»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
Але його ніхто не зупинив…
Через два дні на квартиру, де жив Шрагін, пішла Юля. Це було небезпечне доручення, тому що будинок Шрагіна був, звичайно, під наглядом і посильного могли затримати.
Вирішили, що вранці Юля знову піде в СД і ще раз поскандалить там з приводу того, що їй не дають роботи. Потім піде на квартиру Шрагіна, і, якщо там її затримають, то вона скаже, що в приймальні СД її попросила прийти сюди незнайома жінка. Та й доручення — лиш попрохати понести в тюрму передачу Шрагіну. Всі носять…
Двері відчинила Ліля. Вона не впізнала в Юлі тієї, котрій однієї ночі передала свою подругу Раю.
— А ми з вами знайомі, — вирішила нагадати їй Юля. — Пам’ятаєте, я вашу подружку колись врятувала?
— Пробачте, темно тоді було, — ніяково пробурмотіла Ліля і раптом злякано спитала: — То ви од Раї?
— Ні, я від Шрагіна, — відповіла Юля.
Ліля ступила крок назад. У цей час до прихожої зайшла Емма Густавівна.
— Що тут таке? Хто це? — роздратовано спитала стара.
— Вона прийшла від Ігоря Миколайовича, — тихо промовила Ліля.
— Йому треба допомогти, — сказала Юля. — Передачу в тюрму понести.
— Чому це ми повинні йому допомагати? Хто він нам? Що він нам приніс, окрім біди? — закричала Емма Густавівна, не звертаючи уваги на заперечливі знаки дочки.
— Він же в тюрмі сидить, — докірливо сказала їй Юля. — Голодують там люди.
— Ви що хочете? Щоб і нас туди запроторили? — кричала далі старуха. — Ідіть собі геть звідси! З мене досить горя без вас! — Емма Густавівна розчинила двері на вулицю. — Ідіть геть! Чуєте? Ідіть геть! Інакше я покличу поліцію!
— Ну й люди ж ви! — з ненавистю сказала Юля і вибігла з квартири.
Емма Густавівна і Ліля повернулися до перерваного сніданку, але їжа не лізла їм у горло, і вони довго сиділи мовчки, не дивлячись одна на одну.
— Я понесу йому передачу, — тихо мовила Ліля.
— Нізащо! — заверещала Емма Густавівна. — Ти з глузду з’їхала! Таке зробити, коли все вирішено про твою подорож до Німеччини! Ти подумай тільки! Може, нарешті, увірватися терпець і в доктора Лангмана.
— Я понесу, — повторила Ліля.
Емма Густавівна раптом рішуче сказала:
— Гаразд, твоє життя попереду, а моє закінчене. Я понесу сама.
І справді, на другий день Емма Густавівна прийшла в тюрму. Вона стояла в черзі до віконечка тюремника з таким виглядом, що ніхто не наважувався з нею заговорити. Сама вона боялася доторкнутися до цих людей, наче вони були прокажені.
Тюремник прийняв од неї згорток, перевірив усе, що там було, і запитав:
— Записка є?
— Нема й не буде, — з почуттям власної гідності відповіла Емма Густавівна.
Тюремник глянув на неї здивовано.
— А кому ж передача?
— Якомусь Шрагіну.
— Від кого?
Емма Густавівна мовчала. Обличчя її вкрилося червоними плямами.
— Ну кажіть же — від кого, я записати повинен, — грубо квапив її тюремник.
— Від знайомих, — ледве чутно промовила стара.
— Відповідь ждатимете?
— Ні, ні, — Емма Густавівна відсахнулась од віконечка і швидко вийшла з тюремної канцелярії.
Вона прийшла додому збуджена до краю. Всю дорогу репетирувала сцену, яку збиралася влаштувати дочці за ті приниження, яких заради неї зазнала. Та дома був Лангман. Привітавшись з нею, він сказав:
— Ви дуже добре й розумно вчинили.
— Я не така погана, як дехто думає, — миттю перебудувалась Емма Густавівна, кивнувши на дочку, і пішла в свою кімнату.
Ліля провела її здивованим поглядом.
— Мені дуже шкода Шрагіна, — сказав Лангман. — І я не дуже довіряю канцелярії Релінка. Та все ж, здається, пан Шрагін дійсно заплутався в брудних справах.
— Що ви називаєте брудними справами? — запитала Ліля.
— Те, до чого я і ви не маємо ніякого відношення, — відповів Лангман, поспішаючи розрядити обстановку.
— Ви в цьому впевнені? — з незрозумілим Лангману викликом спитала Ліля.
