Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
Роковані на смерть були радянськими громадянами, політичними. Про це свідчили червоні вінкелі і буква «R» на куртках.
Вони були дуже бліді, але трималися спокійно, з гідністю. Та за зовнішнім спокоєм угадувалося величезне внутрішнє напруження. Його видавали погляди — самозречені, колючі. Наблизившись до шибениць, вони щось сказали один одному, наче обмінялися паролями, і рішуче поставали на табуретки.
Колони в’язнів завмерли. У зловісній тиші, здається, чути було несамовите калатання тисяч сердець. І раптом зірвалася буря:
— Помстіться за нас!
— Не забувайте нас!
— Смерть фашизму!
— Прощай, Батьківщино!
— Прокляття катам!
— Все одно прийде розплата, гади!
Здавалося, у цю передсмертну мить кожен із тих, кого незабаром мали повісити, поспішав сказати живим своє найзаповітніше слово.
Ковтаючи сльози, я даю собі слово до скону мстити фашистам.
За кільканадцять місяців поневірянь по фашистських тюрмах і концтаборах мені не раз доводилося бачити, як гітлерівці страчують людей. Я давно спостеріг, що вони роблять це поважно, неквапливо, ніби смакуючи процес страти. Та зараз есесівці захапалися, бо сталося непередбачене: приречені, очевидно, заздалегідь змовившись, раптом заспівали «Вставай, страна огромная..,» Мужні, карбовані ритми грізної мелодії приголомшили фашистів. Вони явно розгубилися. Де й поділася пиха й бундючність Рудольфа Гесса. Його перелякані очиці забігали по натовпу в’язнів, по шибеницях, під якими стояли на стільцях смертники. Нарешті Гесс знайшов вихід — він махнув рукою музикантам, і ті розгублено, невпопад заграли «Танго смерті». Мелодія сатанинського танго потроху вирівнювалася, набирала сили. Я ніколи ще не чув подібної музики. Вона краяла серце, виймала душу, гнітила розпачем, спустошувала. Ридали труби, трагічні такти відбивали барабани, ударники, баси, зойками болю й відчаю озивалися скрипки. Трагічна приреченість звучала у кожному такті цієї скорботної мелодії. Нестримним, могутнім потоком ллється музика. Вона ридає, надривно голосить. А тисячі в’язнів стояли насуплені, похмурі, як грозова ніч. Зціплені зуби. Стиснуті кулаки. В тисячах очей лиховісні вогники. