Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации TXT) 📗

                                                     Стельмах Ярослав

                                                         ПРОВІНЦІАЛКИ

ДІЙОВІ ОСОБИ

   Лідія Андріївна.

   Сергій.

   Борис.

   Т а н я.

   Світлана.

   Старий.

Декорації: дачне приміщення.

                                                        ЧАСТИНА ПЕРША

Двоповерхова дачна будівля, зведена років п'ятнадцять тому за індивідуальним проектом, так би мовити, на віки. Панує англійський стиль з огляду на час та можливості вітчизняних будівельників. Увесь нижній поверх — хол з двома дверима в глибині. Ліві ведуть до кімнати, де знайшли тимчасовий притулок Таня та Лідія Андріївна. Назвемо цю кімнату Тетяниною.

Зазначимо, що хазяїн дачі, дуже давній, але, на жаль, не дуже близький знайомий Лідії Андріївни, — ректор університету, куди прагне вступати Таня.

Через ліві бічні двері нам можна увійти до прихованої від цікавого ока кухні, через праві бічні вийти у двір. Дерев'яні сходи з поручнями починаються одразу за дверима кухні і ведуть нагору, до галереї, що перетинає весь другий поверх. Звідти вхід до двох відпочивалень, розміщених поруч. Назвемо одну з них, що праворуч, кімнатою Бориса.

У дворі біля фрагмента передньої стіни, що складається здогадно із суцільних засклених рам, притулилася лава. У загальний стиль будови вона не вписується. У холі великий стіл посередині, стільці, крісла, сервант, кутова канапа та невеличкий столик біля правої стіни.

Чистота й порядок музейні. Боком близько до столу сидить на стільці Таня — гарненька дівчина вісімнадцяти років і вчить історію. В неї звичка перебігти очима декілька речень, а потім повторювати їх упівголоса — погляд перед собою. На столі склянка з молоком.

Т а н я. До двісті шістнадцятого року до нашої ери Ганнібал, обминувши Рим, прийшов до Апулії. (Ковток із склянки.) Він сподівався налагодити зв'язки з Карфагеном і домогтися підтримки населення півдня Італії. На півдні Італії, поблизу містечка Канни, коло гирла ріки Ауфід... (відпила молока) гирла ріки Ауфід, улітку двісті шістнадцятого року до нашої ери...

А в цей час Тетянчина мама, Лідія Андріївна, повертається з місцевого базарчика, про що свідчить не так напакована, проте не порожня цератова сумка в лівій її руці. У правій руці Лідії Андріївни бідончик з молоком. Важко їй натиснути на ручку дверей, не випускаючи з правої руки бідончика з молоком, але натиснула. І переступила поріг.

Ой, мамо! (Зразу ж підбігла і взяла в неї сумку. Простягла руку по бідончик.) Дай-но!

Лідія Андріївна. Нічого, нічого, Тетянко, мені не важко.

Т а н я. Ти ж он звідки несла!

Лідія Андріївна. Таж молоко не з базару. Іще чого! Я в магазині постояла, зачекала, поки привезуть. І анітрохи не гірше. Вони що роблять: у магазині куплять, потім свого доллють, і маєш утричі дорожче. Вже навчилися. Аякже! Не ту здибали! І моркву вторгувала. (Сміється.) Бабця тридцять копійок заправила. За такеньку купочку. Серед літа. За двадцять віддала. Му й ще там усяке... Сьогодні борщу зварю. Без м'яса. Сала шматочок залишився. На два дні стане. Ми його в льох... А у вівторок м'яса купимо. Ну, неси до кухні.

Т а н я. Ага. (Виходить.)

Лідія Андріївна. Та-так... (Дістає з ящика серванта учнівського зошита й сідає за стіл. Бере ручку, записує.) Еге... Двадцять. Буряки... Так. Плюс тридцять... Хліб, молоко. Сир — п'ятдесят чотири... (Одпиває молока з Тетянчиної склянки.)

З'являється Т а н я.

Іду, іду, донечко. Я тобі не заважатиму. Стільки землі на ділянці марнується. Ах, жили б ми тут, уявляєш — вже чого б я не посадила, а їм ліньки хоч зо дві картоплини в землю вкинути. (Знов береться до свого зошита.) Маємо — три карбованці вісімдесят копійок. І на два дні забезпечені. Вчись, Танюшко, тобі ж скоро самій хазяйнувати.

Т а н я. Стомилася, мамо?

Лідія А н д р і ї в н а. Та де там! Ми зараз швиденько на кухню — обід, тоді приберемо все... А ти їла що?

'Г а н я. М-м... (Кивнула на склянку з молоком.)

Лідія А н д р і ї в н а. Я зараз піділлю. (Вже кинулася до кухні.)

Т а н я. Третю склянку, мамо.

Лідія Андріївна. Розумничка. (Цілує її в голову.) Ти з хлібом, з хлібом тільки. Треба ж поїсти.

Т а н я. Я вже й так...

Лідія Андріївна (дивиться у вікно). Знову — ну! Ти бачила? Знову він тут щось забув?

Т а н я. Дід?

Лідія А н д р і ї в н а. А хто ж іще! Хазяї йому потрібні. Нема, кажу, хазяїв і не буде. На дідька йому хазяї? І страшний такий!

Т а н я. Нехай собі. Тобі що до нього?

Лідія Андріївна. «Нехай!» А тоді як урепіжить молотком по голові.

Т а н я. Та що в нас брати?

Лідія А н д р і ї в н а. А він же цього не знає.

Т а н я. Ти, мамо, піди краще відпочинь.

Лідія Андріївна. Пішов. Ну й на тому спасибі. Нема чого. Іду, іду, Танюшо. Все. (Виходить.)

Т а н я (бере до рук підручника, пробігає очима). Влітку двісті шістнадцятого року до нашої ери відбулася одна з найвизначніших в історії давнього світу битв.

Лідія Андріївна (визирнула з кухні вже у фартусі). А й справді, ти б тільки вступила, а там щось та придумаємо. Продамо наш будинок, купимо тут. Тут, звісно, дорожче буде. А навіщо нам весь будинок? Обійдемося й половиною. Дві кімнати — тобі й мені, кухонька й тераса. У міській зоні. Чи навіть електричкою. Теж не біда.

Т а н я. А в них? (Постукала пальчиком по стільниці.)

Лідія Андріївна. Не дозволять, мабуть. Хоча на якийсь час... Можливо. Ех, був би живий наш тато... За тиждень рік, Танюшо. Якраз рік... А! Ти тільки вступи, а там не пропадемо. Ну, іду, іду.

Чути, як зовсім поруч спинився автомобіль. Втих мотор, грюкнули дверцята. Лідія Андріївна кидається до вікна.

І-і, Ташошко. Приїхали. Боря. Викапаний Микола Георгійович. З дівчиною. І ще якийсь жевжик. Швиденько переодягнися, ну, що в тебе за вигляд!

Обидві зникають у своїй кімнаті. Майже одночасно з двору до хати

заходять Світлана, Борис, Сергій. У останнього в руці

чималого розміру шкіряна сумка. Важка.

Сергій (ставить сумку на підлогу). Ху-ух! І, здається ж, нічого зайвого, а не піднімеш. Так, важко нині дається відпочинок, як і все, до речі.

Світлана. Особливо тобі.

С е р г і й. А що мені? От образити — нічого не варто... Я теж, уяви собі, своїм трудом, своїм горбом... О, наче вірші тобі! Слід записати, а то знову забуду.

Світлана (насмішкувато). Так, вічні рядки не щодня вдаються.

Сергій. Отож-бо. (Помітив на столі розкриту книжку, взяв її до рук.) М-м, як чудово — битва при Каннах. Битви, поразки, перемоги, зіткнення держав, занепад імперій... Борю, це по твоїй лінії. (Кладе підручник на місце.)

Борис (невизначено). Умгу... До програми це не входить.

Лідія Андріївна тим часом, з успіхом переодягнувшись,

прочиняє двері і — так! ніде правди діти — підглядає в щілинку.

Сергій. Отже, ще цінніше! Люди стараються... А де ж любі родичі? Де юна абітурієнтка з жагою знань в очах? Де стара карга верхи на пилососі?

Лідія Андріївна (розчиняє навстіж двері. З величним обуренням). Я не стара карга!

Сергій (анітрохи не збентежено). Боже мій! Хто б подумав! Боря мені сказав, і я... Справді! А кого я бачу! Я біля ваших ніг. Ні-ні, стійте, я доповзу. (Він і справді стає на коліна і так повзе до Лідії Андріївни.)

Лідія Андріївна трохи сторопіло відступає.

Не розбивайте мого серця — не нехтуйте моїм каяттям. Ви цього не зробите. Так, я неправий, але ж я усвідомив. Я виправлюсь! Я вже виправляюсь. Я не знав — я був дезінформований. Ця сукня вам дуже личить. Шили? Мабуть, за кордоном?