Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать полностью книгу без регистрации .TXT) 📗
— Батьки, — втомлено зронила Вороніна.
— Так, батьки… Але погодьтеся: ви ніколи не цікавилися їхньою справжньою долею. Навпаки, залякані Дауровим, полохливо ховали своє походження, про яке знали…
А між тим смерть ваших батьків вам нічим не загрожувала. Зовсім нічим.
— Знаю, як вміє карати влада…
— Припустимо й таке… Але ж ваші батьки загинули від злочинницької руки ворогів Радянської влади, а ви, так би мовити, приятелювали з безпосереднім убивцею вашого батька і матері, різуном ваших рідних Ліханом Дауровим…
— Не може цього бути! — зойкнула Вороніна. Її обличчя налилося кров'ю, очі палали мало не божевіллям.
— Може, цигарку! Якщо мінеральної не хочете…
Вона жадібно запалила, зробила кілька глибоких, похапливих затяжок, задихнулася димом до судомливого кашлю і сліз на очах. І все ж спромоглася вичавити:
— Докази!
— Докази маємо. Неспростовні. Річ у тім, що в архіві Надзвичайної комісії зберігся документ, який свідчить про те, що ваш батько належав до тих, скажу прямо, нечисленних білих офіцерів, які зрозуміли безглуздя братовбивчої боротьби з народом власної Батьківщини, і намагався встановити зв'язок з червоними, перейти на бік революції…
Генерал на хвилину замислився над химерною долею людей і документів. Мимоволі пригадалося, як Василь Тарасович Іринін, у ті далекі роки громадянської війни просто Васько, роздобув тоді серед багатьох інших і цей документ і як потерпав горопашно, що не може їх передати кому слід, не може використати з максимальною користю. І от лише зараз, через двадцять з лишком років, один з тих пожовклих папірців «стріляє».
— Білогвардійська контррозвідка, — сухо провадив далі, — дізналася про наміри полковника Стеблєва і жорстоко покарала його разом із дружиною. Ось фотокопія донесення командуючому козачими військами на Кубані, відомому шкуродеру на прізвище Шкуро. Може, хоч цей неспростовний документ, це свідчення з минулого ви прочитаєте?
Вороніна взяла документ тремтячою, бо раптом стала неслухняною, рукою. Читала уважно, не хапливо, як постанову про арешт, а карбуючи до пам'яті, бо теж назавжди фотографувала, запаленими очима цей лихий документ, слово по слову: «Полковник Стеблєв користувався авторитетом серед тієї частини рядового козацтва, що тяжіла до повернення додому, і його явний арешт або інші репресивні заходи могли викликати небажані для білогвардійського командування заворушення. Тому було вирішено вчинити провокаційне вбивство і подати його як злочин більшовицького підпілля. За вашим завданням акцію здійснив поручик Ліхан Дауров, його особистий ад'ютант, «своя людина» в родині. Вночі з 11 на 12 липня Дауров, знаходячись у будинку, в якому Стеблєв відпочивав з дружиною, що приїхала до нього на кілька днів, безшумно ліквідував обох, після чого за його сигналом був інсценований більшовицький напад. Для цього Поблизу будинку було пристрілено двох арештованих, відомих у місті більшовиків, спеціально привезених з в'язниці. Похорон подружжя Стеблєвих влаштували пишний — з військовим оркестром, християнською панахидою і трикратним залпом. Усе це допомогло нам зміцнити вояцький дух у козачих частинах, а відтак — провести широкі каральні акції серед збільшовиченого населення. Місто від ворожих і підозрілих елементів очищено повністю. Підсумки каральних акцій: арештовано… з них повішено… розстріляно…»
— Виходить, вони правду казали, — тихо і тоскно зронила Вороніна.
— Хто? — не збагнув Роговцев.
— Якісь дві жінки, дві бабусі… Вони приходили до Олександра Іраклійовича і казали, що Дауров — злочинець… Від них і дізнався вперше мій названий батько про мій зв'язок з цим…
— Хто це — вони? — запитав генерал.
— Не знаю, я їх не запитала, бо вважала наклепницями… Дві бабусі… Вони звідкілясь знали Олександра Іраклійовича, прийшли провідати його…
Оповідала повільно, явно вимацуючи з пам'яті все, що в ній збереглося: зберігається мало, якщо людина не надає події або факту значення.
