Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗

Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Отаман гуляв. З тими ж таки козаками, з якими вперше заявився сюди. Троє — з рідної Мерефи, решта — з колишнього Вінницького полку. Сіркові було і важко, і легко водночас. В ньому вгадувалася велика сила, й легко було уявити його молодим і шаленим, безжурним і нестримним. Любив отаман життя, любить і понині, хоч в останні роки щось примеркло в його душі, найдужче ж любить січове товариство. І воно горнеться до нього завжди — ходить Сірко в отаманах чи простим козаком. Де найбільше юрмище, там і Сірко. І любить послухати гарного слова, вміє й сам сказати. При чарці й без чарки. Одначе нині зроняє те слово рідко. Сірко подумав, що, може, це останній раз, а далі станеться сподіване й він переступить незримий пруг, розпочне інше життя і вже не зможе отако бенкетувати, земля горітиме під його ногами і під ногами тих, хто стоятиме насупроти, і кожен день вибухатиме, як порохова бомба. Всунулись у шинок цигани з ведмедем — хтось таки одімкнув двері, — їм налили по пугареві пінної й витурили в шию, а ведмедеві, що огризався, заліпили квашеним кавуном у рило й линули під хвоста скаженої, було чути, як він ревів і качався в березі Чортомлика, як намагалися вгамувати його цигани. Вклюнувся до шинку посол його величності короля Яна Собеського ротмістр Ян Завіша — високий шляхтич з видовженим лицем, тонкими бровами й вузьким, мовби оструганим з обох боків носом; півтора місяця сидить він у посольській хаті, добивається, щоб кошовий прийняв його бодай на малому крузі, а той зволікає; й вирішив пан посол погомоніти з отаманом хоч у таку неслушну годину й не у вельми зручному місці. Його в шию не витурювали, кошовий наказав посадовити королівського посла за стіл і подати чистий пугар. Блиснула отаманові в душі синя іскра.

— Гей, Ониську, — гукнув до корчмаря. — Горілки послу його величності. Аглицької. Вогнистої.

Шинкар приніс пляшку жовтої аглицької горілки, запечатану так міцно, що ні шинкар, ні жоден з козаків не могли добрати способу розкубрити її. Тоді Сірко поставив чотиригранну пляшку на край столу, вийняв із Завішиних піхов шаблю («Щоб не скаламутити, пане посол, своїми шаблями тобі горілки: на них кров поганська») — гарну, тонку сигізмундівку, й коротким, майже невловимим помахом одрубав шийку. Він таки не скаламутив горілки, одтяв шийку по самому її краю — хочеш, пане посол, пий з чари, хочеш — просто з пляшки.

— За здоров’я його королівської величності! — підняв чару Сірко, й обличчя його було серйозне, поважне, а очі в самісінькій глибині розсміяні, веселі.

Далі срібло дзвеніло за здоров’я обох польських гетьманів — коронного і польного, — за сейм, за королеву й королевичів, а що такі тости п’ють до дна, Ян Завіша небавом упився, водив посоловілими очима по корчмі, шкірився по — п’яному щиро й одуріло.

— Ти Іван, я Іван… — п’явками витягуючи тонкі синюшні губи, белькотів Завіша й тягнувся пугарем до Сіркової чари.

— Іван, та не пан, — посміхався Сірко, й ліва брова хмарою ходила по темному чолу, підморгував запорожцям.

І майнуло рожевим птахом: «Ти Іван, я Іван…» Три Івани зараз на Січі… Якби три Івани… Якби завжди були однокупні і поважали рівно один одного три Івани, добре було б жити в світі.

— Король казав: ти пив з ним чару дружби, — белькотів посол.

— Миру! Тоді він був ще коронним.

— Ще казав: ти мудрий, хитрий і тихий.

— Ні хитрим, ні тихим ніколи не був.

— Ага. Щось ти й тоді вчворив.

— Полковник Лисиця хотів перебити мені балачку з коронним, тобиш королем нинішнім, довелося скинути Лисицю з фотеля. А чару миру я готовий пити навіть з чортом, — підморгнув козакам.

Сірко дивився на п’яного Завішу, а краєм мислі, мов лезом гострої бритви, й далі щось одсовував. В душі йому знову закипав злостивий сміх: нехай ждуть, нехай гнівляться. Він не забув. Але він гулятиме. Наперекір долі, наперекір всьому. Й те, й те спліталося докупи, але жодне не переважало. Й нікому, хоч би хто й знав, а може, й самому отаманові, не одгадати — веселився він чи тільки одсовував щось, утікав од чогось, сподівався на щось, чекав. Таки й сподівався, й чекав. І не абищиці. Воно було велике, більше за нього, за саму Січ і всі її нинішні звитяги. Саме так закладається запорожець одразу на все — коня, риштунок, одежу. Проте тут закладався не він. Закладалася доля. Й не на те, що вони мають, а що матимуть. Заставщина була велика й програш теж. Він програв надію і щастя жити нею.

