Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
В’язні карантинних блоків після розводу опускалися прямо на бруківку перед блоком і дрімали. Все одно до шлафзали їх не пускали: там у цей час штатні прибиральники за миску баланди трудилися до сьомого поту, прибираючи приміщення.
Одразу ж після розводу до мене підійшов Жора і на радощах обняв.
— Повезло, малюк. Посидь, я мотнуся в блок, може, розживусь чогось попоїсти. Потім пошукаю для тебе лікаря, не може ж бути, щоб серед тисяч люду не знайшлося лікаря. Ти відпочивай, а я піду на роздобутки.
Жори не було довго. Я сидів на землі в тривожному чеканні і весь тремтів. Ранок був прохолодний. Сонце вже зійшло, але його ще не було видно за мурованими блоками. В’язні купами лежали прямо на землі, наче дрова. Я ледве сидів, але лягти не наважувався — боявся ще гірше простудитися.
Нарешті з’явився Жора. Він був злий і похмурий.
— Усі проміненти поховалися в нори, а піплі та інша дрібнота — це ж покидьки,— сказав він.— За миску баланди ладні одне одному горло перегризти. Доведеться ждати, поки проснуться кити.
Він підсів ближче, поклав мою голову собі на коліна, стараючись хоч трохи мене зігріти, але мені з кожною хвилиною ставало гірше.
— Жоро,—звернувся я до друга.— Мабуть, я вже не доживу до вечора. Дуже прошу, вислухай мене і, якщо вирвешся з цього пекла і повернешся на Україну, заїдь у Сквиру. Запам’ятай: вулиця Стаханова, 22.
Я коротко розповів йому про свої митарства по гітлерівських тюрмах і таборах, про сім втеч, про те, як був засуджений до страти.
— Мабуть, у мене зараження крові,— сказав я під кінець.— Надій на порятунок немає...
Жора, як тільки міг, заспокоював мене, а сам мало не плакав. У цей час на майданчику з’явилися, судячи з усього, два бувалі в’язні. На куртках у них червоні вінкелі — отже, обидва політичні. Причому в одного вінкель без літери, а це свідчило про те, що він німець. На вінкелі другого була буква «R» — тобто росіянин. Смугаста табірна форма на них чиста, добре підігнана, замість дерев’яних гольцшугів в обох на ногах добротні черевики. Та головне — шапки.
Хоч як це дивно, але вже з того, яка на в’язневі шапка і як він її носить, можна було безпомилково визначити, новенький він чи бувалий в’язень.
Я й досі не розумію, чому в концтаборах надавали такого великого значення шапці. В’язень міг ходити без гольцшугів чи черевиків, але без шапки — ніколи. Якщо він губив мютцен, йому доводилося самому турбуватися про те, щоб придбати новий. Робити це треба було якнайшвидше, поки начальство не дізналося, що в тебе немає шапки. Інакше — смерть.
Шапка була своєрідним мірилом добробуту в’язня, його, так би мовити, візитною карткою. На голові в новачка шапка сиділа недбало, наче лопух. Вона і зшита була неоковирно, з грубої смугастої мішковини, і за своєю формою нагадувала старечий очіпок минулого сторіччя. Остаточно виснажені в’язні, так звані «мусульмани», восени і взимку натягали мютцен на вуха й очі, щоб хоч трохи захиститись від холоду. Вона правила їм за миску, в яку вони одержували баланду. Такі засмальцьовані шапки есесівці називали «мисками для сала», а їх власників «салогонами».
Бувалий в’язень, який пережив у таборі перші півроку, здебільшого шив собі шапку на замовлення у табірних кравців. Вона хоча й була з тієї самої смугастої мішковини, проте мала зовсім інший вигляд і скидалася на матроську безкозирку з симпатичним трикутничком спереду. Шилася на підкладці і мала картонну чи суконну прокладку всередині, що забезпечувало їй потрібну форму. У такій безкозирці в’язень мав трохи молодцюватий вигляд, а це свідчило про те, що він подолав важку душевну депресію й голод і сповнений рішучості витримати будь-які випробування. «Передовим» гефтлінгам, таким, як Пауль, шапки видавали із синього сукна. На обох в’язнях, що прийшли до нашого блоку, були шиті на замовлення безкозирки, а це свідчило про їх привілейоване становище. Вони пильно роззиралися довкола, очевидно, когось шукали.
— Кого ви шукаєте? — спитав Жора.
