»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Це я розумію, — сказав Зомбах.
— А коли обстановка вимагатиме об'єднання наших зусиль, ми це зробимо, — скінчив Канаріс.
Обмірковуючи згодом свою розмову з Зомбахом, Канаріс у думках хвалив себе за те, що не відкрив йому всіх своїх карт: полковник все-таки тонкощів ситуації до кінця не розуміє і не зрозуміє…
Увечері адмірал провів нараду з відповідальними співробітниками «Сатурна». Лишився нею задоволений. Завдання тотального закидання агентури в зону Москви вирішувалось непогано. Він здивувався, дізнавшись, яка кількість агентів пройшла через «Сатурн» за останні місяці. Навіть трохи засумнівався. Після наради він попросив Зомбаха представити йому кого-небудь, хто в апараті «Сатурна» відбирає агентів.
Зомбах викликав Рудіна, попередивши Канаріса, хто він, звідки взявся, і атестувавши його як найздібнішого працівника.
Рудіну не сказали, хто хоче з ним розмовляти, але, як тільки він зайшов до кабінету і побачив край вікна невисоку людину з великою сивою головою, він зразу впізнав, хто це, і весь внутрішньо мобілізувався. Проте страху не відчував.
— Пане Крамер, хоч ви по крові німець, — Канаріс зробив паузу, пильно дивлячись на Рудіна, — все ж, якщо розглядати вас діалектично, — адмірал усміхнувся, — ви більше росіянин. Чого ви посміхаєтесь?
— Я мимохіть пригадав, — відказав Рудін, — що в моєму, блаженної пам'яті, партизанському загоні мені щодня нагадували, що я німець, і звали мене Півфріц.
Канаріс засміявся.
— Півфріц? Це дуже точно.
— Але образливо, — зауважив Рудін.
— Що образливо? — швидко спитав Канаріс— Що півфріц? А не повний? Чи що не повний Іван?
— Коротка відповідь нічого вам не пояснить, — відказав Рудін. — А заглиблюватись у психологічний самоаналіз я не вважаю за можливе, цінуючи ваш час.
— І все-таки мені надзвичайно цікаво, навіть важливо знати, як влаштована ваша душа півнімця з Країни Рад. — Канаріс, доброзичливо посміхаючись, дивився на Рудіна своїми, чорними блискучими очима, але Рудін усім єством своїм відчував, яка серйозна і відповідальна для нього ця розмова.
Помовчавши, Рудін почав твердо і з ледь помітною злістю в голосі:
— Я приблизно догадуюсь, що вас найбільше цікавить, і скажу прямо: ще з інститутської лави я відчував, як мені не довіряють через те, що я німець. Після інституту я зіткнувся з тим, що графа «Національність» в анкеті закриває переді мною двері до роботи, яка мене цікавила. Словом, коли б моє радянське життя не нагадувало мені так настирливо, що я не росіянин, навряд чи я зараз мав би честь розмовляти з вами.
Канаріс, примруживши очі, на мить задумався і сказав:
— Це я розумію.
— Ну, а коли починається така подія, як ця війна, — вів далі Рудін, — і коли твоє місце в цій події, просто кажучи, ставить тебе перед лицем смерті, якщо ти хоч трішечки людина, ти не можеш не опинитися перед запитанням: те, за що ти йдеш помирати, справді твоє єдине, священне, без чого ти не можеш жити? Коли переді мною постала необхідність відповісти собі на це запитання, я не міг відповісти на нього ствердно. Станьте на моє місце. Мене, як усіх, навіть не беруть в армію — німець. Але мене все-таки мобілізують і посилають до партизанів, і знову тому, що я німець і знаю мову. А в партизанському загоні я потрапляю в середовище людей, котрих дратувало в мені все: і те, що я з освітою, і те, що я розмовляю по-німецькому, і, звісно ж, те, що я німець. Ви б почули, як вони вимовляли оце моє прізвисько: Півфріц! Ніби плювали в обличчя. А я ж мав нарівно з ними ділити всі знегоди партизанського життя.
Рудін помовчав, начебто бажаючи вгамувати обурення, що охопило його, і потім додав:
— Взагалі ви повинні знати, що російський націоналізм або шовінізм — це тупа і, я б сказав, сліпа штука. Ось чому я не дуже вірю тим росіянам з числа еміграції, які працюють тут. Вони самі розповідають, що, живучи в Німеччині, ледь животіли, поки не стали вам потрібні для цієї війни. Ця публіка навіть тут, одержуючи від Німеччини високу платню, при нагоді дає мені відчути, що вони справжні росіяни і, отже, не мені пара. Вони ж переконані, що вся ця війна ведеться тільки для того, аби повернути їм у Росії те, що у них відібрала революція. Ось чому, коли я з полонених відбираю кандидатів для агентурної роботи в радянському тилу, я більше довіряю не росіянам, а людям із різних національних меншостей, які зазнали схожого на те, що пережив я сам.
