Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
— Підпільна антифашистська організація створюється для боротьби з гестапівсько-поліцейським режимом насильства й терору в Освенцімському таборі смерті,— урочисто читав Жора,— для збереження життя радянських людей і всіх антифашистів... для нещадної боротьби з бандитами, моральними розтлителями, зрадниками, донощиками...
Після цього ми одноголосно затвердили статут і прийняли присягу. Потім обрали бюро і секретаря бюро— він же керівник організації — дядю Ваню. Крім нього, до бюро ввійшли: Григорій Шморгун, Андрій Кашуба, Георгій Трембіцький і я.
Заступниками дяді Вані були обрані Григорій Шморгун і Жора. Залишилося вирішити питання про таємні клички і пароль. Вирішили дядю Ваню так і називати надалі, Андрія Кашубу — Шубою, Жору — Южним, Гришу Шморгуна — Моряком, а мене — Орлятком. Паролем взяли слова: «Життя Орлятку!» Відзив — «В ім’я перемоги».
— От так, наше Орлятко,— ніжно обняв мене дядя Ваня.— Пишайся і дорожи цим ім’ям, а ми зробимо все, щоб ти залишився живий.
Це було цілковитою несподіванкою для мене, і я, було, запротестував. Але дядя Ваня сказав, що скромність, звичайно, річ хороша, але тут вона ні до чого. Така воля колективу.
Збори ми провели за півгодини, після чого заходилися прибирати шлафзалу. Я ходив, наче в тумані.
— Ну, чого ти напустив на себе ману? — звернувся до мене Жора.— Відтепер твоє ім’я належить історії. То будь же справжнім Орлятком. По-перше, зроби обличчя суворішим, а голос — керівним та й носа більше задери,— і Жора розреготався.
Я не втримався і кинув у нього ганчірку, якою витирав нари. Щасливий характер у мого друга. Він завжди знайде, з чого посміятися...
До обіду ми в поті чола трудилися в шлафзалі. Начальство залишилося задоволене прибиранням. Відтоді команда прибиральників складалася виключно з підпільників.
Того ж дня увечері, як і обіцяв Антонович, до нас прийшов зв’язковий — чоловік років тридцяти із шрамами на обличчі, слідами осколочних поранень. Це був Володя Бєлгородський, про якого ми вже багато чули.
— Я справді з Білгорода,— сказав нам Володя,— звідти і в армію мобілізували.
Він дуже сподобався нам: розумний, симпатичний. Виявляється, він про мене також чув, але, побачивши, мабуть, розчарувався: перед ним стояв худий, миршавий малюк. Володя попередив мене, щоб я остерігався своєї слави і менше попадався на очі есесівцям, бо мною може зацікавитись табірне гестапо.
Після відбою ми з Жорою довго не могли заснути: нарешті почалося справжнє діло, про яке ми стільки мріяли. Що може бути прекрасніше від усвідомлення того, що ти потрібний людям!
Мабуть, на всі освенцімські табори не було істоти більш затурканої й нікчемної, ніж Антон. Навіть есесівці ставилися до нього з бридливою поблажливістю: не боялися, що він може втекти, вчинити диверсію чи встановити зв’язок з партизанами. Вони давно вже звикли до того, що цей похмурий здоровань мало не від дня заснування табору працював асенізатором і, здавалося, ні вдень ні вночі не злазив з передка своєї величезної смердючої бочки, запряженої парою гнідих битюгів. Битюги були добре доглянуті й аж лисніли від жиру, зате Антон був кістлявий, худий, з великим гострим кадиком на порослому рудою шерстю підгарлі.
Коли з Антоном пробували зав’язати розмову, він наставляв праве вухо, прикладав до нього чорну порепану долоню і кричав: «Антон! Еге ж, Антон!» — після чого приймав долоню від вуха, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена. Антон був родом з Волині, а за що потрапив до Освенціму — того ніхто не знав.
Цього погожого липневого ранку Антон неквапливо їхав дорогою, що вела на Біркенау. Раз по раз гуцикаючи на вибоях, торохтіли колеса, деренчав абияк прив’язаний збоку величезний черпак. Ним Антон наливав у бочку фекалії. Назустріч колимазі ішла колона в'язнів-жінок із концтабору Райско. «З Райско потрапляють прямо в рай до пана буга»,— невесело жартували в'язні-поляки, коли мова заходила про цей філіал Освенціму.
