Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗

Лада Лузіна

Київські відьми. Меч і хрест

Розділ перший,

у якому з’являється чорний ворон

Ясного липневого дня, незадовго до Івана Купала, Андріївським узвозом, що в’ється змією на Поділ, ішла екскурсія іноземних туристів.

Її очолювала красуня-екскурсовод – пані апетитна, як кошик гарячих пиріжків, незрозумілого і не важливо якого віку. Адже – ви погодитеся зі мною, чи не так? – яка різниця, скільки жінці років, якщо п’ятнадцять чоловіків невідривно дивляться на її груди, насилу відволікаючись на інші, історичні, цінності.

– О, couleur locale! [1] – смачно цокнув язиком один, миршавий і з д’артаньянівським носом.

Інші радо закивали.

Ніскільки не збентежена такою пильною увагою до двох національних раритетів, що вмостилися в її декольте, красуня натхненно віщала, з тією легкістю й невимушеністю, з якою жінки говорять зазвичай про предмети любовні, модні та світські:

– Подивіться ліворуч. Перед вами серце Києва – Старокиївська гора. Саме тут брати Кий, Щек і Хорив заснували місто, назване на честь старшого брата, – Київ, – столицю Давньої Русі і Матір городів руських!

І голос її прозвучав так захоплено і хвалькувато, – ніби йшлося не про давніх князів, а про пропозицію руки та серця, отриману нею від президента країни не пізніше як учора ввечері.

На небі світили сонце і прозорий місяць, таке траплялося в Києві так часто, що нікого особливо не дивувало. Зненацька, немов хтось згори труснув чорнильним пером, на небозвід капнув чорний ворон, усівся на сліпуче сонячний хрест Андріївської церкви й видав протяжне та гучне: «Ка-а-а-а-а-а!». Красуня, що вже встигла наплести туристам про загублену голову Володимира Великого, вкрадену з його могили на Старокиївській Петром Могилою, мигцем спохмурніла, але бадьоро вела далі:

– Подивіться праворуч: ви бачите перлину українського бароко – Андріївську церкву архітектора Бартоломео Растреллі. Церкву було побудовано на горі, де, згідно з Нестором-літописцем, апостол Андрій Первозванний у 40-х роках нашої ери підніс свій хрест як знамення майбутнього навертання слов’ян до християнства. Поряд із церквою, в будинку № 10 жив художник Михайло Врубель. Тут він написав перший варіант своєї знаменитої картини «Демон», – красуня навіщось підморгнула.

Перекладач безбарвно переклав французькою сказане.

Один із екскурсантів занервувався: чи правильно той перекладає? Судячи з тону красуні, можна було подумати, що вона тільки-но розповіла їм пікантний політичний анекдот.

Ворон закричав утретє, підхопився з церкви й полетів на захід. Красуня задумливо осіклася, проводжаючи його стривоженим поглядом. І нараз із неймовірною для жінки майстерністю хутко зацокала на тонких шпильках по кривих булижниках Андріївського. Вулиця різко крутнула ліворуч, потім праворуч.

– Дивімося ліворуч, – зацокотіла екскурсовод, неначе намагалася виплюнути якнайшвидше несподівано набридлу їй інформацію, що охолола і втратила смак, – це гора Хорива – Хоривиця, або Замкова гора. Багато хто вважає її однією з Лисих Гір Києва. Інші з ними сперечаються. Дивімося праворуч. Навпроти Лисої Гори стоїть будинок № 13 – під ним із 1906 по 1913 рік жив письменник Михайло Булгаков, який увічнив Андріївський узвіз під псевдонімом Олексіївський у своєму романі «Біла гвардія». Трохи далі можна побачити гору третього брата – Щекавицю, відому також як Олегівка. На ній поховано князя Олега, смерть якого була оспівана поетом Олександром Сергійовичем Пушкіним у «Пісні про віщого Олега». Як ви могли помітити, Київ складається з легенд, як панно з мозаїки, – літературно красиво закінчила вона і, зупинившись біля будинку, позначеного украй дивною табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», усміхнулася цукрово-солодкими зубами: – На цьому наша екскурсія завершується. Є запитання?