— Одна з них ще назвала мене «здурілою дівкою», а друга запевняла, що особисто знала моїх батьків і що перед богом ладна присягнути, що Ліхан Дауров їх вбив. — Вороніна на мить замовкла, ніби їй перехопило подих. — Я гадала, старі баби брешуть, зводять наклеп…
— Вони правду вам казали, — докинув Роговцев по короткій паузі. — Сподіваюся, ви тепер у цьому наочно пересвідчилися.
— А я покохала Даурова, як людину, що готова сміливо помститися за моїх трагічно загиблих батьків… Я була дівчиною… Боже мій, як він мене розбестив!..
— Усяка зрада починається з морального падіння. У людини необхідно вкрасти її здорові, моральні цінності, щоб ницість і підлість вона сприйняла як вияв вищої моральної зверхності, так би мовити, «незалежної внутрішньої розкутості», бо наша комуністична мораль для них, наших ворогів, бачите, «суцільні пута, що тримають у більшовицькому полоні вільну людину». Ці теорійки, Надіє Олександрівно, давно відомі.
— Що ж я наробила? — ніби сама до себе, промовляла молода жінка. — Сама перекреслила власне життя… В ім'я чого?.. Але яке нелюдське блюзнірство!.. Яка підла брехня!.. І він промовляв оті слова, які ви зараз казали…
— Не мав сумніву, — суворо мовив Роговцев. — З цього завжди починається. Ніцше, Шпенглер, Фрейд…
Але вона відчула, що ця суворість не до неї, що вона звернена проти тих, хто плете свої облудні тенета на отаких довірливих, як вона сама, ловить і облесливо шепоче: «Від життя треба взяти все, будь-якою ціною, бо воно — життя — єдине і неповторне». Мовляв, втрати його, втіхи, радощі й прагнення — безповоротні. Мовляв, у людині слід цінувати не те, що вона зробила, а її можливий творчий потенціал, навіть коли ця людина не зробила для інших людей нічого. Зовсім нічого… Навіть дармоїдові, навіть викінченому недоумку з такою філософією зручно ходити у «геніях, що їх не зрозуміли». Солодка отрута для марнославних, пихатих, самозакоханих… Куди вона веде? Вороніна знала куди, бо пройшла до кінцевої зупинки цим брудним, ганебним шляхом.
— Я все розповім, — прямо дивлячись у стомлені, примружені очі генерала, рішуче мовила вона. — Геть усе! Тепер нічого не приховаю! Це Ліхан намовив мене… Потім з «вітанням» від нього прийшов цей німак…
— Значить, до появи Нерлінга до вас навідався Дауров? — уточнив Роговцев. — Коли?
— Коли тільки-но почався липневий наступ німців на Північний Кавказ… Вперше з початку війни я зустрілася з ним випадково, неподалік від нашого госпіталю. Це було, — вона на мить замислилася, — так, пригадую! — у перших числах липня. Я кажу «випадково», бо чтоді ніяк не чекала з ним зустрічі, не гадала, що колись взагалі побачу його. Адже перед війною він був засуджений як німецький шпигун… Лише набагато пізніше збагнула, що зустріч наша зовсім не була випадковою, що він з цілком певною метою розшукав мене. А тоді… — Вона нервово запалила другу цигарку, не питаючись дозволу. Генерал Роговцев підсунув до неї ближче пачку «Казбеку» і сірники. — А тоді… Іду і чую за спиною квапливі кроки, хтось легенько бере мене під руку. Озираюся — Ліхан. Я аж уклякла на місці. А він — у формі лейтенанта, з речовим мішком за плечима — посміхається до мене, промовляє безтурботно, як людина, якій нема чого боятися і не треба ховатися. Сам розповів, не чекаючи запитань, що, як почалася війна, почав проситися на фронт, аби спокутувати свою провину… Повірили. Правда, зарахували в штрафбат… Відзначився, нагороджений медаллю «За відвагу», послали на курси молодших командирів, і от він тепер увесь переді мною — лейтенант з речмішком, але без даху над головою…
— І ви повірили?
— Так, ніч ми провели разом… Як колись… Вранці він пішов. Казав, що їде до своєї частини. Навіть номер польової пошти лишив, щоб писала…
— Писали?
— Нічого я не писала… Не встигла писати, бо ввечері він знову прийшов… Я гадала, що потрібна йому як жінка, а виявилося… Він цілий день слідкував, чи не піду я…
— Зрозуміло… Чим він вас узяв?
— Погрозами… Що розповість про батька-білогвардійця, про довоєнний шпигунський зв'язок з ним… І що я нічого не доведу… Час воєнний, суд короткий — трибунал, до стінки…