Забачивши колону, Антон звернув на узбіччя шосе, зупинив коні і з властивою йому байдужістю до всього на світі почав ждати, поки колона пройде. Попереду крокувала есесівка в чині шарфюрера. На ній була чорна вузенька спідниця, біла блузка з чорною краваткою, поверх блузки — зелений френч, у лівій петлиці якого сріблилися три кубики, а в правій — гадючилась блискавка. В одній руці начальниця конвою,— а судячи з усього, це була вона,— тримала вигадливо сплетену шкіряну нагайку, при лівому боці на чорному лакованому ремені висіла кобура з парабелумом. Есесівка через кожні дві-три хвилини озиралася назад і методично шмагала нагаєм вкрай виснажених жінок у брудному смугастому одязі. Бідолашні щось тягли за вірьовки і тягли, видно, з останніх сил, бо як тільки есесівка одверталася, вони одразу ж уповільнювали крок, стараючись перепочити. То була звичайна для Освенціму тих часів картина. Якась арбайтскоманда під конвоєм есесівок ішла на роботу. По дорозі остаточно виснажена жінка впала. А конвою ж треба увечері звітувати за неї. От її й тягнуть до місця роботи. Замість одягу на нещасній було брудне, закривавлене лахміття. Бідолашна була вже схожа на якусь криваву, безформну масу, котру для чогось тягли бруківкою.
Далі сталося таке, чого ніхто не сподівався. Антонів погляд ковзнув по жінках і зупинився на трупі. Нараз він блискавично злетів із своєї колимаги і, як оком змигнути, підскочив до начальниці конвою, збив її з ніг, схопив за горло своїми чорними сучкуватими пальцями і почав душити. Це було так несподівано, що есесівки у першу мить розгубилися і не прийшли на допомогу своїй начальниці. Та вже в наступну хвилину одна з них розрядила в Антона всю обойму, але він і мертвий продовжував чавити горло шарфюрера.
Арбайтскоманду повернули назад у табір. Мертву есесівку несли в’язні. Труп Антона і жінки, яку тягли, прив’язали до передка колимаги, що їхала слідом за колоною.
Того ж вечора усіх жінок цієї арбайтскоманди на науку іншим повісили. Задушеній начальниці конвою влаштували пишний похорон, бо ж загинула на бойовому посту в боротьбі з ворогами тисячолітнього рейху...
Ця подія, зрештою звичайна для Освенціму, довго обговорювалася по всіх блоках, обростала різними небилицями і домислами. Казали навіть, що в одній з жінок, які тягли спотвореного трупа, Антон упізнав свою доньку. Через те й не витримало серце волиняка.
Треба сказати, що у фашистській Німеччині жіночі табори були окремо від чоловічих. Винятком був Освенцім, а точніше, Біркенау, де жіночий табір від чоловічого відділяла тільки дротяна огорожа, по якій проходив струм високої напруги, та сумнозвісна платформа смерті — останній пункт зупинки ешелонів, що прибували в Освенцім з усієї Європи. Ліворуч від платформи смерті був крематорій № II, а праворуч — № III; за ним, на відстані кількасот метрів,— № IV і № V. Між крематоріями день і ніч горіли так звані «смоляні ями»; в них спалювали живих і мертвих в’язнів, яких не встигали «переробляти» крематорії.
Філіал Освенціму Біркенау — цілий величезний комбінат, до якого входили табірні сектори В-І і В-ІІ, «Канада», на території якої було тридцять п’ять величезних бараків-складів, згадувані вже чотири крематорії, есесівське містечко та ціла низка споруд адміністративно-господарського призначення. У Біркенау будували ще один сектор — В-ІІІ. Його чомусь називали «Мексікою»; цей сектор так і не встигли закінчити. Про величезні розміри Біркенау свідчить хоча б те, що в секторі В-І, де утримувалися жінки, було 73 блоки, а в чоловічому секторі В-ІІ — 197 блоків. Чоловічий сектор поділявся на підсектори:
а) карантин (20 блоків),
в) сімейний табір (40 блоків),
с) мадьярський табір (40 блоків),
d) чоловічий табір, або, як його ще називали, інтернаціональний (40 блоків),
е) циганський табір (40 блоків)
f) ревір (17 блоків). Улітку 1943 року чоловіків почасти знищили, а почасти вивезли в інші табори, і чоловічий сектор заселили жінками.
Усі блоки являли собою довжелезні одноповерхові дерев’яні чи цегляні будівлі, зовні дуже схожі на стайні. Усього в Біркенау таких блоків було 305, не рахуючи недобудованого сектора В-ІІІ, тотенблоків, службових та господарських будівель. У середньому в Біркенау утримувалося двісті тисяч в’язнів. На місце замордованих, померлих од виснаження і задушених у газових камерах та спалених у крематоріях прибували нові контингенти. Циркуляція не припинялася ні на один день.
