Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Военная проза » Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗

Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗. Жанр: Военная проза / Иностранные языки. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Справді – з усіх кутів Гніздян партизани гнали, для прискорення руху стріляючи над головами, напіводягнених жінок, дідів, баб, наляканих мало не до смерті дітей, менших та старших. Якась жінка підхопила малого на руки, притискаючи до себе, та один із бійців, коротко замахнувшись, улупив її по спині прикладом, цілячи точно між лопаток. Жінка впала, як ішла, навалюючись на дитину й закриваючи її собою.

Минаючи її, інший боєць на ходу стрельнув у лежачу з пістолета.

Ніби згадавши щось, зупинився, ступив крок назад і добив, мітячи в неприкриту голову.

Крики наляканого натовпу злилися з пострілами.

– Тварі, – процідив Коломієць. – Які ж ви тварі…

Виставивши ствол крізь розбиту шибу, різонув короткою чергою по кількох партизанах, що обступали обложений будинок із його боку. У відповідь грянув дружний залп, залишки скла колючим дощем бризнули Максимові в лице. Відкинувшись до стіни, перевів подих.

Ще постріл.

Крик болю, тепер уже поруч.

Біля свого вікна повільно опускався по стіні на підлогу Лавро.

І враз знадвору долинув новий звук – розрив гранати.

Спершу ані Коломієць, ані хто з уцілілих не зрозумів до кінця, що відбувається. Раптом партизани вирішили закидати бомбами якусь хату чи зігнаних на майдан беззбройних наляканих людей. Та потому, як рвонуло ще двічі, почулося щось зовсім не звідси – кінське іржання.

І тут же, за невловимо коротку мить, переляк змінився вигуками радості.

Максим, тримаючи автомат перед собою, визирнув назовні, намагаючись бути обережним.

І виступив із укриття, аби краще бачити це.

Нападники неорганізовано задкували під наступом вершників. Люди стрімко розбігалися, щоб не потрапити під копита й даючи дорогу коням. А чоловіки в сідлах мчали, без жалю направляючи скакунів на ворога, туди, де скупчилося найбільше бійців.

У відповідь огризнувся автоматний хор, і кінь під тим, хто мчав попереду, завалився. Проте вершник, ніби передчуваючи це, встиг згрупуватися, аби кінська туша не придавила ногу. Звівся на рівні не відразу, поки борсався на землі, був зручною мішенню, та побратими відповіли на падіння свого командира пострілами, даючи йому змогу підвестися.

– Остап, – промовив Качур. – Остап! Остап!

Тим часом той, у кому впізнали очікуваного ще вчора повстанського командира Остапа, уже стояв, коротко віддаючи накази. Його слова губилися в суміші криків та пострілів, а вершники, котрих ставало дедалі більше, уже відтіснили вцілілих у бійні партизанів від майдану, женучи геть із села. Піші, що йшли за ними, не брали полонених – стріляли по рухомих мішенях, а тих, хто падав, добивали впритул. Недострелених топтали коні.

Вояків на майдані та наближених до сільського центру вулицях ставало дедалі більше. Не всі прибули верхи, і люди галасливо обступали їх, і повітря густо наповнилося криками, стогонами, жалібним квилінням, прокльонами. Усе це змішалося так, що в якийсь момент людські голоси почали забивати стрілянину, що чулася рідше й уже на відстані.

Коломієць відстороненим поглядом стежив за загальним єднанням визволителів та визволених, обіпершись плечем об край віконної пройми. Тим часом Клен, обійшовши тіло померлого командира, поспіхом вийшов надвір і вже підтюпцем побіг до гурту, проштовхуючись крізь галасливий натовп і не випускаючи автомата з рук. За ним, кинувши відстороненим поглядом у бік Максима, до наспілих побратимів поквапився Качур, але він перестрибнув через мертвого Хмару, ледь не зачепивши нерухомого носаком чобота. Лиш тепер Коломієць почав приходити до тями й опановувати себе.

Він живий.

Неймовірно втомлений, особливо за останню добу, але живий, навіть удалося не стати на шляху завжди сліпої кулі. У тому, що перед ним закриті всі інші дороги, переконався трохи більше тижня тому. Уклякнувши біля стіни, Максим дивився на вбитого в бою хорунжого, з яким тільки-но почав серйозну розмову. І ще пекло багато про що поговорити. Аж тепер зрозумів остаточно: помилявся, уважаючи – з повстанцями він випадково, через фатальний збіг обставин. І тримається в загоні лише завдяки неприхованій цікавості, проявленій до нього самим Хмарою.

