Село не люди - Дашвар Люко (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
– Нащо воно мені? У мене намисто коралове є. Яке татко подарував.
– Таж скільки років тому подарував…
– Пусте, доню, – мамка розсміялася, пішла далі, а Катерині від того сміху на душі ще сумніше.
Догнала мамку, за руку обійняла.
– Матусю… ким мені стати, щоб так не жити?..
Мамка й про сміх забула. Очі одне кричать, вуста інше кажуть.
– То хай чоловік думає, ким йому стати. А дівчині думати – з ким бути.
– Як це?
– А так… Жінці вірного чоловіка поряд треба. Щоб за ним – як за стіною.
– А наш татко такий?
– Такий… Хіба сама не бачиш?
– А чого п'є?
– Роботи нема. Хіба сама не бачиш?
– А тітка Рая дядька Романа вб'є? – вихопилося. Мамка знову зупинилася.
– Що ти сказала?!
Катерина і собі стала. Серце калатає.
– Матусю! Невже тітка Рая і справді дядька Романа вб'є? Я ж після цього жити не зможу…
Мамка Катерину обійняла, головою похитала, мов та берізка на вітрі.
– Що воно за день такий сьогодні?.. Ніхто, доню, нікого не вб'є. Усі житимуть. А тітка Рая п'яна вчора була. Так завжди… Од тої горілки – самі біди. Гляди мені, нікому не кажи. Обіцяєш?
– Обіцяю…
Людка на Миколиному торжищі дві години тирлувалася. Старих журналів про моду накупила, черевики на підборах у матері випросила і, хоч та противилася п'ятдесятилітровий бідон олії за шкірзамінник віддавати, благала:
– Мам, я без цих черевиків пропаду. Як же вони мені нужні! Украй…
Бідон із олією Людка сама кравчучкою до Миколи приперла. Замість того черевики отримала – і до Катьки. Хвалитися.
Катерина якраз у рожевому скляному пальті по хаті швендяла. І туди! І сюди! І до дзеркала! І ромашки у косах…
– Ульот! – визнала Людка. І свою коробку розкрила.
– Класні черевички, – Катерина крутила в руках шкірзамінник на підборі – і надивитися на могла.
– Кать, я чо' прийшла… – Людка озирнулася й зашепотіла. – Хлопці просяться… Кажуть, хай би той сюрприз сьогодні вночі влаштувати. Сашкові завтра батьку в полі помагати, Сергій із Тамаркою по товар для кіоску поїде.
– Та хай буде сьогодні, – Катерина згадала про рожевий ліфчик, задерла кофтину. – Людка! Глянь! Мама ще мені ліфчика купила…
Людка так і сіла.
– Оце вже – повний ульот! Оговталася – і далі веде:
– Тоді так. Опівночі я під твоїм вікном пошкребуся – виходь. Підемо.
– Мені б тільки, щоб усе швидко, – Катерина згадала дядька Романа і пожалкувала вже, що погодилася з Людкою кудись поночі йти.
– Людка… А де він буде, той сюрприз?
– Великий покинутий будинок за балкою знаєш?
– Без даху?
– Хлопці казали, щоб опівночі ми до того будинку прийшли.
– А біди не буде? – Катерина так на Людку зиркнула, що та аж зашарілася.
– От дурна! Невже думаєш, я погоджуся на всяку глупоту?
Та якщо вони щось погане вдумали, ми їх… А хочеш, я із собою батькового ножа мисливського візьму?
Катерина лоба наморщила.
– А я спиць в'язальних наберу. Перештрикаю усіх гадів, якщо будуть чіплятися.
Людка аж зайшлася сміхом. Коробку з черевиками на підлогу кинула, на Катрусине ліжко впала.
– Ой, не можу! Перештрикає вона… Штрикалка!
– От я тобі зараз покажу!
Кинулася Катерина Людку лоскотати, а та за коробку та з хати. Стоїть біля хвіртки, сміється.
– Ой, не можу! Катька! Побігла я додому, а то помру зо сміху.
У п'ятницю пообідь Сашко ще сидів під копою, хоча зранку батько обіцяв:
– Підміниш мене, сину, ненадовго. Я години на дві відлучуся. Поїду домовлюся, щоб завтра соляри в борг дали. Трактор теж буде. Нас уже поле зачекалося.
– Щось там у батька не зростається з тією солярою, – подумав хлопець.
Аж по дорозі йде хтось. Придивився – Сергій.
– Привіт! – Сергій упав у сіно, в очах бісики. – Усе, Саня! Сьогодні час-ікс, чувак! Дівки погодилися. Я все знайшов.Дивися! І заходився виймати з рюкзака все по черзі, як той ворожбак.
