»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Генерал сів до столу.
— Ану, подивимось, що тут п'ють ці мародери.
Офіцер, який лишився в кімнаті, налив з каністри спирту в кухоль, ковтнув з нього і крякнув.
— Чистий аптекарський, — доповім він з захопленням в очах.
— Дай сюди.
Пулька повільними ковтками винив половину кухля і закусив шматком сала. Потому обернувся до Добриніна.
— Значить, Святенник Сорокін? Правильно?
— Так точно! — Добринін підхопився і виструнчився.
— Ти що, тверезий?
— Так точно, тверезий.
— А що ж ти тут робив?
— Примушують, от і сидів. У мене виразка шлунка.
— А що ти тут по службі робиш?
— Наводжу порядок в артпостачанні.
— А-а-а! Так це про тебе, значить, я чув? Ну, молодець, а то вони тут не могли відрізнити поліно від снаряда. Артилерист?
— Так точно!
— Звання?
— Лейтенант.
— У Червоній Армії що робив?
— Командував важкою гарматою.
— Партійним був?
— Аж ніяк ні.
— А як же тобі гармату довірили, та ще важку?
— За знання, мабуть, — усміхнувся Добринін. — Адже я на гражданці індустріальний технікум скінчив.
— Де?
— У Новосибірську, я і родом звідти.
— Сибіряк, значить. Це добре. Сибіряки — діловий народ. Ну, а до нас як прийшов? По шматок хліба, по кітель, чи як?
— Не без того, звісно, але головне — я хочу брати участь у вашій боротьбі…
— Так… — міркував щось генерал. — А ти, часом, друкарської справи не знаєш?
— Зараз не знаю, а лишусь — освою. Все ж одно — техніка.
— Гаразд. Зараз ти йди собі, а вранці з'явись до мене, буде ділова розмова.
Вранці з'ясувалося, що штаб, у якому служив Добринін, ліквідовано. Сюди, у селище, перебазовується видавничий відділ головного штабу. Пулька наказав Добриніну підшукати приміщення для друкарні і, крім того зробив його своїм інформатором.
— За тими, хто сюди приїде, — сказав він, — потрібне око, та ще й яке. Ось ти оком і будеш. Коли з'явиться до тебе чоловік і скаже: «Привіт од Пульки», — значить, цей чоловік мій, і ти йому доповідай, як тут, хто і що. Збагнув?
— Так точно.
Незабаром приїхали нові господарі селища. Працівники видавничого відділу схвалили підібране Добриніним приміщення, але сам він їм не був потрібен, і він лишився без конкретної роботи. Та оскільки генерал розпорядився, його взяли на забезпечення при видавничому відділі. Добринін тинявся без діла. Це було і добре і погано. Він мав можливість використовувати весь час на свій розсуд, але зате був віддалений від усього, що його могло цікавити.
Саме тоді Добринін досить близько познайомився з начальником госпіталю Курасовим. Це був розумний чоловік років п'ятдесяти. Він мав надзвичайно мінливу вдачу. То був безтурботно веселий і ні про що серйозно не бажав ні говорити, ні думати, а то раптом впадав у похмуру нудьгу і тоді на чому світ стоїть кляв свою долю. Іноді він починав пити, пив багато, але зовсім не п'янів, тільки ставав нестримно злим. У такі дні працівники госпіталю намагалися не попадатись йому на очі. До медицини він ніякого відношення не мав і був таким же полковником, як покійний Полухін, а до призначення у госпіталь працював у головному власовському штабі. Там, певно, у нього щось сталося. В стані похмурого запою він якось сказав Добриніну: «Не підійшов Курасов для головної собачої упряжки, мармизою не вдався». А якось, перебуваючи в хорошому настрої, зауважив: «Люди, Сорокін, як клапани на баяні, треба точно знати, на який натискувати. Я натиснув не на той клапан, і вийшла не музика, а «б-е»…» Судячи з того, що Курасов розповідав про Власова та наближених до нього осіб, він посідав там, у головному штабі, якийсь високий пост, але всі спроби Добриніна дізнатися, ким він був і що з ним там сталося, ні до чого не приводили. Він явно не хотів про це говорити. Так само вперто уникав він і розмови про життя до війни. Добринін дізнався лише, що останні довоєнні роки Курасов прожив на Далекій Півночі. До Добриніна взагалі він ніби ставився добре. Влаштував його жити при своєму госпіталі, розмовляв з ним досить відверто, але іноді Добринін ловив на собі його якийсь дивний погляд, ніби той напружено і підозріливо приглядався до нього.
