Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
І, звичайно, відповів Фролов. Медведєв знав, яка дружба єднає цих таких не схожих один на одного матросів.
Фролов, жвавий, легковажний хлопець, корабельний дотепник і задирака, зараз здавався пригніченим і роздратованим.
— Черства ти, Васю, душа. Третій день по землі ходжу як сам не свій. Дивись, як покорчило мотор.
Помовчали. Працювали на палубі, перетягуючи якісь речі. Знову заговорив Фролов.
— А який катер! Швидкий, мов чайка. Три кораблі потопили, літак пустили на дно. А тепер що? На чужі кораблі розійдемося?
— А йому все одно вже на ремонт час, — тихо сказав Кульбін. — Ти чого його, Дімо, неначе ховаєш? Ми йому вогню більше дамо, нову рацію поставимо. Ще й як повоює…
— А хлопці? Ті, що загинули? Як у могилу їх опускали, мені сонце чорним здалося. Щоб не заплакати, щиро кажу, Васю, я собі губу прокусив. Золоті хлопці.
— Війна! — прозвучав схвильований голос радиста. — Сльозами, друже, справі не допоможеш. У матроса сльози — все одно що кров…
— Я б зараз на сухопуття пішов, — сказав Фролов пристрасно. — Віч-на-віч з німцями зчепитися. Кажуть, командир рапорт подав — у морську піхоту. От би з ним, поки тут корабель лікують. Пішов би ти, Васю, теж?
— Не знаю, — роздумливо відповів Кульбін. — 3 корабля підеш — назад можуть не повернути. Я моряком вмерти хочу, якщо вже вмирати доведеться…
Медведєв стояв, обіпершись на сталеве перо руля. Так, золоті хлопці! Як здружився він з ними за короткий воєнний час… Може, взяти назад рапорт, залишити все, як було, покластися на волю випадку?
Але через три години на борту рейсового катера він уже підпливав до причалу головної бази Північного флоту.
Багато днів і тижнів не бачив він цього міста в сопках, — міста, позбавленого дітей і дерев, збудованого на голих гранітних скелях, відшліфованих постійними шаленими вітрами, що віяли з усіх тридцяти двох румбів.
Уже рейсовий катер пройшов лінію протичовнових бон, огинав пологий, де-не-де рябіючий дерев’яними будинками Катерининський острів.
Несподіваний сніговий заряд закрутився в повітрі, жорсткою крупою осів на сірих чохлах і на ворсі шинелей. Миттю насунулася і промчала зима, і знову засяяло сонце, заблищали вікна будинків бази, всіма кольорами райдуги заграла вода затоки.
Темнішали пологі гранітні горби, світлішали на них вузькі місточки-трапи, які перетворювали все місто на величезний кам’яний корабель. Уже з причалу було видно центральний міський стадіон, важкий, схожий на форпост рицарського замка будинок штабу на схилі сопки.
Біля трапа старшина перевіряв документи тих, що сходили на берег. Затримав погляд на Медведєві. Якийсь капітан, довгоносий, у круглих окулярах, ходив по пірсу, ліниво милуючись райдужним забарвленням затоки.
Медведєв пройшов уздовж низького борту есмінця, що стояв біля причалу.
Довгі, напівприховані водою корпуси підводних човнів, мов сплячі алігатори, погойдувалися вдалині. На рейді стояв білий англійський корвет, біла шлюпка пливла від його борту до берега.
Група англійців, голосно розмовляючи, йшла з боку стадіону. Прислухавшись до швидкої шелестячої мови, старший лейтенант розібрав: розмова йшла про щойно закінчений футбольний матч. Англійці зрівнялися з Медведєвим. Чорні клейончаті плащі, безкозирки з дуже високими денцями і куцими полями, у офіцера — високий кашкет. Офіцер пройшов, не козиряючи; матроси посторонилися, доторкуючись до безкозирок, дивлячись на Медведєва водянистоголубими очима, які блищали спортивним азартом і здивуванням.
Вони говорили про російське полярне місто, моряки якого щойно виграли матч з рахунком 9: 0 у британської команди, що прибула сюди з батьківщини футбола…
Медведєв зійшов з помосту.
Стрибав прямо по камінню, навпростець перетинаючи проспекти, поспішаючи до двоповерхового будинку верхньої лінії, в який не заходив стільки тижнів.