— Земляків, київських,— відповів в’язень з літерою «R» на вінкелі. Це був середній на зріст кремезний чолов’яга з похмурим, суворим обличчям і пшеничними вусами щіточкою.
— Ось у мене на руках ваш земляк, тільки він дуже хворий,— сказав Жора.
Обидва незнайомці підсіли до нас, перевірили номер на моїй куртці, звірили його з номером, витатуйованим на лівій руці, потім помацали мій пульс, і тільки після цього росіянин сказав:
— Його й шукали. Ми од дяді Вані. Звати мене Антоновичем, а це мій друг Ганс. Ми працюємо разом у кравецьких майстернях.
У мене враз одлягло від серця: чомусь вірилося, що ці люди допоможуть мені. Помітно повеселішав і Жора.
— Ходімо в приміщення, бо час не жде,— сказав Антонович.
— А чи знаєте ви, що в нас блоковий — звірюка звірюкою? — застеріг їх Жора.
— Та знаємо цього бізона,— відповів Антонович.
Ми встали і пішли в блок. Мене підтримували з двох боків, і все одно я клешняв, наче п’яний. Перед очима погойдувалася земля і пливли оранжеві кола.
Перед входом у блок сидів днювальний.
— Ми по ділу,— з незалежним виглядом сказав йому Антонович і ткнув у руки пачку сигарет. Приголомшений такою щедрістю, днювальний виструнчився і з доброго дива вигукнув: «Яволь!»
Треба сказати, що тютюн і сигарети в таборі цінувалися як найдорожча валюта, за них можна було підкупити будь-якого блокового, капо, писаря, не кажучи вже про дрібніших холуїв — днювальних, прибиральників, роздавачів баланди тощо. Що й казати, для голодного гефтлінга найдорожчим у таборі був хліб, однак в Освенцімі пайку хліба можна було виміняти на дві сигарети в будь-якому блоці, в будь-яку пору дня і ночі.
Друга пачка сигарет розв’язала язика днювальному, який оберігав сон і спокій штубового Зінгера та плюгавого Вацека, котрі жили в одній кімнатці. Він сказав, що пана штубенельтестера і пана шрайбера будитиме через годину, а пана блокельтестера, тобто Пауля, який жив в окремій кімнаті, ніхто, крім Вацека, будити не має права. Звичайно він спить до обіду.
Одержавши таку інформацію, ми пішли до шлафзали в глибину лабіринту з чотириярусних нар, де було наше з Жорою місце. Тут мене роздягли догола, і Ганс, котрий, виявляється, був хірургом за фахом, уважно оглянув усі рани і синці на моєму тілі. Крім численних ран на руках, стегнах та на спині, які я одержав на об’єкті «ікс» і в краківській тюрмі, у мене було вже два освенцімських «гостинці»: твердий розпухлий рубець на попереку —результат удару палицею під час дезинфекції, і велика рана на голові — від удару дрючком під час роботи в штрафній команді, коли задля розваги есесівці стріляли мені в потилицю. Та найгірше було те, що наривали сім пальців, під нігті яких садист Краус заганяв на допитах застругані сірники.
— Треба зняти нігті на семи пальцях, розчистити пальці від гною, вправити виламані мізинці, поставивши на них шини, і продезинфікувати всі рани...— тоном, що не терпів заперечення, сказав Ганс.— Для операції в мене є все,— він поплескав рукою по великій шкіряній сумці, з якої стирчали слюсарні інструменти,— крім одного: немає анестезуючих засобів. Тобі, мій хлопчику, доведеться трохи потерпіти. Згоден?
Звісно, я був згодний, і операція почалася. Перед нею мене нагодували і напоїли чорною кавою, справжньою солодкою кавою — це щоб підкріпити мої підупалі сили.
Операції я не боявся — вірив, що витримаю. Лякало інше: а раптом сюди наскочить хтось із есесівців або Пауль? Тоді всім нам труба. Я розумів, що Ганс і Антонович, допомагаючи мені, наражалися на смертельну небезпеку, і сказав їм про це відверто.
— Знаємо,— суворо відповів Антонович.— Та вовка боятися — в ліс не ходити.
Операція тривала цілу годину. Це була мука, про яку я навіть не підозрював, мука, страшніша за всі тортури, яких мені довелося зазнати досі. Коли я не витримував і починав кричати, Жора затуляв мені долонею рота, і я тільки мурмотів, корчачись від болю і втрачаючи свідомість. Тоді я наче крізь страшний кривавий сон чув лагідне Антоновичеве: «Терпи, козаче, отаманом будеш...» І під кінець Гансові слова:
