»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
Вона судорожно зітхнула і, підвівши очі на Шрагіна, ледве чутно спитала:
— Чому так трапилось? Чому? Він же був такий певний, що все закінчиться добре. Ішов на чергування веселий. Сказав: «Над північ поглянь у бік нафтобази, побачиш чудову картину». Я йому ще сказала: «Підожди радіти, як би не заплакати». А він на це: «Тоді передай Ігореві Миколайовичу, щоб він ні про що не тривожився». От я і передаю…
Вона відхилила голову назад до стіни і деякий час дивилась у вічі Шрагіну, губи її почали здригатись, кривитись, вона заплющила очі, переборюючи себе, щоб не заплакати, стулила губи, і, хоч очі були заплющені, та сльози вже хлинули з-під густих вій, потекли по її напухлому обличчю. Шрагін взяв Юлину холодну руку і немов відігрівав її в своїх долонях. І мовчав…
Юля вивільнила руку, краєм шерстяної хустки витерла сльози, і, наче нічого й не було, говорила далі:
— А потім прийшли до мене. Години дві обшук робили. Але Саша саме в той день останнього чергування все до найменшої дрібниці передивився, навіть лаз у сарайчику засипав. Проте вони туди й не пішли. У нас в пічному димоході граната була схована — для надзвичайного випадку. Я було вирішила пустити її в хід, та подумала: а що, коли Саша живий і зник? Мене вони спершу на хитрість ловили — мовляв, Федорчук у них, все вже сказав, і мені треба, якщо я хочу йому й собі доброго, у всьому теж признатись. Я зразу зрозуміла — Саша загинув або втік. І тоді я їм такий галас зчинила… — Юля через силу всміхнулась. — З росіянами, кричу, не впоралися, то взялися за своїх, за німців. Хапаєте чесних фольксдойчів. Я за це самому Гітлеру скаргу напишу. Вони слухали, слухали і давай мене бити… А я все рівно — я чесна німкеня, і Саша мій теж чесна людина, і ми обоє, як найпослідущі дурні, вірно служили новому порядкові і от заслужили таку нагороду… Повезли мене в тюрму. А назавтра все спочатку. І били знову. Я все рівно своє кричала. Так дев'ять днів підряд. Потім сказали, що я паскуда, шлюха, а що коханець мій уже в пеклі горілку з чортами п’є. За цю брехню я істерику вчинила. Тоді вони знову мене побили й вигнали. От і все. Потім я пішла до себе в ресторан, а мене туди й не пустили. Так що я тепер вимагаю від них не тільки Сашу, а й роботу… Ну гади! Які гади! Чи буде їм коли кінець, Ігоре Миколайовичу?
— Буде, Юля, буде…
— Я чого зустрічі просила — сказати вам те, що Саша наказав передати. І ще: доручіть мені що-небудь. Найважче. Ви не думайте, я скоро відійду і тоді виконаю будь-яке завдання!
— Я подумаю, Юля, — сказав Шрагін. — Але треба почекати. За вами їхні собаки ходять. От і сьогодні гнались. Вони повинні повірити, що ви ні при чому. І коли знімуть спостереження, ми зустрінемось. А за Сашу ми всі будемо мстити. Всі…
Додому Юлю віддалеки супроводжував Сергій Димко. Ввійшла вона не через свою хвіртку, біля якої вештався агент, а через сусідські садочки. Рано-вранці в будинок вдерлися два гестапівці. Побачивши, що вона мирно спить, явно для годиться зробили недбалий обшук і, не сказавши ні слова, пішли…
Релінк рвав і метав. Агента, що спустив з ока Юлю коло бані, і того, котрий не помітив, як вона вернулась додому, відправив під арешт, пообіцявши ще й послати на фронт. Він відчував, що, як і тоді з друкарнею, диверсію на нафтобазі вчинили його головні і як і раніше невловні противники. І тепер нитка розшуку висковзнула з його рук. Минулого разу він був винен сам — поспішив з розстрілом арештованого. Тепер виконавець диверсії загинув. Але зосталась його дівка. Релінк не вірив Юлі і вважав її співучасницею загиблого. Однак допити нічого не дали. «Скільки її не тряси, з дурної нічого не витрусиш», — сказав Бульдог. І Релінк вирішив відпустити Юлю, але невідступно йти по її слідах. Його агенти загубили її в перші ж дні, а дальші спостереження нічогісінького не дало — вона або сиділа дома, або сама йшла в СД і зчиняла там скандали, вимагаючи передати їй тіло Федорчука і влаштувати її на роботу.
Першу вимогу Релінк виконав, розраховуючи, що на похорон можуть прийти спільники загиблого. Не справдився і цей розрахунок. Ховала сама — три могильники за роботу одержали від неї золоті сережки. Кінець кінцем Релінк вирішив більше на Юлю не витрачати часу, йому довелося навіть прийняти її, оскільки вона і далі вимагала роботи.
Юля грала роль дурненької, що втратила коханця і тепер хоче немов заново влаштуватися в житті. Вона кокетувала з Релінком, але знову й знову стверджувала, що її Саша був чесною людиною, новому порядку хотів тільки добра і що на нього звели наклеп якісь заздрісники. Та хай бог милує, якби вона помітила, що він займається якимись злочинними справами, то відразу вигнала б його з дому. Проте як же все-таки з роботою? Вона ж фольксдойч і хоче мати не яку-небудь роботу, а де чистіше і грошей більше. До того ж вона безневинно зазнала побоїв від своїх же німців…
Релінку набридло все це слухати, і він пообіцяв їй подумати.
Тим часом радіослужба СД в Одесі перехопила три радіограми, адресовані таємничому і невловному Гранту. Більше того, їм нібито вдалося розшифрувати ці радіограми. Релінк не повірив цьому, хоч надісланий йому текст радіограм виглядав цілком вірогідно. У двох радіограмах згадувалося його місто. Релінк вважав, що надати вигадці ознак вірогідності не так уже й важко, особливо якщо врахувати, що його колегам в Одесі після скандалу з викриттям афери в порту було вкрай необхідно відновити своє реноме. Заради цього вони могли й потрудитись. Але трохи згодом уже через Берлін він одержав матеріал переконливіший, ніж ці радіограми. Два тижні тому СД Одеси внаслідок ретельної агентурної розробки з застосуванням техніки знайшла і арештувала радиста підпільної групи, який приймав радіограми для Гранта. Він дав показання, що передачі йшли з Москви і що туди ж він кілька разів передавав повідомлення, підписані тим же Грантом. Але оскільки відкритим текстом давали тільки підпис «Грант», то змісту радіограм радист не знав. Він і цей підпис вважав шифруванням… Радист припускав, що цей дуже важливий агент або сам приїздить в Одесу з міста, де працює Релінк, або присилає зв’язкового.
Попри всю свою недовіру до одеських колег і підозри, що вони спеціально влаштовують йому неприємності, Релінк не міг відмахнутись од цього надісланого Берліном матеріалу. Треба було діяти. У своїх міркуваннях Релінк пішов найпростішим шляхом: вільного виїзду з його міста в Одесу нема, дозвіл видає військова комендатура; отже, треба запитати звідти список всіх, кому цього року видавали такий дозвіл. З’ясувати, хто їздив не раз, і насамперед встановити за цими людьми нагляд або навіть зразу їх арештувати.
Однак усе це ніяких наслідків не дало. В тенета, розставлені на вивчення осіб, що одержували дозвіл на виїзд з міста, Шрагін не потрапив.
Релінк не врахував, що адмірал Бодеккер сам мав право виписувати такі дозволи. А чотири місцевих мешканці, що попали в тенета після перевірки, виявилися спекулянтами, і від них Релінк мав тільки одну користь: він узнав, що в комендатурі у спекулянтів за проїзний дозвіл беруть хабарі.
Релінк передав ці дані в поліцію СД Цаху, після чого виникла «справа про корупції в військовій комендатурі міста», справа, яка, на жаль, не стала такою гучною, як одеська, і зібрати з неї вершки Релінку не пощастило.
Розділ 50
Цієї другої воєнної зими грудень видався сирітський — не випало ні одного по-справжньому зимового дня. Під Новий рік у місті майже не було снігу. Люди вже почали згадувати якийсь давним-давній рік, коли отак само зими зовсім не було, аж раптом на них з холодною люттю обрушився січень — з морозами, завірюхами, з пронизливими степовими вітрами. Місто принишкло, мешканці сиділи по домівках, на деяких вулицях по кілька днів на снігу не побачиш людського сліду. Тільки як смеркне, по всьому місту лунає тріск — люди ламали на паливо паркани.
Навіть СД притихла в ці дні — цілий тиждень не було облав. Шрагіна влаштовував цей несподіваний перепочинок. У грудні група вже діяла. Зіна і Сергій Димко викрали на біржі і знищили майже чотири тисячі облікових карток. Під самий Новий рік Ковальов і підпільники, що працювали за п’ятдесят кілометрів од міста, підготували розрив ешелона, в якому вивозили людей до Німеччини, — майже триста чоловік урятувалося. З табору військовополонених не без участі Дем’янова втекла група офіцерів і солдатів; їм підпільники допомогли сховатися в місті, і вони поривалися вступити в боротьбу. Величко разом з підпільниками випускав листівки. Сам Шрагін активно провадив розвідку.