Пірамідка підгнилих східців, що йшли з ганку по обидва боки високого під’їзду. Спочатку, приїхавши сюди, Настя, дружина, завжди дивувалася: навіщо тут будують такі високі ганки? Потім, побачивши полярні снігопади, вирішила: щоб не занесло заметами вхідні двері…
Медведєв увійшов у під’їзд. Як і раніше, відчинені двері квартири, які ніколи не замикалися. Порожня прихожа у холодному електричному освітленні. На запиленій вішалці в кутку білий офіцерський кашкет без емблеми, що невідомо, як сюди потрапив…
Медведєв витягнув ключ з кишені. Відімкнув кімнату, яка стільки часу була запертою. І як тільки ввійшов до неї, здивувався: навіщо так квапливо, з невиразним сподіванням на щось нове, радісне прийшов сюди?
Усе тут було — колишній зруйнований затишок і теперішнє глибоке запустіння. Крізь розбите від бомбардування запилене скло денне світло падало на рожевий шовковий абажур над столом, на напіврозчинену дзеркальну шафу, на два акуратно застелені ліжка, які стояли попід стінами.
На одному з ліжок досі лежав наспіх ув’язаний картатий портплед. Настя спочатку вирішила взяти його з собою; а потім, коли загули мотори над дахами, квапливо забахкали зенітки і вдарила з рейду морська гармата, так і залишила на ліжку. Стояв на краю стола поламаний олов’яний солдатик, за яким Альоша так гірко плакав — уже пізніше, на борту буксира…
— Прибрати б кімнату треба, — сам собі сказав уголос старший лейтенант. Його голос, звиклий до корабельних команд, неприродно дзвінко пролунав у кімнатній тиші.
Він провів пальцем по столу. На пальці лишився бархатистий сірий шар. По скатерті простяглася біла виразна смужка.
Медведєв сів на ліжко. Зараз же встав, старанно обтрушуючи штани. Промайнуло в дзеркалі кістляве смугляве обличчя із зачесаним назад волоссям, з очима, які сумно дивилися з-під почервонілих повік.
— Постарів ти, Андрію! — знову вголос сказав старший лейтенант, причиняючи дверці дзеркальної шафи.
Розстебнув сумку протигаза, обережно дістав знімок. Лак фотокартки трохи покоробився і пожовк на краях від полум’я і води. Неначе потемнішало, стало старішим обличчя дружини з широко відкритими очима. Тільки Альоша посміхався, як і раніше, дивлячись кудись вбік, в далечінь…
Куди повісити карточку? Звичайно, поки що сюди, на те саме місце — над ліжком. Але цвяшок, який ледве тримався у стінці, похитнувся, рамка сковзнула за ліжко, Медведєв ледве встиг підхопити її.
Хтось обережно постукав у двері.
— Заходьте! — нетерпляче кинув Медведєв.
Офіцер у морській шинелі з трьома срібними нашивками на рукавах прочинив двері, приклав пальці до круглих окулярів під козирком кашкета.
Медведєв холодно козирнув у відповідь.
— Вам кого, товаришу капітан?
— Вас, — дружелюбно посміхаючись, сказав офіцер в окулярах.
— Ви, звичайно, помилилися, — похмуро буркнув Медведєв. — Я на базі тільки хвилин двадцять, не був тут кілька місяців. На жаль, не маю приємності знати вас…
— Зате я знаю вас, — неголосно сказав той, що ввійшов.
Він поклав кашкета на стіл.
— Наскільки я бачу, у квартирі більше нікого немає? Це мене влаштовує. Ми поговоримо про речі, які поки що слід знати тільки нам з вами… Моє прізвище — Людов.
Розділ четвертий
ОСОБЛИВЕ ЗАВДАННЯ
Медведєв дивився запитливо. Відірваний від головної бази, проводячи весь час на катері — в бойових походах, в тренуванні, він був одним з тих небагатьох, яким ім’я Людова ні про що не говорило. Навпаки, цей капітан в окулярах, з явно сухопутною ходою викликав їхньому те почуття легкої зневаги, яке деякі моряки з бойових кораблів відчувають, зустрічаючись з береговим персоналом.
— Прошу сідати… — він зробив невиразний рух, знову побачив у дзеркалі своє змарніле обличчя, зняв кашкета, шукаючи очима, куди його покласти. — Але, бачите, тут таке безладдя. Давно потрібна велика приборка. Зараз зітру пил із стільця.
— Нічого, не турбуйтеся, — сказав усміхаючись Людов.
