Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗

Ірена Карпа

Піца «Гімалаї»

Чарівна гора Ірени Карпи

«Карпа залишається Карпою», — так можна було б почати, якби прізвище Карпа не набуло загрозливого поширення в наших гуманітарних сферах. Доведеться уточнювати: Ірена Карпа залишається собою.

У найновішому й наразі найбільшому за обсягом романі «Піца “Гімалаї”» читач упізнає інтонацію, манеру говорити, улюблені мотиви, гостру соціопатію й дошкульну самоіронію авторки книг «Фройд би плакав», «Перламутрове порно», «Добло і Зло». Проте уважний читач — а такі, на щастя, не перевелися — зауважить і ще дещо: еволюцію стилістики, майже фольклорну оповідальність, сюжетну вигадливість… втім, залишмо уважного читача на самоті зі своїми спостереженнями.

«Піца “Гімалаї”» — книга такою мірою різнопланова, що навіть той, хто прізвище Карпа на обкладинці бачить уперше, самостійно і без зусиль сам визначить для себе «про що», «для кого» та до якого жанру належить цей роман. Когось поглине захопливе road-movie з усім арсеналом обов’язкових елементів — таємницями, пошуками скарбів, небезпечними подорожами, екзотичним пригодами etc; хтось побачить тут чергове персональне дао, загорнуте в кілька шарів белетристичних фантиків; комусь почується звичайна родинна історія, котра передається з уст в уста, обростаючи невірогідними деталями й міфологічними обставинами. Схильні ототожнювати автора з його персонажами, шукатимуть у книзі документальні підтвердження чуток, які так охоче розпускає про реальну Ірену жовта преса, а високочолі «євроаспіранти» говоритимуть про пошуки героїнею роману власного identity.

Все це не так суттєво, бо не лише «кожна сестра отримає по кульчику», але й кожен брат — по комплекту альпіністського спорядження, так необхідного для сходження на свою персональну вершину.

Мені вже доводилося писати, що люди, народжені в горах, але змушені жити на рівнині, відчувають постійний дискомфорт, Площинні ландшафти, захаращені неоковирними рукотворними пірамідами — архітектурними, фінансовими, корпоративними, ієрархічними, якими там ще? — викликають у горян спочатку несприйняття, згодом — роздратування, ще пізніше — ностальгію і неуникний синдром втечі-повернення. Ірена народилася в черкаських низинах, проте Карпа за визначенням належала Карпатам, тож невдовзі магія гір, містика імен і топонімів таки спрацювали, і у своє доросле життя Ірена Карпа сходила вже з верховини. Протистояння зі світом горизонталей відбирає добрий шмат життя — Ірена пише провокативні нон-конформістські книжки, займається альтернативною музикою, вивчає мови, працює на телебаченні, знімається в кіно та відвертих фотосесіях і — подорожує, подорожує, подорожує. І якщо психічним рушієм цих мандрів був згаданий уже синдром втечі-повернення, то справжнім їх мотивом були пошуки вершини — тієї непідробної, нерукотворної вершини (не конче географічної), що її прагне кожна нормальна мисляча людина. В цьому, дещо метафоричному сенсі «Піца “Гімалаї”» — роман-сходження. Реальне сходження на реальну гору, ініціація вертикаллю, потрібна для того, аби усвідомити, що справжній Еверест знаходиться всередині, що найвищий твій пік розташований десь поміж гіпофізом і гіпоталамусом, а кисневе голодування, як і кожен піст, — корисний як для тіла, так і для душі.

Ірена Карпа повертається. Вона щоразу повертається. І хоча ніхто не знає, чи знайшла вона вже свою чарівну гору, найважливіше, що Карпа залишається вірною Карпатам і куди б не занесла її мандрівна планида, вона завжди шукатиме поглядом засніжені узгір’я.

Ірена Карпа залишається собою.

А ще вона залишається з тобою, дорогий читачу.

ІЗДРИК

Let people with wrong views say what they want

Padmakarа

1

— Ти ба. Я думала, всі хіпі давно вимерли від ЛСД, десь у часи зеленої молодості нашого тата. А тут — такий релікт. І цей релікт хіпоблуд — моя рідна сестра.

— Я не хіпоблуд. І не факт, до речі, що твоя сестра.

І буває ж таке в сім’ї, що дві дитини геть між собою не схожі. Ну, воно, звісно, зрозуміло, що ніби й сестри — якщо стануть перед дзеркалом разом і якщо добре придивитися. А якщо не знати, що сестри, і не ставати перед дзеркалом, то схожі між собою десь так само, як всі інші білі люди.

— Це ж треба, ви — сестри. А я би й не здогадався! — часто міг бовкнути якийсь грайливий кокетун без особливих шансів. Шансів на старшу сестру в нього апріорі не було, а молодша рубала патика, поки не встав:

— Ага. Я — підкидьок. А ти — покидьок.

Хлопець-молодець незграбно прощався, сідав у свою машину і їхав геть.

Молодша знизувала плечима. Старша давилася сміхом і морозивом:

— От нащо ти так? Знаєш, скільки дівуль сидять і мріють про такого, щоби «удачно вийті замуж»? Першого ж схопити з грошима — і в загс. Рецепти спеціальні є. Передаються з покоління в покоління і з одного жіночого журналу до іншого. Ти он почитай.

— Сама таке читай.

Старша сміялася, доїдала морозиво і їхала на чергову зустріч.

Молодша потягувалася, писала комусь sms і мружилась на сонце чи принагідну лампочку — поспішати їй було нікуди.

Але так не часто траплялося — щоби морозиво, і сміх, і кпини. Частіше старша просто поспішала на чергову зустріч. Ділову. А для зустрічей із близькими людьми (читаємо важке слово «родичі», сестра в їх числі) залишалися родинні свята.

Зрештою, і молодша сестра не була такою блискучою хамкою по буднях: хамила вона або сестрі, або людям у присутності сестри. Чого так — ніхто ніколи не розбирався. І якби раптом у Редьки завелися гроші, вона би витратила їх аж ніяк не на сеанси психоаналітика.

Редька сяк-так дотягла до закінчення університету. Здобула професію, котрою, як і більшість випускників, ніколи не мала наміру скористатися. Отже, навіть не варто про це говорити. Хіба що її дивували місця роботи її колишніх однокурсників, тоді блискучих зірок лінгвістики, а тепер продавців яхт із-грязі-в-князевій еліті, стюардес внутрішніх авіаліній, звукорежисерів і дружин французьких арабів із двома надбаними в придачу дітьми і одним уже власним.

— От сракою ж чула, — бурмотіла собі під носа Редька, порпаючись у черговому спамі з сайтів колишніх однокашників, — не треба ходити на пари. А ви шо, бідняги? Я-то хоч виспалася.

Висипалася Редька регулярно і тепер — через два роки після закінчення студій. Бо жодного разу, якщо розібратися, ніде по-справжньому не працювала. Хоча що значить «по-справжньому»?

— Це, дочко, значить, щоби з трудовою книжкою та з пенсією, — казав якісь страшні слова її дід.

— Як люди ото, встають зранку і йдуть на роботу. А потім вертаються вечерком, і сидять з дітками, і мають сім’ю, і планірують майбутнє… — мріяла бабця.

— І помирають.

Бабцю засмутив такий беззаперечний фінал. Вона тяжко, безнадійно зітхнула.

— Ну чого ти, ба? Я ж не вмираю з голоду, не бомжую, роботу маю всяку… час від часу, гроші отримую тільки за те, що зробила, а не за те, що протерла в офісі штани, віддавши їм шмат свого життя. А дітей мені ще рано.

— Ага, рано! Давно вже замуж думати пора. Кого ти ждеш? Принца? Нашо ти йому така красіва нужна…

— Ой ба, ну от, зразу принца. Але ж і не за першого-ліпшого урода якогось іти заміж. І взагалі, звідки тобі там на принцах розумітися — може, якраз таким страшним, як я, принци й дістаються.

— Ага, його кінь на диби встане, тебе побачивши, — заходить у кімнату старша сестра Редьки і ставить жирну крапку на її «планіруванні майбутнього».

Старшу взагалі-то звали Пема. Тато з мамою, великі любителі всього східного, самі таке ім’я дитині вибрали. «Красиве дуже», — думала Редька. Але сестра з раннього дитинства вимагала, щоби її називали «як людей», наполягаючи чомусь на імені Свєта. Редьці здавалося, що гидкішого бути не може. Особливо з отим «є» посередині. Але коли Пемі стукнуло шістнадцять, вона офіційно, за паспортом, стала раптом Сонею. («Мечеться як гамно в ополонці…» — сказала тоді бабці Редька, повторивши одну з бабциних же улюблених фраз, за що тут же, не знати чого, отримала суворий осудливий погляд.)