Сірко бив по струнах, і грубі, з пиляних навпіл плах стіни шинку струшував дужий похідний марш. Запорожці підстукували в лад підковами й ложками, приймали густий рокіт бандури за веселий зачин до пісні й ні гич більше, адже походом на Січі поки що не пахло, й тільки кошовий знав, що струни стогнуть недарма. Він більше не звертав уваги на Завішу, той упився до решти, намагався й собі одтяти шаблею горлечко пляшки, засипав склом шинквас, але не зрубав жодної. Козаки реготали; вони знали, що таке не вдається нікому, а коли посол ледве не одтяв собі пальці, вклали йому до піхов сигізмундівку, взяли за руки та ноги й однесли до темного ванькирчика. Шинок на той час уже окутала темрява — сонце скотилося за пагорби, пахолки внесли два олійні каганці й поставили один над шинквасом, другий — на вправлену в стіну дощечку, й у шинку враз все змінилося. Іншими стали обличчя, одежа, сміх, здавалося, він набрав у себе темніших, густіших звуків, навіть музика стала іншою. Найбільша ж переміна сталася в наладунку отаманової душі. Він давно передав Кайданові бандуру, той шкварив веселої «Горлиці», а Сіркові враз мовби чорна тінь майнула перед зором. І вже весела музика билася в груди плачем. Чорна тінь, швидка, як птиця, перекреслила чисту запону пам’яті, й хоч вона щезла, все ж лишила по собі слід. Таке з ним бувало часто. Диво, що та птиця з’являлася в мент найбурхливіших веселощів, у мить найбільшої розкутості душі. Сиділа й чатувала край поля? Ніколи не полишала його? Так чи інак, але виполохував її з гнізда ярий сміх, весела, як сонячні іскри на снігу, музика. Він сам не знав чому. Хотіла нагадати, що вже на те не має права? А хто на те має право? Хіба можна наказати самому собі, своїй душі? Вона має свою волю й веде себе, як їй повелів Бог. Виходило, що він повелів їй і це? Чи, може, ту тінь накликав своїми думками сам? Він ніколи не забував за біди, що впали на його родину, а також за лихоліття, розпросторене по всій рідній землі. Либонь, вони притемнили душу, поклали в ній важку сувору риску. Проте він не сподобив себе в мученики, не став жити горем. Іноді ж буває, що горе стає гординею людини, вона й на світ дивиться тільки крізь нього й починає думати, ніби воно дає їй щось більше, якесь потаємне право. Він не прагнув того права. Просто воно, як це буває найчастіше, просвітило його хай жорстокою, але глибинною мудрістю, і те не заважало йому жити й сприймати людей, як сприймав і раніше. Хіба що трохи суворіше. (Навіть не став буркотуном, таким собі мудрагелем, що всіх повчає і читає усім проповіді. Здебільшого на старість у людей меншає справ і більшає слів, вони стають мудрі, але мудрість та — листя не зелене, а листя жовте). Що ж, зіркіше бачив ницість, підступ, боягузтво, розчахував їх чи кпив у душі, дивився на них крізь гірку, трохи злу примруженість. Й тоді поривало неждано шмагонути нечестивця, зірвати з нього шати й показати голого, з відьомським хвостом. А ще горе мовби дужче збратало його з покаліченими, покривдженими, вело по непритупленому лезу, де щохвилі міг оступитися й сконати. Та він не любив нерозумного ризику. Віддати життя — то вже за щось істотне! Прислужитися товариству та вітчизні не дрібкою, а чимось великим. Боротьба, життєві поразки не зламали його, не погасили отих живих, проникливих вогників у зіницях очей, не спили енергії. Проте надпили життєлюбства, навіяли в голову нових, не знаних раніше думок.

Так, помічав, як налягали на плечі літа, як потроху міняли вдачу. Ніби й не набрало ваги власне життя, а став обачнішим. Де колись ступав не роздумуючи, тепер пильніше розглядався й вивіряв поступ. Може, це просто від того, що роки таки почали висотувати силу? Але мав її немало. І не тільки тієї, що в м’язах, а й тієї, що в серці. Він умів скрутити все — підкову, повіддя норовистого коня, потаємний, погрозливий рокіт юрби, був упевнений у собі й вельми непоступливий. І робив усе не тією шаленою напругою, коли, буває, перекипає кров і рвуться жили. Ця сила була в ньому природжена, кожен, хто стрічався з отаманом, помічав її одразу, бо вона промінилася з очей, зі слів, скупих, але кованих, як залізо, й розумів, що та сила — світла, але й трохи небезпечна, надто коли у власних грудях — ущербність чи непевність. Доброта і любов були приховані в отамановому серці глибоко — глибоко, здавалося, він сам приховує їх.

Перейти на страницу:

Мушкетик Юрий Михайлович читать все книги автора по порядку

Мушкетик Юрий Михайлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Яса. Том 1 отзывы

Отзывы читателей о книге Яса. Том 1, автор: Мушкетик Юрий Михайлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*