У відкритому морі - Капица Петр Иосифович (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
І Восьмьоркін витяг ключа з кишені.
— Дай його сюди.
— Ні, — відповів Восьмьоркін.
Не зарадили й умовляння — жодному слову приятеля Восьмьоркін не повірив. Щоб не запізнитись на змагання, Чижеєв вирішив силою відняти в нього ключ, але з Восьмьоркіним йому важко було справитися: той реготав і відштовхував його від себе, мов кошеня. Безглузда боротьба зрештою розізлила Сеню. Він витяг з чемодана боксерські рукавиці і з рішучим виглядом почав натягувати їх на руки. Це ще більше розвеселило Восьмьоркіна.
— Ти диви, справжні боксерські рукавички має. Ану, вдар рукавичкою!
— Я з тобою не жартую, мені на змагання треба, — суворо сказав Чижеєв. — Востаннє питаюся: віддаси ключ чи ні?
— Ні, не віддам, — сказав Восьмьоркін і дав Сені щигля в лоб.
Розлютований Чижеєв засипав його ударами. Але вони якось дивно подіяли на його величезного приятеля, він присів і, схопившись за живіт, зареготав, звискуючи.
Це вже було глумом над боксерськими здібностями Сені. Від образи Чижеєв двома-різкими ударами знизу підняв підборіддя Восьмьоркіна і, використовуючи вагу тіла, наніс «крюк» справа…
Восьмьоркін зразу ж замовк і перекинувся набік.
Нокаутувавши приятеля, Чижеєв розгубився. Він не знав, як привести товариша до пам'яті, і тому з переляку почав трясти його і приказувати:
— Носом дихай, Стьопо… Носом…
А той лежав, як мертвий. В цей час у двері постукали. Сеня квапливо дістав ключ із Восьмьоркінової кишені і відчинив двері. Перед ним стояла Ніна.
— Що ж ти? — накинулась вона на Чижеєва. — Батько хвилюється. До початку лишилося тридцять хвилин.
— Я Стьопу нокаутував, — сказав Чижеєв.
— Якого Стьопу?
— Та ось — приятеля. Він не пускав мене і… І напоїти хотів.
— Ну то так йому й треба, — сказала дівчина. — Бери свої рукавиці і — гайда в машину. Вона внизу. Я сама за нього візьмуся.
Знаючи, що Ніна вчиться в медичному технікумі, Чижеєв спокійно довірив їй Восьмьоркіна і, схопивши чемоданчик, побіг до машини. А дівчина, зоставшись наодинці з Восьмьоркіним, не поспішаючи взялася до діла. Вона розстебнула йому комір і хлюпнула водою в обличчя.
У Восьмьоркіна затремтіли повіки, він глибоко зітхнув і розплющив очі.
— Що ви хотіли зробити з Чижеєвим? — взялася допитувати дівчина.
— Я його агітувати мушу. Від комітету завдання таке…
Оповідаючи про свої наміри, Восьмьоркін розсмішив дівчину до сліз.
— Ходімо, — сказала вона. — Я вам покажу, де він бешкетує.
У клубі Восьмьоркін вперше побачив справжній бокс і Сенину роботу на рингу. Бій проходив під рясні оплески і закінчився перемогою Чижеєва.
— Оце так Сеня! — дивувався Восьмьоркін. — Отак він хоч кого зіб'є. Нічого, що маленький…
Заздрячи вправному другу, він того ж вечора записався в боксерську групу Тремихача і почав разом з приятелем ходити на заняття, але досягти таких успіхів, як той, не зміг. Йому бракувало боксерської люті.
На снарядах Восьмьоркін завжди працював різко і на повну силу. Від його могутніх кулаків тріщали «груші», стогнали м'ячі, тріскала шкіра на підвісних тренувальних мішках. А на рингу він був страшенно млявий і добродушний. Боячись покалічити товаришів, Степан мимоволі пом'якшував удари, і це стало його стилем.
Тремихач, не терплячи в боях добродушності, садовив його на особливу молочну дієту, від якої й телята звіріють, допікав словами, але нічого не допомагало. Восьмьоркін не мінявся. Тоді, щоб вивести його з рівноваги, тренер придумав спеціальний масаж для зміцнення шкіри на обличчі.
Кожного ранку Сеня повинен був ляпати приятеля по щоках до тих пір, поки той не розізлиться. Але Восьмьоркін не реагував ні на ляпаси, ні на стусани. Він приймав Сенині ляпаси точнісінько так, як сприймає легке погладжування випещений кіт: лагідно мружився і, здавалося, ладен був замурликати від задоволення.