Виглядало: весь час, від самого початку, командир був його покровителем. Чому він так поводився, що змушувало Хмару, непохитного у власних переконаннях, стати для чужака, зайди, яким уважала його частина вояків, янголом-охоронцем, не інакше, – на ці питання вже ніхто ніколи не відповість.

Уже ніхто не скаже, помиляється Коломієць чи ні. Шукати ж правильні відповіді сам Максим поки не збирався. Вистачало остаточного розуміння: він чітко знає та усвідомлює, чому хоче лишатися з повстанцями далі.

Виходило, ніби роками визначався, хто ж насправді його ворог і, цілком свідомо застреливши тоді свого начальника міліції, намагався обдурити себе.

Так ніби справді можна добре підготуватися й стерти з лиця землі не одного, а нехай вже двох чи навіть трьох романенків – від цього система, якій він старанно служив, очиститься з його непомітною для неї допомогою від випадкових людей, що користуються її окремими недоліками у власних, шкурних інтересах. Ні, швидше навпаки: радянська влада відштовхує від себе все та всіх, хто мав дурість та необережність щиро повірити в неї й прагнути зробити кращим та справедливим те, що в зародку своєму таким не було. Адже призначене насамперед для придушення всього живого й знищення тих, хто з подібним станом речей не готовий погодитися й не збирається коритися.

Зараз Максим Коломієць відчув себе на своєму місці.

Хтозна, чи така вже ідеальна повстанська спільнота. Напевне, ні. До ідеалу всьому довкола ох як далеко, особливо під час війни. Але поки в них із Коломійцем один ворог, він збирався йти разом із цими вояками, яким би шлях не був – довгим чи коротким.

Нахилившись над Хмарою й востаннє глянувши в його завмерлі очі, Максим простягнув руку й закрив їх.

І нарешті сам вийшов з не так давно обложеного будинку.

Його поява серед гамірного натовпу не привернула нічиєї уваги.

Повстанський командир саме збирав довкола стихійний мітинг, попри те, що де-не-де ще часом пострілювали. Трохи далі, ближче до церкви, вояки зводили захоплених у полон партизанів. Хто сам ішов, кого волочили під їхній матюкливий супровід, хтось намагався опиратися, щось говорив до своїх конвоїрів, заробляючи замість відповіді по писках, спинах, плечах – куди вдавалося дістати, куди було ближче. Убитих розкладали окремо. Ворогів зносили на купу, полеглих побратимів – складали рядком, жінки вже заходилися перев’язувати загиблим голови згори донизу рушниками.

Зі свого місця Максим зміг, нарешті, краще роздивитися того, про кого багато наслухався від Хмари, і чиєю жорсткістю та непримиренністю хорунжий його лякав. Той виявився доволі молодим, навіть, здається, трохи молодшим за Хмару. Хоч, можливо, подібне враження складалося, бо Остап був старанно, як для лісовика, поголений. Тим не менше, у його поставі вгадувалася сила. Причому зовсім не фізична: чоловік був худорлявим, та, попри це, помітно міцним, збитим. Говорячи, ледь примружував очі, і зі свого досвіду читати людей Максим зрозумів: зараз, у цей момент, чоловік сам себе утримує в стані стиснутої пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина має зуб, поруч не стояти.

Хмара все ж виглядав по-простецьки, особливо псував героїчний вигляд ніс-бульбочка. У мирному житті він міг бути, ким завгодно. Але дивлячись на того, кого називали Остапом, усі, включно з Коломійцем, бачили перед собою тільки воїна. Це відразу кидалося в очі: такого чоловіка важко уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Так само не міг він бути шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу. Сам на себе він був подібний, лише коли вдягнений, як тепер, у військову форму: мундир німецького покрою, портупея, заправлені в дебелі офіцерські чоботи галіфе. На манжеті рукава були дві світлі горизонтальні нашивки, голову вінчала гостроверха шапка з прилаштованим спереду тризубцем. Лоб – широкий та відкритий. Профіль – ніби карбований, губи тонкі, на носі – невеличка горбинка. Роздивляючись його, Максим раптом спіймав себе на думці: машинально фіксує собі його прикмети, усе ж таки міліцейська звичка нікуди не поділася, доведеться з цим жити.

Перейти на страницу:

Кокотюха Андрій Анатолійович читать все книги автора по порядку

Кокотюха Андрій Анатолійович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Чорний ліс отзывы

Отзывы читателей о книге Чорний ліс, автор: Кокотюха Андрій Анатолійович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*