– Ось парафін! Тут нам на двох вистачить. Бач, етикетка. Читай! Чистий парафін. Далі! Два шприци. Нові. Дві голки товсті. Є таке. Теж – нові. Далі! Миска алюмінієва. Нова. Сухе пальне у таблетках. Ціла упаковка. У мамані нову простиню стягнув. Ще дві треба…
– Навіщо стільки?
– Одну ми розстелемо і на ній вмостимося. А зверху кожен своєю простинею вкриється. А потім… Трах! Сюрприз! Я просто не можу дочекатися! А ти?
– Та щось воно… страшно.
– Ти чого, чувак? Обісрався? Ти тільки уяви… Дівки заходять, а ми… Бля-а! Як подумаю, аж…
– Та ні, я не передумав… Я теж… Як подумаю…
– Ну все! Я погнав. Іще одну простиню візьму, а ти для себе з дому стягни. Я ввечері заскочу.
– Добре.
Сашко дивився вслід Сергієві, а бачив чогось… Катю.
– Хоч би не втекла, – подумав.
Близько десятої вечора у п'ятницю, коли в кожній шанівській хаті роздивлялися обнови, рахували витрачені гроші, зойкали й бідкалися, Сашко із Сергієм крадькома пробиралися до великого покинутого будинку, що вишкірився за балкою осторонь інших руїн.
Шифер із даху кмітливі шанівці розтягли на другий день після від'їзду хазяїв, а потім іще з півроку тряслися, що хазяї повернуться й буде всім непереливки. Але ніхто не повернувся, і з часом усе, що хоч більш-менш для господарства годилося, зникло з покинутого дому. Залишилися тільки поцвілі шпалери на стінах і груба кам'янка без затулки. Хлопці ступили в будинок, і Сергій хмикнув:
– Аж мороз шкірою…
– Чого? – Сашків голос чогось захрип, дух забивало.
– Не від страху, чувак! Від майбутньої насолоди!
– Ти ж мене…
– Що?
– Та навчи хоч, що робити. Я ще з дівками не того…
– А це, бля, не вища математика. Простіше, ніж гроші рахувати. Навчу, не сери! Я тих дівчат уже… – Сергій поліз у рюкзак, – Ось! Ліхтар прихопив, бо ж тут темно, як у болоті.
Сергій поставив ліхтарик на кам'янку, обдивився.
– У кутку є шматок вцілілої підлоги. Там база буде. Рядно розстелимо, зверху- простиню… Чого стовбичиш? Розпалюй сухе пальне, кидай парафін у миску і на вогонь. Парафін не тільки розтопитися має, а й охолонути трохи. Хутчіш, чувак, бо не встигнемо.
Сашко й заходився: дві цеглини руба поставив, на них – миску з парафіном, під миску – сухе пальне, розпалив.
– А що далі?
Сергій тим часом свічок повсюди понатикав. Кинувся до рюкзака.
– Зараз, Саньок. Прочитаю.
Вийняв із рюкзака папірець, розгорнув, ліхтарика підсунув ближче і лоба наморщив.
– Ага… Ось воно, – і давай читати. – «Розігрійте парафін до тридцяти п'яти градусів за Цельсієм…» Бля! Хоч кидай тут усе чисто й біжи по градусник. Ні фіґа! Пальцем градуси поміряємо. Правильно, чувак?
Кинув Сашко миску з парафіном пильнувати – і до Сергія:
– А що за бомага? – Інструкція, чувачелло! Інструкція по отриманню неземної насолоди.
– А де взяв?
– Я ж казав. На базарі у райцентрі купив. Маманя товар тягала, а я бачу – мужики товчуться коло одного дядька. Підійшов, а дядько інструкції ці продає. Ледь за десятку сторгувався. Останню викупив.
– А може, це липа якась?
– Не, бля, не липа. Я про цей парафін і раніше від одного чувака чув. Так він казав: «Хлопці, хто з парафіном спробує, за тим баби все життя навколішки повзати будуть! Оце будуть повзти і лизати на ходу». Ясно?
– Що лизати?
– Усе підряд, Саню! Що ти на мене вилупився, як баран на нові ворота? Годі вже, бля, з себе целку вдавати.
Сергій глянув на миску з парафіном і сплюнув.
– Тьху, твою мать! Парафін закипить зараз! Знімай! Знімай його, Саня, скоріш!
Алюмінієва миска розжарилася. Сашко спершу хотів був скинути із себе футболку, обгорнути нею миску і відсунути від вогню, а потім розчовпав: дмухнув. Вогонь згас, а миска так і лишилася на розпечених цеглинах. І парафін – як опара. Дихає.
Сергій знову читати взявся.
– Так… «Рідкий, охолоджений до двадцяти двох градусів парафін обережно влийте в медичний шприц». Не, ну це просто знущання! Які такі двадцять два градуси. От паскудство! Коротше! Будемо на глаз усе робити.