Канаріс слухав Рудіна з величезним інтересом. Йому було цікаво говорити з цим розумним і красивим молодим чоловіком, він хотів з ним говорити, а така потреба у нього виникала рідко.
— Як ви розцінюєте нашу роботу в зоні Москви? — спитав Канаріс.
Рудін глянув на Зомбаха, що сидів осторонь, Канаріс розсміявся.
— Не бійтесь, Крамер, не бійтесь, кажіть те, що думаєте. Ми, німці, не менше за комуністів любимо оцю, як це у них називається, ага, самокритику.
Рудін шанобливо посміхнувся і сказав:
— Я ще не можу вважати себе спеціалістом з розвідки. Але мені здається, що ми зараз діємо надто поквапливо. Ті полонені, яких я відбираю, в цілому хороша сировина, але тільки сировина. У школі їх навчають місяць, щонайбільше — два і закидають. Я знаю, агент хоче зробити діло, але я далеко не певен, чи він його зробить. Питання тут в умінні — тільки в ньому.
— А що б ви запропонували?
— Я думав ось про що, — з готовністю відказав Рудін. — Що, коли, не згортаючи тотального закидання, виділяти для ретельнішого навчання найбільш надійних і здібних? Щоб у розсипу середньої агентури у нас систематично появлялись особливі ударні точки. З перспективою передавати кілька середніх агентів у підпорядкування такій ударній точці. Адже у нас взагалі дуже слабо поставлений контроль за роботою агентури. Старший лейтенант Фогель нарікав, що в його віданні тепер так багато агентів, що він не встигає систематично стежити за їхньою діяльністю. А за таких умов агентові можна або зовсім бути бездіяльним, або займатися висмоктуванням інформацій із власного пальця. Я б, приміром, провів вибіркову перевірку і якнайретельніший аналіз діяльності, скажімо, двох десятків агентів.
— Ви маєте на увазі інспекцію на місці? — спитав Канаріс.
— Зовсім необов'язково, — відказав Рудін, — Це, звичайно, також необхідно робити, але зараз я мав на увазі просто серйозний аналіз усіх донесень агента, аналіз, проведений тут.
Канаріс звернувся до Зомбаха.
— По-моєму, ця порада пана Крамера слушна.
— Мюллер теж говорив про це, — сказав Зомбах.
— Так, я кілька разів пропонував йому це, — підхопив Рудін і помітив, як при цьому Зомбах і Канаріс виразно перезирнулись.
Рудін подумав, що розмова з Канарісом іде добре, і трохи послабив нерви. І саме в цю мить він мало не здригнувся, відчувши на собі погляд адмірала — напружений, підозріливий, злий. Перед ним був зовсім інший Канаріс.
— А тепер, пане Крамер, — навіть голос у нього став іншим: жорстким і підвищеним, — спробуйте абсолютно точно і коротко відповісти на моє запитання… — Канаріс витримав паузу і сказав: — Що з того, що ви розказали про себе, правда і що брехня?
— Із того, що я розказав зараз вам? — виграючи час, як тільки міг спокійно, спитав Рудін.
— Ні, ні,— квапливо, напористо, наче підганяючи Рудіна, сказав Канаріс— Це стосується всього, що ви наговорили про себе по цей бік фронту і писали в документах. Ну-ну!
Рудін задумався, мовчав…
— Пригадайте, Крамер. І я мушу прямо попередити вас, що од вашої відповіді залежить уся ваша доля. Розумієте?
Рудін неуважно кивнув головою. Думка його в цей час працювала блискавично. «Що все це могло означати? Невже виявлено якийсь прорахунок у моїй версії? Може, я сам припустився помилки і в якомусь епізоді версії з'явилось різночитання?..» Ні, це відпадало. В усьому, що стосувалося версії, він завжди був гранично уважний і обережний. Рудін звів погляд на Канаріса і у виразі його обличчя вловив якусь ледь помітну і миттєву ознаку втоми, ніби йому важко було перебувати в цьому напруженому стані і він поспішав скинути з обличчя маску «другого Канаріса».
