Фелікс Австрія - Андрухович Софія (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗

Софія Андрухович

Фелікс Австрія

[9.1.1900]

Розділ 1

Нема спокою в цьому домі.

Особливо на зимові свята. Карнавал на карнавалі: бал техніків у театральній залі, перший «вовняний» вечір [1] в Музичному товаристві ім. Монюшка, у казино — академічна вечірка, костюмований раут, який організував місцевий «Сокіл», і так на два місяці наперед. На Сильвестра в міському казино першу кадриль танцювало всього 28 пар. Зате багато гостей було в «Зірці» і в Міщанському товаристві. Весело бавились, кажуть, наші євреї у своєму клубі. Як завжди, королевою балу обрали пані докторову Естер Функельштайн — і справедливо: коли висока пані докторова проходить вулицею, немає жодної людини, яка б не обернулась, не зупинилась, не задивилася вслід; а потім вона все крутиться в думках, як сумна мелодія.

Аделя любить товариські розваги, ще й мене за собою тягає. Я б не ходила, бо добре знаю, як панюньці в зефірних сукнях перешіптуються за Аделиною спиною: «Адель Анґер ходить на карнавали з домашньою службою, а шлюб взяла з руським трунарем», — але Петро ніколи її не супроводжує, як би я могла відпускати її саму.

Петро не трунар. Він робить статуї на могили і гробівці. І всі ці панюсі ридають гіркими потоками, аж їм синіють носи, коли бачать на кладовищі Петрових скорботних янголів чи мармурових дів із розвіяними косами, що похололи навіки.

Петро працює в майстерні у Казимира Бембновича, на Сапіжинській, навпроти стрімкої німецької кірхи [2]. Там, де тополева алея провадить на цвинтар.

Але тепер він закінчує мармурові роботи у нашій катедрі: у головній наві мармур темно-зелений, у бічних — кремовий. Каже, іконостас уже помальований та позолочений. Запроваджують газове освітлення.

Я щодня ношу йому туди обіди: криваву кишку з каші, вуджену солонину, квасолю, печінкові галушки, бульбяники, крокети з гороху. Вулиці погано розчищені від снігу, дрожки [3] раз по раз застрягають у кучугурах. Сутеніти починає вже після третьої, але ліхтарник не поспішає запалювати ліхтарі. На кожному кроці — зграї розігрітих оковитою хлопів. Міська пропінація [4] зробила їм небачений подарунок на свята: літр — 66 центів. Їсти за ці гроші не наїсися, зате нап’єшся так, що не тільки про голод забудеш, але й імені свого не пригадаєш.

А потім не знають, що з собою зробити. Нині вночі ходив один попід вікнами, горлопанив, аби його впустили переночувати. Кричав: не маю де спати, ноги змерзли. І таки знайшов, де їх зігріти: забрала його поліція, мусив загрітися в арешті.

Останнім часом розвелося навколо стільки злодіїв, шахраїв, розбійників, що страшно на вулицю вийти. Хочеться замуруватися в хаті і носа не вистромлювати. А іноді думаєш: а хто сказав, що вдома безпечно? Хто сказав, що і тут на тебе не чигає розбійник — хтось, кому ти довірливо підставляєш свою незахищену шию.

Петро каже: дійшла новина, що з костелу Святої Анни в Озерянах зник старовинний остенсорій [5]. І знову — жодних слідів чи свідків, усі двері — на замках і засувах, вікна цілі, всередині — порядок. Так, ніби крізь стіни увійшли світлі ангели і забрали коштовний предмет на Небеса, щоб там із його допомогою славити Ісуса.

Це триває вже досить довго: в Микулинцях, де щойно після пожежі відновили храм, розчинились у повітрі дві золоті патени [6] — одна із зображенням Вифлеємських ясел, інша — гробу Господнього. Тільки напередодні священик із дияконом таємно сховали тарелі до кованої скрині. Вранці диякон — у крик: скриня розчахнута і порожня, єдиний ключ — у священика, обох їх дотепер тримають в ув’язненні.

У монастирі отців василіан Воздвиження Чесного Хреста Господнього в Бучачі, зведеному на горі Федір, було так. Послушник Бенедикт, ідучи о третій годині ранку зі своєї келії, розташованої в корпусі, що примикає до церкви з правого боку, прямував до стайні годувати коней — і почув крізь стіни, прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринтського ордера, як об темперний релігійний живопис XVIII сторіччя лопочуть крила ангелів. Він не сумнівався ані на мить у природі цих звуків. То було схоже на голубів у дзвіниці, розповідав Бенедикт, тільки розміри птахів мусили б дорівнювати людським.

На ранок виявили безслідне зникнення пасма волосся з відтятої голови Йоанна Предтечі, мощей святої Мундицїї, голки з тернового вінця та шматка губки, з якої Ісуса поїли оцтом. Усі ці неоціненні божественні предмети розчинились разом із золотою скринькою, інкрустованою коштовним камінням.

Рабе Давид Моше, засновник Товариства вивчення Тори у Чорткові, повідомив про зникнення з таємних сховків Старої синагоги срібної цукернички на гнутих ніжках та прикрашеної рослинним орнаментом для зберігання плоду етрог [7]. Щоправда, лежало в ній щось зовсім інше — але це, мовив рабе, таємниця, яку не можна розголошувати за жодних обставин.

Коли з синагоги у Бродах (міста відкритих дверей і благословенного мудреця Баал Шем Това [8]) зникли старовинний кіддушний келих, ханукія [9] з золотим левом, що іде, та яад, прикрашений смарагдом, хтось несподівано пригадав пантоміму мандрівних бродензинґерів [10], яка розповідала про те, як Господь Саваот переносить до Небесного Єрусалима свій народ: спершу — речі, тоді — храми, тварин, житла, дивуючи земних людей непоясненними зникненнями. Далі розчиняються в повітрі святі, мудреці, музиканти, діти, аж коли на грішній землі не залишається жодного єврея.

Усі ці моторошні події не можуть не свідчити про те, що наш світ доживає свої останні миті. Хтось Неосягненно Безмежний зараз засопе, солодко витягне кінцівки — і прокинеться. Тієї ж миті нас, із нашими вроками й протягами, страхами, зойканнями, пристрастями і сльозами, не стане. Ми розчинимось у небі, як чорний задушливий дим пожежі.

Щоб не думати про це, люди думають, наприклад, про свята. І не дають собі спокою.

Аделя витягнула мене на концерт молодесенького Рауля Кочальського. Йому немає ще навіть п’ятнадцяти років, але клавіші фортепіано тануть під його пальцями — здається, він керує інструментом за допомогою погляду, сили думки, похитування голови. Так, як я керую шатківницею, коли квашу капусту з кмином.

Рауль — русявий юнак із круглим обличчям, ясними очима, пухкими рожевими щічками. Здається, на цій ніжній шкірі ще й вус не сіється. Аж хочеться вщипнути. Так я прошепотіла Аделі, коли він вийшов до публіки на перший уклін — а вона закотила очі і боляче штовхнула мене в ребра своїм гострим дошкульним ліктем.