Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗

Василь Базів

Хрест: постбіблійний детектив

Ксьондзова плебанія згоріла, як копиця сіна. За мить. Лиш блиснуло на ціле село опівночі.

Отець із попадею ще не спали. Займалися, як би то не гріховно сказати, у спальні продовженням роду людського. А тут – як припекло по самі помідори.

Їмосць були на добрих 20 літ молодші від всечесного отця. Тому примноження того самого роду йшло повним ходом. За сім літ перебування на парафії свяченича пара народила п’ятьох янголят. Лише рік від року – старше від молодшого. Свята справа була поставлена на конвеєр.

І хоча в Кедрівці авторитетні господарі ремствували, що не для того піп із попадею перебувають на утриманні громади, але гріх уголос нарікати – діти не винні, що їх так багацько обсідає на шиї парафії. Треба гнути спину у три погибелі в колгоспнім ярмі, аби свої дітлахи не повимирали, а тут ще такий плодовитий піп трапився.

Отець Григорій воз’явився народові десь уже після смерті Сталіна. На Покрову його привезли в райкомівському «бобику» і завели до церкви.

Кедрівка, як і кожне галицьке місто й село, тоді розполовинилася. Ту православну українську церкву, що звалася греко-католицькою і була в унії з Ватиканом, ЦК КПРС за наказом Сталіна розігнав. А перед служителями культу постав вибір – служити тому богу, що в Мавзолеї, і переписуватися на роботу до департаменту КГБ під назвою Московський патріархат або залишатися надалі в лоні материнської церкви і в єдності з Петровим престолом у Римі.

Але ця унія із християнським лоном могла бути реалізована тільки на нарах ГУЛАГу. Десятки тисяч українських священиків атеїсти запакували в товарняки, якими возять худобу на «заготскот», і повезли туди, де раки зимують, тобто відтарабанили у вічну мерзлоту Соловків і Норильська. Був серед них і кедрівський парох, отець Ілинець, який виконувати вказівку ЦК КПРС відмовився. Але престол не був порожнім довго. На місце отця й приїхав той, котрого майже через десятиліття підпалили.

А тоді, на початку, старим бабцям, які не розумілися на світових релігійних розкладах і дякували Богу, що церква не замкнена й не зірвана у повітря, новий отець сподобався: гарно співав. Мав громогласний бас, від якого здригалися стіни.

Тоді він був ще одинаком – без сімейного виплоду. Після першої літургії, на яку прийшла жменька з тієї плеяди, що вже зо дня на день чекала виклику в останню путь, а значить, не могла собі дозволити пропустити, може, останню службу Божу, – після відправи у плебанії отець влаштував освячення.

Сільських активістів із церковного уряду на гулянку кликати не ризикнув. Напросив гостей зі свого, як він казав, рідного села, братів у Христі – отців із навколишніх сіл, а також начальство з району.

Він розказував, що походить із протилежного кінця області. Із хутірця, у якому була невеличка каплиця. Через дефіцит кадрів його перевели сюди – на найбільшу в області сільську парафію, оскільки Кедрівка була не тільки чималим селом, а й винятково релігійним, у якому до церкви ходили і на тацю кидали всі без винятку.

У селі довго пам’ятали, як на тих входинах цілу ніч гуляла братія, а над ранок заревла, що село аж здригнулося, «Широка страна моя родная!» Першим затягнув найпочесніший гість, а відтак усі підхопили. Отець Григорій донині ображаються на цього соліста, бо в бандерівському селі його соло мало негативні наслідки для отцевого іміджу.

Ця плебанія, яку отець успадкував, мала років ще більше за саму церкву. До неї селяни ставилися не з меншим пієтетом, ніж до храму. І за цих літ так зо триста ніхто тут не чув чужого, окрім українського, слова. А тепер – московські, комуністичні пісні, та ще й у п’яному чаді. А «соліст» той завжди дуже сміявся, коли отець Григорій нагадував йому про цю прикрість.

– Да брось ты, Гриша. Будешь с ними панькаться, с этими бандеровскими богомольцами. Вот заеду как-нибудь на какой-то большой праздник и устрою им конкурс революционной песни прямо в церкви. Ото будет переполох.

Отець мусив ковтати ці гіркі пігулки від свого званого гостя, давнього і багатолітнього бойового товариша, бо дружба – дружбою, а служба – службою. Бо дружбан цей був не ким-небудь, а грозою району – начальник управління КГБ, підполковник Феофанов.

Вони разом прибули сюди, у Західну Україну, після війни. Разом встановлювали розпеченим залізом радянську владу, разом під штиками робили колективізацію, разом йшли на смертельний бій із «бандітами-націоналістами». Потім майора Григорія Полупанова забрали на перепідготовку.

І коли він знову з’явився із Луб’янки в районі вже у рясі, Феофанов так реготав, що аж за живіт хапався.

– Ну ты даешь, Полупанов! Какой же из тебя поп? Тебя бы под крышу начальником борделя лучше устроили, а не кадилом махать. Я же тебя знаю – ты же под юбки девкам заглядывать будешь, когда они перед тобой ползать станут на коленях. Ты бы норовил, чтобы они тебе не руки целовали, а чего-нибудь почувствительнее.

– Ты, Афанасий, не умничай. Время мочить их физически прошло, – демонстрував новоявлений всечесний отець обізнаність із місцевістю. – Теперь они из лесу вышли и в церковь пошли, понимаешь? Теперь надо в души им позаглядывать. Там все зарождается. Всякие намерения вольные и невольные против власти, безопасность которой мы с тобой бдим. А ты бы по привычке всех к стенке. Нет, дорогой товарищ, надо их крестом и по голове. Пусть выкладывают.

– Нас, кстати, в район выброшен целый десант, – для майора Полупанова перепідготовка не пройшла надармо. – Тебе на подмогу. Теперь ты будешь знать не только, кто что делает или говорит, а кто чем дышит. То, что теперь мы не с ружьями, а с кадылом, как ты говоришь, я считаю, очень даже правильное решение партии. Я же вижу – эффект ошеломляющий. Отличную эту штуку придумали главные попы – исповедь. Ведь они же не врут. Говорят, что называется, все, как на духу. Как перед Богом. И эта информация из первоисточника – вам на стол, товарищ подполковник.

Отець ледь устигли вирвати діток із другої кімнати. Забігли вже селяни і прийняли їх по руках. Плебанія палахкотіла, як сірник. Вона була дерев’яною, і висохлі за століття ялиці миттєво перетворювалися на смолоскипи.

Вогонь пожирав тепле кубельце з чотирьох сторін. Усі кути були щедро политі бензиною, що розтікалася по гостинці, аж годі було підступити до згарища. Наостанок збіглася чи не в повному складі уся громада з відрами, але на той час уже не було що гасити.

Молода попадя заламувала руки й голосила не своїм, а якимсь натужно-звірячим голосом:

– За що, люди добрі? Ми вірою і правдою служимо Богу й людям. За що така кара?

Тим часом у нічному настромленому натовпі з рук до рук пішли летючки. Від вогню було видно, як удень. Люди читали й сахалися дужче, ніж від полум’я. Те, що потрапило їм до рук, обпікало до самих кісток, спопеляло більше, ніж цей невблаганний і всепожираючий вогонь.

Там було лише чотири пекучих, як саме пекло, рядки:

Хрести ламали ночами. Ті, що в полях були вкопані під час «весни народів» понад 100 літ тому з нагоди скасування панщини у 1848 році. Або ті, які стояли ще довше на роздоріжжях, на яких ламала собі голову орда об тустань автохтонних твердинь. Першим совітам у 39-му до хрестів пазурі не дійшли. Зате совіти другі відтягнулися по повній програмі. Коли вже повивозили до сибірів усіх куркулів, коли повиловлювали по лісах усіх повстанців, на облік взяли кожен хрест.