Французи метнулися до перекладача і, оточивши його, загаркавили оклично й питально, перебиваючи один одного.

– Вони запитують, чи можна сфотографуватися з вами на згадку? – байдуже переклав той.

– Будь ласка, – відповіла красуня ввічливо і машинально поправила бюст.

Д’Артаньяни, зрозумівши цей жест без перекладу, моторно обліпили її з усіх боків. Перекладач, у кадр не запрошений, отримав у руки фотоапарат і байдужливо прицілився.

– Зверніть увагу, – оголосила екскурсоводка з професіонально розповідними інтонаціями в голосі. – Зараз ви фотографуєтеся з головною визначною пам’яткою нашої нації – українською жінкою. Ще ваш співвітчизник, французький історик Боплан, подорожуючи дореволюційною Україною, захоплено писав, що тільки тут, в особливий день року, наперекір усім іншим народам, не хлопці сватали дівчат, а дівчата – хлопців. І, зауважте, завжди досягали згоди. Їм допомагають, стверджував він, деякі забобони, що існують в українців щодо жінок. А ніяких забобонів тут немає. Просто… До речі, ви одружені? – несподівано поцікавилася вона у найближчого.

Дослухавши переклад, чоловіки відлипли від неї так само швидко, як приклеїлися хвилину тому. Поруч залишився лише один, який отримав безсоромне запитання, перелякався, та чомусь не втікав.

– Не бійтеся, mon ami [2], я пожартувала, – невесело засміялася дивна екскурсоводка і, діловито поправивши груди, зайшла у двері «Центра Старокіевскаго колдовства на Подол…».

Тим часом ворон, який накаркав біду на маківку Андріївської церкви, встиг облетіти півміста, вишукуючи щось важливе і, судячи з усього, рідкісне в природі.

Опустившись на підвіконня кремезного хрущовського будинку неподалік од залишків Кадетського гаю, ворон уважно подививсь у вікно й видав різке застережливе: «К-а-ррр!». Хоча сторонньому спостерігачеві й важко було зрозуміти: що могло привабити тут такого важливого птаха?

За пофарбованою в оптимістичний волошковий колір рамою вікна угніздилася крихітна шестиметрова кухня, щільно заставлена допотопним совковим гарнітуром «Червона шапочка». На полицях під стелею стояли червоні в сріблястий горох баночки для сипких продуктів, так густо вкриті в’язкою кухонною пилюкою, що ставало зрозуміло: їх поставили туди винятково для краси ще на початку 80-х років, і відтоді уявлення тутешніх хазяїв про красу та про функції баночок ніскільки не змінилися.

Біля плити, протягнувши руку до червоно-горохастого чайника, що волав про власну готовність, метушилася заклопотана руда жінка років сорока, що явно належала до категорії дам, яких Господь лише з недомислу не наділив сімома руками замість двох. У зубах у неї був затиснутий недогризок чорного косметичного олівця, обвисла кишеня халата настовбурчувалася від щойно знятих бігудів, а енергійне щокате обличчя викликало асоціацію з бомбою, що відлічує час, який залишився до неминучого вибуху. Правою рукою жінка не дивлячись підхопила крикливий чайник і налила в чашку окропу, лівою вкинула туди дешевий чайний пакетик, тоді як обидва її ока – одне кривувато підведене, друге невинно заспане – намертво прилипли до екрана маленького телевізора.

«Сьогодні вночі, – бадьоро бубонів телевізор закадровим кореспондентським голосом, – у Куренівському районі прорвало систему водопостачання. Рух на вулиці Фрунзе було перекрито…».

Жінка квапливо підсунула червону в білі горошини чашку дочці Марійці, яка сиділа за столом, і почала обробляти око, що залишилося, продовжуючи косувати на екран.

Дочка, прилаштувавши перед тарілкою обгорнену в газету товсту книжку, меланхолійно доїдала вівсяну кашу.