меркуріанського середовища. Але цей район, — він обвів кругом рукою, — незвичайний, з явною аномалією. От де заковика. Звідки, наприклад, взялися ці кристали? Вони могли утворитися з рідини, яка повільно застигла. Але де взятися такій гарячій рідині, щоб вона могла застигнути під сонцем Меркурія?

— Вулканічне явище, — висловив здогад Донован.

Пауелл напружився.

— Устами дитини… — почав він дивним, ніби чужим, голосом і замовк. Тоді озвався знову: — Послухай, Майку, що ти сказав Спіді, коли посилав його по селен?

Для Донована таке запитання було несподіваним.

— А дідько його знає. Не пам’ятаю. Я тільки сказав йому принести селен.

— Ну, це я знаю. Але як? Спробуй пригадати точно.

— Я сказав… Ага… Я сказав: “Спіді, нам треба трохи селену. Ти можеш дістати його там-то й там-то. Піди й принеси”. Оце й усе. А ти хотів, щоб я як сказав?

— Ти не сказав йому, що це невідкладна справа, ні?

— А для чого? I так ясно.

Пауелл зітхнув:

— Тут уже нічим не зарадиш — ми втрапили в халепу.

Він зліз зі свого робота і сів, притулившись спиною до скелі. Донован підсів до нього, і вони взялися за руки. А там, де кінчалася тінь, палюче сонце, здавалося, чатувало на них, як кіт на мишу. Поряд стояли невидимі в темряві два велетенські роботи й дивилися на них тьмяним червоним світлом своїх фотоелектричних очей — незворушні, спокійні, байдужі.