— Справді ж, ми говоримо не про те… — Лангман взяв Лілю за руку. — Я прийшов сказати вам, що, нарешті, все у нас гаразд. Путівку вже одержано. Мені дають відпустку на десять днів спеціально для влаштування наших справ. Словом, ви побачите чудову весну в наших краях. І давайте говорити про це…
Розділ 55
В цій тюрмі, як і в інших тюрмах, діяв особливий уклад життя, який завжди спрямований до однієї спільної для всіх ув’язнених мети — подолати тюремні стіни. Це подолання іноді відбувається в прямому розумінні — ув’язнені тікають. Але частіше воно означає просто усунення роз’єднання. Не буває таких тюремних таємниць, які б лишилися для ув’язнених нерозкритими, тільки це робиться повільно. Розгадка таємниці складається з ледь помітних крихіток узнавання, і цей процес триває тижнями, місяцями, а іноді й роками.
Уже через три дні після переведення в тюрму Шрагін знав, що разом з ним тут сидить Димко, Назаров і Григоренко. Він знав, що Григоренко лежить у тюремному госпіталі. Коли прийшла з волі перша передача і тюремник без ніяких пояснень буркнув «від знайомих», Шрагіну хотілося думати, що передачу принесла Ліля і що це сигнал надії: вона намагається встановити з ним зв’язок і посильно допомогти йому. Але потім передач довго не було.
У камері, де сидів Шрагін, було ще сімнадцять чоловік — народ найрізноманітніший. Сусідом Шрагіна по нарах опинився якийсь молодший чин з цивільних поліцаїв. Напившись, він застрелив на вулиці німецького офіцера. Його запідозрили в належності до підпілля, а він навіть не пам’ятав, як убив того офіцера. Після кожного допиту він ще більше розлючувався і одного разу сказав Шрагіну: «Шкодую, що вбив тільки одного гада…»
Шрагін вирішив, що поліцай — підсаджений до нього провокатор, і не вірив йому.
Другим сусідом був тихий мертвотно-блідий, флегматичний хлопець, його обвинувачували в пограбуванні інтендантського складу. Рівним сумним голосом розповідав він Шрагіну: «Мене так били, що вирвали признання, ніби я це пограбування вчинив за наказом червоного підпілля. Тепер лишилося тільки ждати, коли поставлять до стінки…»
Якось уночі Шрагіна обережно розбудив сусід-поліцай і, притулившись устами до його вуха, прошепотів:
— Білявий тишко — їхній собака, підсадка, одним словом, зваж.
Шрагін промовчав.
Вранці поліцая розстріляли. А тихий хлопець далі ждав своєї стінки і сумно переказував свою історію.
Шрагін дедалі глибше переконувався, що поліцай сказав йому правду.
На допит Шрагіна досить довго не викликали, і він вбачав у цьому ще одне підтвердження того, що СД знає про нього дуже мало і, мабуть, намагається зараз зібрати докази.
Допити відновилися в кінці лютого. Вони відбувалися вночі у підвальній камері тюрми. Шрагіна приводили туди і вимагали, щоб він признався в діяльності, ворожій Німеччині. Кати вичікували хвилину — дві, а потім, як скажені собаки, накидалися на нього. Через годину його приносили в камеру і кидали на нари. Кожного разу те ж саме. На перших трьох допитах був присутній Релінк, але потім він перестав приїжджати в тюрму, і Шрагіна віддали в розпорядження Бульдога і його підручних. Навіть цей кат без нервів перед допитами Шрагіна підбадьорював себе шнапсом.
Шрагін виробив добовий графік керування своєю волею. Опритомнюючи, він намагався затамувати біль і ні про що більше не думав. Головне — аби не вирвався ні стогін, ні зітхання. Минали години, біль неначе втомлювався мучити його і затихав, зібравшись у клубок в якомусь одному місці. Тепер, коли біль немов ставав приборканим, Шрагін думав про те, що з ним було. Ще один бій з ворогом виграно…
У другій половині дня Шрагін починав готуватись до нового допиту. Потрібно було переконати себе, що вчорашній біль уже переможений і не небезпечний. Для цього треба абстрагуватись від думки про нього, вступити в розмову товаришів по камері, узнати тюремні новини.
Добре перед допитом згадати своїх бойових друзів. Тримаються хлопці чудово, а йому так і належить показати їм приклад залізної витримки. Добре, але дуже важко перед допитом думати про дружину, про синочка, про старшу сестру, яка була йому за матір. Та як тільки він згадував рідних, серце його сповнювала ніжність і до горла підступав гіркий клубок. «Про це не можна», — казав собі Шрагін і поспішав думати про інше: про рідний Ленінград та про інші міста, які він бачив за життя, про друзів по довоєнній роботі, котрі тепер десь далеко, так само, як він, у бою; про партію, якій він раз і на все життя поклявся у вірності. На все життя і на смерть теж…
