Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Іван Корсак

Роман

Київ 2010

ББК 84.4УКР(6) К69

Автор висловлює найщирішу вдячність

Наталії Гатальській, Віталієві Кушніру, які так багато зробили для повернення славного імені родини Липинських, дякує Волинському краєзнавчому музеєві, працівникам Волинського обласного архіву, насамперед

Антоніні Кравчук, істинно подвижницькому колективу Волинської обласної наукової  бібліотеки

імені Олени Пчілки на чолі з Людмилою Стасюк та багатьом іншим, кому не байдужа наша земля і достойні люди її.

Видавнича рада:

Віктор Баранов, секретар НСПУ, головний редактор журна- лу «Київ»; Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Грабар, письменник; Григорій Гусейнов, головний редактор журна- лу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Шевченківської премії; Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Шевченківської премії; Володимир Загорій, прези- дент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, за- ступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім’я і дім» (Луцьк); Лілія Максименко, головний редактор видавництва «Ярославів Вал»; Василь Простопчук, головний редактор газети «ВічеJінформ» (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва

«Ярославів Вал».

Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити.

В’ячеслав Липинський.

1

Чорні  дими  здіймалися  в  небо  над  палаючими домівками тої весни 1918 року, звивисті й химерні сліди на чорному тлі викреслювали злі та тріскучі, нервові  жовті  іскри,  і  спроквола  осідала  кіптява

на молодий, ще зовсім цнотливий яблуневий цвіт, на скручене й попечене, недавно навіть трохи липке яблуневе листя, щойно вигулькнуле на Божий світ.

Чорні дими здіймалися, клубочилися і лиховісно пливли над українськими селами, як ішли війська Муравйова на Київ. А ще почастішали ті ядучі дими, коли вже гнали назад муравйовців — ще перед тим, як кинуть прибульці запаленого сірника. Голодні й заздрісні, жадібні очі никали поспіхом стінами й закутками багатших осель: чим би поживитись навтьоки. До банди військової враз долучалися гра- біжники звичайнісінькі, нерідко з сусіднього села, і ніхто вже не здатний був розрізнити, якої то масті навідалися гості.

Селянина Левка Зануду з силою штовхонули у дім В’ячеслава Липинського у Русалівських Чагарах, що за п’ять верст від самої Русалівки на Уманщині.

— Ти останніми роками доглядав господарку ось

ISBN  978-966-2151-59-7

© І. Корсак, 2010

© Художнє оформлення. І. Женченко, 2010

© Видавництво «Ярославів Вал», 2010

цього пана. Тільки ти, Левку, знаєш, де заховав він свої цінності.

Люди добрі, доглядав я насправді, як на війну забрали Липинського, — виправдовувався чоловік. — Але він нічого цінного мені не лишав.

Не крути, Левку. Нам доказали, що минулої ночі ти щось виносив і тихцем закопав. Ану, подивися нам у вічі!

То правда, — спокійно, не кліпнувши, подивився Левко. — Я виносив і закопував книги. Вони вам ні до чого, а часи, самі бачите, вже які…

Бреше й цього разу, — байдужим, без відтінку звуку і кольору, якимось лінивим голосом проказав старший поміж негаданих тих гостей. — Зв’язати його й на віз, бо нам тікати пора. А дім підпалити.

Знімався ядучий дим над садибою, і чорним ставав сліпучо-білий до того яблуневий цвіт.

Уже в Антонівському лісі, як кілометрів з десяток від’їхали, знову за Левка стали братися.

Скажеш чи ні?

Хлопці, не знаю, голову навідріз даю, — клявся Левко. — Та й не було у Липинського, певне, нічого, бо дім будував, господарку на ноги ставив…

Голову — так голову, — подобрішав раптом стар- ший з ватаги. — Ану, Грицю, покажи, чого ти вартуєш… Григорій, який жив у сусідньому селі, бо в самій Русалівці революціонери досі чомусь не водилися,

рвучко вихопив шаблю.

Закривавлена голова Левка Зануди покотилася узгір’ям, підстрибуючи на горбках, і здивований останній погляд вихоплював по черзі то пронизливо синє весняне небо, то сіре і зблякле торішнє листя, що пахло старим вином.

Хтось переказав у село — й тіло Зануди, тільки без голови, повернулося у Русалівку.

Як ховали Левка, то батюшка наказав спершу зняти вічко труни.

— Не можу я правити над таким покійником, — крутнув він головою. — Як знайшли тіло, то й голову, може, вдасться знайти.

Ніде діватися, поїхали чоловіки шукати. І таки знайшли під виворотом старого дерева, куди з розго- ну закотилася  відрубана шаблею голова.

А дім Липинського спершу горів спроквола, мов лінувався вогонь чи не хотів братися за таке непошти- ве діло, але коли доповзли язики полум’я до бібліоте- ки і до архівних матеріалів, то весь спалахнув ураз. Вогонь виривався через вікна, обійняв в істинно гаря- чі обійми дах, а чорні дими відносив вітер, що невідь- звідки узявся раптово в тиху погоду, натомість нові чорні ядучі клуби десь зароджувалися в глибині будинку. Горіла одна з найкращих українських бібліо- тек, роками збирані архівні матеріали, а ще рукопис

«Історії України», що його розпочав В’ячеслав Липин- ський, але не мав змоги завершити, бо забрали його на війну. Першу світову…

Перед війною В’ячеслав Липинський писав листа Михайлові Грушевському.

«Високоповажний Пане Професоре!

Ваша картка не застала мене в Затурцях. Від пару місяців живу вже у себе на хуторі в Уманщині. Вашу картку пере- слали мені допіру цими днями і тому так пізно одписую.

Зі статтею про Яблоновського мені чомусь не ведеться. Тепер живу в таких умовах, котрі виключають всяку мож- ливість літературної праці. Мені доводиться заводити хазяйство в степу. Не маю, по правді кажучи, навіть де писати як слід, не кажучи вже про книжки, спокій, потріб- ний для умової праці, і т. инше. В день хозяйство, построй- ка хати і т. д., а в ночи — стережись, щоб хулігани якісь не застукали не приготованим. Страх багацько бандитів розве- лось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кож- ного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, начеб для

спорту. От перед кількома тижнями в нашому селі Руса- лівці (5 верстов від мого хутора) молоді заможні парубки вбили стару, в нічім не повинну селянку, страшенно попе- ред над нею знущаючись. Сумно, невимовно сумно дивитись на теперішнє наше селянське життя. Це, зрештою, спону- кає до тим інтензивнішої праці освітної на селі. Щоб тільки вдалось переломити оце віками посіяне недовір’я, визволи- тись від цієї віками проклятої історичної спадщини, котра українських «дуків» і українську «голоту» поділила на два непримиримі, готові на все — за для взаємного нищення, табори. А так — денаціоналізація зверху (рахуючи до цих верхів і заможніще селянство, котрих дуже багато в цих околицях) і знизу, немов-би на злість одні другим, «на збит- ки», вживаючи дуже поширеного тепер по наших селах тер- міну. Даруйте, Пане Професоре, що розбалакався про инше, а не про статтю, за яку Ви мене питали. Тепер отже написа- ти її не можу. Може, в зимі виберусь на пару тижнів до Галичини (моя родина в Кракові), тоді напишу.