»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗

Шрагін дивився на зв’язкового і в прищурі його очей бачив не сумнів, а переконаність. Ця переконаність була тим небезпечнішою, що юнак носив її з собою на зустрічі з усіма товаришами по групі. Треба негайно й не гарячкуючи роз’яснити йому його помилкові думки. А якщо це не вдасться, то Григоренко не може лишатися зв’язковим…

— Триває війна, Григоренко, — спокійно почав Шрагін. — Уявіть собі. На фронті гине солдат, а той, що лишився живий, думає, що німець убив його товариша тому, що вони разом стріляли в нього. Тоді висновок один: кидай зброю, здавайся в полон ворогові або тікай з поля бою світ за очі…

Шрагін уважно стежив за Григоренком, який слухав його, опустивши очі й згідливо кивав головою, та тільки-но Шрагін замовк, він різко випростався і знову, дивлячись на Шрагіна, якось єхидно примружившись, сказав:

— Все-таки якийсь розрахунок повинен бути. Німець он як розлютувався, і виходить, що ми тим вибухом і самі себе підірвали.

— Вибух знищив на аеродромі понад двадцять літаків-бомбардувальників, — говорив далі Шрагін. — Скільки наших людей на фронті і в нашому тилу загинуло б від бомб, скинутих з цих літаків? Тисячі. А Федорчук їх врятував. Може, ви вважаєте, що ці тисячі життів не варті наших?

— Це правильно… це правильно… — тихо повторив зв’язковий, відчужено дивлячись прямо перед себе.

— Ми діяли і діятимемо, — сказав Шрагін. — Я майже щодня передаю в Москву цінну інформацію. Москва знає про кожний наш крок. За вибух на аеродромі Федорчука нагороджено орденом.

— І всіх інших Москва теж знає? — спитав Григоренко.

— Звичайно. У першотравневому наказі нас відзначать, кожного по заслузі.

— То вже не забудьте там у молитвах своїх, — незграбно пожартував Григоренко.

— Забути вас я не міг і думав представити до нагороди орденом, — не помічаючи тону Григоренка, серйозно сказав Шрагін.

— А тепер передумали?

— Поки що особливих підстав для цього не було. Я радий, що ви одверто розказали про свої сумніви. А тепер ходімо…

Представника підпілля Бердниченка на явочній квартирі не було. Шрагін знав, що Бердниченко у всьому дуже точний. Значить, щось трапилось. Дивно поводилась і хазяйка квартири. Вона щохвилини заглядала в кімнату, де сидів Шрагін, немов перевіряла, чи не пішов гість. Якби Бердниченко не сказав йому в свій час, що хазяйка цілком надійна людина, він уже давно залишив би квартиру.

Підійшовши до вікна, Шрагін у щілину між фіранками дивився на вулицю. Присмерки погустішали, і Григоренка, який мав стояти на перехресті, уже не було видно. Раптом на протилежному боці вулиці Шрагін побачив людину. Це був не Григоренко. Людина ця повільно йшла тротуаром, дивлячись на будинок, в якому перебував Шрагін.

Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.

— Відчиняйте, — шепнув він і став біля самих дверей за шафу.

Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.

— Вам кого? — сердито спитала вона.

Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.

Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.

— Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… — неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: — Є хто-небудь?

Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.

Шрагін вийшов із-за шафи.

— А хто вам потрібний?

Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:

— Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.

Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.

— А де він сам? — спитав Шрагін.

— Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? — не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.

Вона мовчки вказала на двері в кімнату.

— Ваша охорона працює незграбно, — втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. — Поки я зрозумів, що за хлопець тупає за мною як тінь, то спізнився прийти вчасно.

— У нього свої обов’язки, — сухо зауважив Шрагін і повторив своє запитання: — Де Бердниченко?

— Він тимчасово залишив місто. У нас два провали: вчора взяли наших підпільників Кулешова і Хоромського.

— Випадково?

