Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
Перед обідом Жора кудись пішов, а я стояв посеред шлафзали такий розгублений, що навіть забув скинути мютцен перед Янкельшмоком, котрий наче з-під землі виріс. Згідно існуючих правил рядовий в’язень повинен скидати шапку і виструнчуватися перед будь-якою посадовою особою. У Янкельшмока на рукаві була пов’язка з написом «молодший писар», і я завжди скидав перед ним шапку, та цього разу, пригнічений важкими думками, забув. То було дрібне порушення, і будь-хто інший не звернув би на нього уваги. Та не такий був Янкельшмок. Цей знавіснілий Гітлерчик, як ми його ще називали, відзначався винятковою жорстокістю. Особливо він ненавидів своїх єдинокровців, наче мстив їм за свою расову «неповноцінність». В його ненависті до євреїв було щось патологічне. Запопадливо вислужуючись перед есесівцями, зокрема перед Ауфмейєром, Янкельшмок старався перевершити в жорстокому поводженні з в’язнями найжорстокіших освенцімських катів. Із сатанинською винахідливістю він мучив свої жертви. Пригадую випадок, коли одного разу Янкельшмок із своїми підручними загнав усіх в’язнів блока на горище і тримав їх там без води кілька годин. Це було в середині липня. Надворі стояла нестерпна спека. Горище нагадувало душогубку. В’язні обливалися потом, задихалися. Після цієї операції тридцять два чоловіки довелося заштабелювати в туалетній кімнаті, а наступного ранку візок зробив не один, а два рейси в тотенблок.
Серед тих, хто помирав тоді на цьому горищі, був і мій земляк з Київщини Терещенко Іван Дмитрович (освенцімський номер 127402). Бідолаха втратив свідомість, і його разом з померлими віднесли в туалетну кімнату. Там він опритомнів і якось виліз із штабеля трупів, уже посиланих хлоркою. Я дав йому миску супу і допомагав, чим міг. Згодом він став членом підпільної організації і пережив Освенцім. Двадцять сім років ми з ним не бачилися, я нічого не знав про його долю.
В 1970 році Іван Дмитрович розшукав мене, прочитавши в газеті уривок з цієї книги. Стримуючи ридання, він спитав, чи пам’ятаю я його і те, що діялося тоді на горищі блока 2-А, коли загинуло тридцять два в’язні, а він був тридцять третім...
Так, я добре пам’ятаю Івана Терещенка, тільки він був тоді юнаком...
Та повернемося до подій того дня.
Не важко уявити, що я відчув, опинившись віч-на-віч з Янкельшмоком. Поблизу не було нікого. Янкельшмок чудово розумів, що заступитися за мене нікому. Одним ударом свого наче свинцем налитого кулака він збив мене з ніг і заходився місити ногами. Рятуючись, я поліз під нари. Янкельшмок, розлючений несподіваним опором, узяв мене за ноги і витяг на вільне місце. В наступну мить він схопив мене за голову і почав бити нею об підлогу. Я, скільки було сили, чинив опір, пручався, та сили були надто нерівні.
Раптом пролунала команда «хальт!». Янкельшмок відпустив мою голову, здивовано підвівся, але, збитий з ніг, упав на підлогу поруч мене.
Це був капо Зігфрід, якого Ауфмейєр послав по мене. Зігфрід прийшов дуже вчасно, бо Янкельшмок саме входив у смак, а моя голова могла не витримати кількох нових ударів об підлогу і розколотися.
Тут я повинен зробити невеликий відступ і пояснити суть ієрархічної субординації в середовищі самих в’язнів. Посада капо була командною в усіх концтаборах гітлерівського рейху. Найчастіше вони керували арбайтскомандами. У розпорядженні одного капо було як мінімум сто в’язнів, один помічник — унтер-капо і чотири форарбайтери (бригадири). На посаду капо здебільшого призначалися німецькі кримінальні злочинці — так звані зелені, бандити, яким, кажучи табірним жаргоном, проби ніде було поставити. (Саме слово «капо» італійського походження. Воно означає «командир сотні», тобто сотник).
Посаду шрайбера (писаря), а тим більше унтер-шрайбера (молодшого писаря) могли займати в’язні будь-якої національності, в тому числі і євреї, аби тільки вони володіли німецькою мовою і вміли каліграфічно писати готичним шрифтом. Писарська посада була суто канцелярська, та досить часто, щоб утриматись на ній
і вислужитися перед начальством, писарі, крім свого основного обов’язку, добровільно допомагали блоковим, штубовим і капо «наводити порядок» у блоці. Такими писарями, зокрема, були Плюгавий Вацек і біснуватий Янкельшмок.
Щоправда, і за званням і за посадою Плюгавий Вацек був старший за Янкельшмока. Він був старший писар блока, а Янкельшмок тільки молодший. Та ні своєю зовнішністю, ні своїм «почерком» худючий, як шолудивий пес, Вацек не йшов у жодне порівняння з фізично дужим Янкельшмоком, який міг один замінити десять Вацеків разом узятих, бо зранку до вечора відпрацьовував на спинах і обличчях в’язнів кулачні удари.
Я вже писав, що серед в'язнів-євреїв траплялися й такі, що вірою й правдою служили гітлерівцям, мордуючи своїх єдинокровних братів. Їх швидко помічали есесівці, заохочували, призначали на посади. В Освенцімі було немало капо, які носили на грудях жовту зірку. Такі особливо лютували, стараючись переплюнути своїх колег із числа німецьких кримінальних злочинців. Та, всіляко збиткуючись над в’язнями, особливо над політичними, у тому числі й над німецькими комуністами та соціал-демократами, вони ніколи не чіпали німецьких кримінальних злочинців. Нерідко траплялись курйози, коли рядовий німець-в'язень із числа кримінальних злочинців при всіх бив по пиці капо-єврея, і той мовчки терпів наругу. Зате потім він зганяв свою злобу й ганьбу на політичних. Це вважалося звичайною справою. І з цього ніхто не дивувався. Тут кулачне право було поширене, як ніде.
У самому таборі було два табори: табір кримінальних злочинців, що стали есесівськими лакузами, і табір антифашистів. Саме за цими ознаками, а не за расовими чи національними, поділялися і протистояли один одному в’язні. Кількісно табір злочинців був мізерний, незрівнянно менший, ніж табір антифашистів, але на боці перших стояла адміністрація, есесівська охорона.
Отже, фронт був і тут, бої точилися й тут, часом запеклі й криваві, але форми й методи боротьби були інші. Шкода тільки, що цьому підпільному фронту в німецьких концтаборах і досі не приділяють належної уваги, він мало вивчений і майже не висвітлений у літературі. А про значення цього фронту для перемоги союзних армій над гітлерівською тиранією свідчать, зокрема, зізнання багатьох гітлерівських генералів. У своїх мемуарах вони скаржаться, що в останній рік війни їм присилали несправну військову техніку, зокрема танки, які виходили з ладу, ще не дійшовши до передової. Генерали пояснюють це «злочинним саботажем комуністичних елементів».
Що правда, те правда. Ці «злочинні елементи» в концтаборах внесли чималий вклад у справу розгрому гітлерівської Німеччини. Визнання німецьких генералів мені залишається доповнити тим, що несправні танки випускалися і заводом «Герман Герінг верке», на якому працювали десять тисяч в’язнів фашистського табору смерті Лінц-ІІІ. Це був філіал Маутхаузена, де в лютому — квітні 1945 року гибів і автор цих рядків.
Отже, в Освенцімі фактично було два табори: фашисти й антифашисти. Між ними точилася зовні, може, й непомітна, але запекла повсякденна боротьба не на життя, а на смерть. Був і незначний нейтральний прошарок в’язнів, які не брали участі в дій боротьбі і не належали до жодного з названих таборів. Здебільшого це були священики, сектанти. На них дивилися як на представників раси, котра сама себе прирекла на вимирання. Вони ледве животіли, дивні, нікому не потрібні. Ніхто не звертав уваги на їхні безглузді тут молитви. Та повернемося до блока 2-А.
— Як же ти, негіднику, посмів підняти руку на привілейованого гефтлінга, якого удостоїв своєю увагою сам рейхсфюрер Гіммлер?! — грізно запитав Янкельшмока Зігфрід і з насолодою заходився його дубасити. Той звивався, наче гадюка на вилах, але одбиватися не смів.
Треба сказати, що серед німецьких кримінальних злочинців взаємовиручка і кругова порука вважалися неписаним законом злодійської етики, Зігфрід чудово розумів, чого Ауфмейєр посилає нас із Жорою в «Канаду», крім того, він був вдячний нам за те, що вчора не видали його перед Ауфмейєром.