Добродушність Восьмьоркіна нарешті вивела тренера з терпіння.
— Не вийде із Степана боксера, йому гирями треба зайнятися і в кооперацію на службу поступити. Як тільки не зрозуміє людина, що я не для забави вожуся з вами!
Віктор Михайлович, крім тренерства, був ще консультантом заводських винахідників. Він і сам вигадував різні типи швидкісних спортивних суден, будував їх у себе в сараї і не раз запрошував приятелів випробувати їх на широких просторах Південного Бугу.
От одну з таких моделей Тремихача і нагадало Сені таємниче судно, що промчало повз баркас.
«Де ж зараз Віктор Михайлович з Їжачком? Чи живі вони?» Чижеєв згадав, як батько з дочкою виряджали його й Восьмьоркіна на флот. Тремихач міцно потис їм руки і сказав:
— Я сам моряк і знаю: море прісних людей не любить. Характером твердіші будьте, а то з камбуза не вилізете — картоплю чистити доведеться.
Ніна для друзів лишалася загадкою. Вона до обох ставилася однаково добре, і тому не можна було збагнути, хто їй більше подобається. А перед розлукою дівчина була засмучена і навіть заплакала.
«Побачив би Тремихач, скільки за війну в Восьмьоркіна злості назбиралося, мабуть, одразу б у чемпіони вивів», подумав Чижеєв.
Розділ четвертий
Почало світати. По хвилях побігли сріблясті бліки. Чижеєв став на лавочку і оглянувся. Навколо тільки хлюпотіла прозора зеленастосиня вода: ні скель, ні кораблів на горизонті, лише зрідка набігали білі баранці і безслідно зникали.
«Пора будити», вирішив Чижеєв. Він витяг з кишені з мічмана боцманську дудку, засвистів у неї і гукнув:
— Підйом!.. Усі на фіззарядку!
Але фіззарядки ніхто, звичайно, не робив. Кльоцко з Восьмьоркіним помилися забортною водою, випили по півкухля прісної води і оглянули рани Чупчуренка. Куля пробила йому плече навиліт. Рана була чиста. Купання в солоній воді, очевидно, дезинфікувало її.
Змивши запечену кров ваткою, намоченою в бензині, Кльоцко з Восьмьоркіним обережно перебинтували Чупчуренкові плече і послали йому щось на зразок постелі на носі баркаса. Поранений зміг сам підвестися і перейти на нове місце.
— Їсти нам, товариші, нічого. Води дуже мало і пального теж. Довго в морі не пробайдикуєш, — сказав боцман. — Треба парус майструвати та по сонцю додому йти. Ось тільки щоглу з чого зробимо?
— Може, весло підійде? — запитав Чижеєв. — Не порубали ми його; воно під Чупчуренком лежало.
— А чого ж не підійде? — зрадів Кльоцко. — Зараз припасуємо. Тягніть чохол, скидайте роби, будемо шити парус.
Майже до полудня екіпаж баркаса розпорював широкі матроські роби, зшивав їх в одно полотнище і ладнав щоглу.
Парус вийшов не дуже вдалий; слабкий вітер не міг його розвернути. Годин зо три він висів важкою, поморщеною ганчіркою, і лише коли погода трохи посвіжіла, полотнище здулося пузирем, і дерев'яний баркас, керований досвідченою рукою боцмана, накреняючись, побіг по буркотливих хвилях.
«Куди ж це нас віднесло за ніч», заклопотано оглядаючись на всі боки, думав мічман. По сонцю він легко визначив, де схід і захід. Проте для точності боцману необхідний був хоч який-небудь орієнтир на березі.
А берег не показувався.
Як і раніш, всюди розстилалася безкрая водяна пустеля. «Піти на південь? — роздумував мічман. — В Туреччину потрапиш… Там обов'язково інтернують і в кутузку посадять. Звернеш на північ — чого доброго, до Кримського узбережжя вискочиш. Прямо в лапи до фашистів попадеш: де-небудь на реї на втіху галкам будеш гойдатися. В темряві можна непомітно до берега підійти і потім до партизанів пробратися. Але де їх знайдеш? У печерах та в лісах вони ховаються». Кльоцко знав, що в Криму дуже важко було партизанити. Партизанів ловили і гітлерівці, і зрадники з місцевих татар.
Перший час кримські партизани навіть не мали зв'язку з флотом і країною. Деякі загони, загнані на голі скелі гірських вершин, гинули від голоду, зимових дощів і холодів. Лише коли один із радянських розвідувальних літаків розшукав невеликий загін і зробив посадку на тісному гірському майданчику, вони змогли зв'язатися з командуванням по радіо.