Тижнів два тому Курасов перебував після запою в тяжкій депресії. Добринін сидів разом з ним у нього дома, і вони грали в шахи, Курасов вигравав.
— Не здамся, не здамся, — автоматично повторював Добринін, ліниво підшукуючи вихід із пастки.
— До чорта все! — Курасов змахнув фігури з дошки, випростався і почав ходити по кімнаті.
Добринін подумав, що Курасова розсердила його впертість, і він уже хотів визнати свою поразку, але саме тоді Курасов знову сів до столу і, дивлячись йому в вічі, тихо спитав напружено тремтливим голосом:
— Довго ще ми будемо борсатися в цьому бруді, як моржі в шузі?
— Про що ви? — не зрозумів Добринін.
— Про все оце… — Курасов зробив широкий жест рукою. — Визвольна армія! Тьху! Банда, а не армія. П'яниці, бабії, карні злочинці — сміття з усієї Росії. Я не можу більше. Не можу! Годі!
Добринін мовчав. У цю хвилину він намагався з'ясувати, що в його поведінці могло дати Курасову підставу зважитись на таке небезпечне визнання.
— А тобі що, подобається? — спитав Курасов.
— Що значить «подобається», «не подобається»? — знизав плечима Добринін. — Під час війни люди роботу не вибирають. Важливо жити й працювати чесно, і ніякий бруд до тебе не прилипне.
— Що ти, парубче, верзеш? — презирливо усміхнувся Курасов. — Працювати, працювати… На кого працювати? От де заковика. А на бандитів працюй хоч сто раз чесно, все одно сам ти бандит. Що, ні? Я бандитів лікую, щоб вони знову займались бандитизмом. А ти ремонтуєш машини, на яких вони друкують свої бандитські листівки. Виходить, руки в бруді як у мене, так і в тебе.
— Благо не в крові,— тихо проказав Добринін, і Курасов зразу пожвавішав.
— Кажеш, не в крові, га? — говорив він. — З твоєю допомогою друкувалась пам'ятка для бандитів з закликом: убивай, не знаючи пощади? Друкувалась? А що це таке? Не кров?
— Не збагну я щось, чого ви хочете, — невдоволено сказав Добринін.
— Чого, чого… — Курасов, здавалось, зразу заспокоївся і довго мовчав. — Ти гадаєш, про все це не думають навіть у їхньому головному штабі? Ще й як думають! Я там дружу з одним, він при самому Власові треться. Ми з ним не раз про це говорили. Якось він прямо сказав мені: «Якби мати якусь зачіпку, щоб життя нам зберегли, я б до своїх завтра втік». От воно, брат. А ти не збагнеш, чого я хочу. Чукча ти, чи що?..
Днів через три Курасов, коли вони з вудочками сиділи на березі річки, знов повернувся до початої тоді розмови.
— На твоєму місці,— сказав Курасов, — я б, поки ще не зав'язнув тут по шию, кинувся навтікача до своїх не роздумуючи. А з тобою б і я чкурнув. Може б, не повісили. Підпалив би я чи висадив у повітря під три чорти госпіталь з бандитами, для активу, так би мовити, якщо там судитимуть…
Добринін мовчав. Сонце багряною кулею скочувалось до небокраю. Тиха річка була синя в тіні і рожева на відкритих місцях. У чагарнику тривожно перегукувались птахи. Була пора, коли пташині виводки покидають гнізда і порпаються в кущах з ранку до вечора під тривожне попискування своїх батьків. Усе навколо було напоєне спокоєм і безтурботністю. Але Добриніну було не до спокою. Йому треба було приймати найвідповідальніше рішення: як далі поводитися з Курасовим. Думка про те, що всі розмови він починає з провокаційною метою, не виходила у нього з голови. Але, з другого боку, проста логіка говорила, що Курасов не може не розуміти, як він ризикує, починаючи такі розмови. Досить Добриніну слово сказати тому ж начальникові видавничого відділу, не говорячи вже про Пульку, і від Курасова лишиться мокре місце. Пулька не знає пощади до «перебіжчиків», як називали власовці тих, хто хотів од них піти.
На цей раз Добринін знову був обережний і не підтримав початої Курасовим розмови. Промовчав і заговорив про інше. Але Курасов у відповідь на це важко зітхнув і сказав:
