Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
Капо привів нас у зал роздачі, звідки через широкий отвір у стіні і скляні перегородки було видно всю кухню. Кесселі, наповнені стравою, із головного залу кухні на спеціальних візках-автокарах вивозили у зал роздачі. Ці візки мали оригінальну конструкцію, були рухливі й верткі. Вони котилися плавно й безшумно на колесах з надувними шинами, а спеціальний пристрій дозволяв підіймати важкі кесселі до рівня естакади, де їх забирали два робітники. Далі кесселі рухалися самі похилим спуском, оббитим цинковими листами, до спеціальної платформи, де їх приймали інші робітники. Підхопивши за ручки важкий кессель, вони, як оком змигнути, ставили його на машину, що впиралася відкритим кузовом у платформу.
До платформи один за одним під’їжджали грузовики й пікапи, на які вантажилися кесселі з їжею. Командував тут шеф кухні — кюхефюрер — есесівський офіцер, В руках він тримав книгу в шкіряних палітурках, у якій робив позначки: скільки і кому відпускалося їжі.
Мене здивувало, що кожна машина затримувалася біля платформи не більше хвилини. Вражала синхронність роботи вантажників і підсобних робітників. Кожен їхній рух був розрахований, натренований, сказати б, оптимальний. Їхня робота, як і робота всієї фабрики — кухні, створювала враження чіткого, синхронно відрегульованого механізму.
Есесівська кухня вразила мене. Та нитка моїх думок тяглася далі і викликала невеселі роздуми. Досягнення науки і техніки, висока, справді наукова організація праці й культура виробництва — усе це було поставлене на службу панам есесівцям і їхнім холуям. А неподалік від чудо-кухні голодні і вкрай виснажені в’язні вергали на собі мішки з цементом, носили каміння, вручну копали траншеї примітивним доісторичним способом. Вони пухли з голоду й помирали, як мухи. Сите розкішне життя одних — рабський труд, голод і смерть других, усі земні радощі одним — усі земні муки другим. «Кожному своє»,— полюбляли говорити фашисти.
Я не раз чув в Освенцімі, що лагерфюрер Рудольф Гесс пишався трьома речами: крематоріями, есесівською псарнею і есесівською кухнею. Справді, було чим пишатися...
У залі видачі висів електричний годинник. Я спеціально простежив: за чверть години було відпущено двадцять машин і відвантажено не менше трьохсот кесселів місткістю в 25 і 50 літрів. Це був обід для есесівських підрозділів, розкиданих по всьому Освенціму.
Команда «Канада» була останньою в черзі, а перед нами одержувала їжу зондеркоманда, що обслуговувала крематорії. По кількості кесселів, відпущених їй, можна було визначити число в’язнів, що працювали там. Їх було приблизно тисяча чоловік. Для зондеркомандівців і «канадців» їжа видавалася та сама, що й для есесівців, із тих же казанів і за тими ж нормами. Висновок напрошувався сам по собі: роботі цих двох команд адміністрація табору надавала особливого значення і не шкодувала найкращих продуктів для в’язнів цих команд, незважаючи на те, що в них працювали виключно євреї, як правило, добровольці, за винятком капо, котрі призначалися здебільшого з німецьких кримінальних злочинців. Та повернемося в зал роздачі їжі.
Хвилин за п’ять до того, як підійшла наша черга, з команди «Канада» прибув грузовик. Капо наказав нам залізти в кузов і приймати кесселі, які подаватимуть робітники. Машина була завантажена блискавично, а ми з Жорою, поки вергали важкі кесселі, встигли кілька разів обмитися потом.
Шофер нашої машини вже завів мотор і хотів їхати, коли із залу видачі вибіг сам кюхефюрер і наказав зачекати. Виявляється, забули відвантажити зондеркоманді крематорію № І цулягу, тобто спеціальну добавку їжі, яка майже щодня за рознарядкою рапортфюрера як заохочення видавалася деяким робочим командам і групам в’язнів. Такий метод стимулювання потрібних начальству гефтлінгів широко практикувався в Освенцімі. Цуляга, як правило, ставала здобиччю блокових і капо. Вони розпоряджалися нею, як хотіли: частину роздавали своїм холуям штубовим, писарям та іншим промінентам, а більша частина йшла на «організацію» різних речей і коштовностей, тобто на спекуляцію.
Нам подали п’ятдесятилітровий кессель макаронів з м’ясом, які призначалися для зондеркоманди крематорію № І, та п’ятдесят літрів для «Канади». «Все одно ви проїжджатимете мимо крематорію,— сказав кюхефюрер есесівцю, котрий супроводжував нас.— Пряма дорога в «Канаду» перерита — прокладають якісь труби».
Перш ніж машина рушила, він двічі повторив, що цулягу треба вручити особисто капо Камінському. З цього я зрозумів, що кюхефюрер був дуже зацікавлений у тому, щоб цуляга потрапила до рук Камінського, а не когось іншого.
До крематорію було ще метрів з двісті, а ми вже задихалися від нестерпного смороду, який ішов звідти. Есесівець завбачливо вийняв з кишені хусточку і, покропивши її одеколоном, затулив носа. Навіть він, який уже до всього звик в Освенцімі, не витримував цього страхітливого смороду.
Біля воріт крематорію нас зустрів вартовий есесівець.
— Що, не подобаються тутешні аромати? — насмішкувато спитав він у нашого конвоїра.— Ех, ти, панночка з одеколоном в кишені! Тобі замість есесмундира більше пасувала б спідниця.
Наш есесівець не реагував на ці кпини, можливо тому, що вартовий був напідпитку. Він тільки на мить одірвав від обличчя хусточку і сказав, щоб покликали Камінського. Вартовий нагукав одного з гефтлінгів, які підмітали двір, і наказав йому розшукати капо.
Я з завмиранням серця дивився на споруду, яка день і ніч стукала в свідомість кожного освенцімського в’язня і яку я вперше бачив так близько — з кузова автомашини вона була перед нами наче на долоні.
Територія цієї сатанинської фабрики смерті була обнесена двома рядами колючого дроту під струмом високої напруги. На одній половині двостулкових металевих воріт білів щит, на якому великими гарними літерами написано по-німецьки: «Стій! Пред’яви перепустку!» Це попередження було тут безглузде, бо навряд чи знайшлися б охочі добровільно зайти на територію цієї пекельної споруди. Але тут у всьому був зразковий порядок.
Довкола зеленіли акуратно підстрижені симетричні газони з густою, наче щетина, травою, на якій лежали зкільцевані гумові шланги для поливання. Але трава, хоч її й поливали щодня, була припорошена чорною сажею, і через те здавалася чорно-зеленою — адже з труби крематорію день і ніч вивергалася пухнаста жирна сажа й, осідаючи, покривала все довкола чорним саваном смерті. Ліворуч од воріт досить велика округла клумба квітів, які утворювали вигадливий, барвистий килим, теж припорошений сажею.
Перед самим крематорієм був рівний майданчик, посиланий жовтим пісочком. Праворуч стояв навіс під черепицею. Під навісом на великому дерев’яному щиті, пофарбованому в червоний колір, акуратно розвішано найрізноманітніший протипожежний інвентар. Тут же стояли велетенські металеві бочки і дві цистерни з написом «вода», ящики з піском, а на спеціальних підставках лежали скачані брезентові шланги; трохи обіч висіла ціла батарея вогнегасників. Далі за навісом праворуч височіли довжелезні штабелі дров, а трохи осторонь стояли металеві бочки з написами «нафта». Цей перший освенцімський крематорій збудували в 1940 році. Він працював на дровах і нафті. А щоб не було перебоїв, дрова заготовляли про запас.
Між навісом і боковою стіною крематорію просто неба на землі я побачив штабель голих трупів, очевидно, сьогодні вранці звезених сюди з усіх блоків й арбайтскоманд центрального табору. Хоча самі трупи й землю навколо них щедро посипали хлоркою, над штабелем роїлися тисячі мух. Під променями липневого сонця трупи швидко розкладалися, і від них ішов густий, як патока, страхітливий сморід, від якого можна було збожеволіти. Трупи були акуратно заштабельовані: головами в один бік, ногами в другий,— наче сірники в коробці. Але те, що я побачив далі, потрясло мене: з-під штабеля раз по раз вилазили жирні зледачілі пацюки. Вони здавалися ручними, бо не звертали уваги на зондеркомандівців, які неподалік замітали двір. Уже згодом, коли мене привезли в крематорій як «сировину», я дізнався, що ці бридкі тварі живилися людською плоттю, об’їдаючи переважно обличчя трупів...