— Кулешова наче випадково. Був у справі на вокзалі, а там — облава. А от Хоромського взяли дома. Бердниченко просив передати, що, на його думку, і вам своїх людей краще тимчасово вивести з міста.

— Куди?

— Орієнтир — село Смакіно, а там — учитель Павло Михайлович. Він зв’язаний з партизанами і переправить ваших людей куди треба.

— Що іще? — спитав Шрагін.

— Усе.

Шрагін підвівся.

— У вас зв’язок з Бердниченком є?

— Буде через місяць, не раніше.

— Тут замість нього ви?

— Так.

— Можливість друкувати листівки ще є?

— А яка рація — нікому складати текст!

— Зараз я напишу.

Шрагін сів до столу і написав текст листівки.

Цей грізний голос чули гітлерівський генерал Штромм і його сатрапи, подібні до Релінка, що керували стратою. На їхніх обличчях був страх! Бійтеся, кати! Ми всіх вас знаємо на ім’я, і вам нікуди не сховатися від розплати!

Дорогі товариші! Відповімо на терор ще більшою ненавистю до ворога!.Наша справа справедлива! Ми переможемо!

Смерть німецьким окупантам!

Центр».

Шрагін передав Зворикіну листівку:

— На наступну явку прийдете?

— Якщо живий буду…

— До побачення.

— Поки що.

Коли Шрагін вийшов на вулицю, перед ним з темряви виник Григоренко.

— Ну й перехвилювався я тут! — сказав він. — Цей тип колесив біля квартири хвилин двадцять. Я вже вирішив пустити в хід фінку, щоб без шуму…

Григоренко зник у темряві…

Цієї ночі Шрагін не заснув ні на хвилину. Картина ввижалася йому похмура. Думку вивести товаришів з міста спочатку він категорично відкидав, вважаючи, що це всіх деморалізує. Ні, тепер як ніколи треба діяти сміливо, енергійно і відчутно для німців… Але єдине, що вони могли б тепер зробити, — це провести серію диверсій. А запаси вибухівки майже зовсім вичерпалися. Москва відхилила його пропозицію скинути вибухівку з літака, і він розумів, що справді скидати наосліп, без оперативного радіозв’язку неприпустимо. Правда, Москва повідомила, що спробує доставити вибухівку з моря, та коли це буде — невідомо. Треба ждати, принаймні поки закінчиться період весняних штормів. Значить, те єдине, що могла б тепер зробити група, поки що відпадає…

Думаючи про все це, Шрагін поступово схилявся до висновку, що пропозиція про тимчасове виведення групи з міста не позбавлена сенсу.

Ну добре, група тимчасово залишить місто, але хіба це знімає питання про одержання вибухівки? Шрагін чудово розумів, як важко Москві організувати доставку вибухівки сюди, в місто, і з повітря і з моря.

Думка про те, щоб послати кур’єра через лінію фронту, виникла і укріпилася не одразу. Спочатку вона здалася Шрагіну нереальною і навіть несерйозною. Але поступово його упевненість все зростала, а саме завдання здавалося дедалі більш здійсненним. Шрагін уже думав про те, кого з групи послати кур’єром. Перебравши всіх, він зупинився на Харченку. За це було багато що. Найкраще кур’єрові йти у напрямі на Київ, а Харченко уродженець тих місць, і недалеко від Києва живуть його батьки. У версію його походу можна включити вірогідний привід — він повертається до своєї сім’ї. А добираючись через лінію фронту назад, кур’єр повинен разом з вантажем вистрибнути з літака, а Харченко — єдиний у групі, хто займався в аероклубі парашутизмом. Нарешті, в нього приваблива зовнішність: добродушний, щирий хлопець. Похід буде важкий і небезпечний, а Харченко вже показав і свою залізну волю, і фізичну силу, і вміння діяти в складній обстановці. Вирішено — піде Харченко. А на цей час групу треба з міста вивести…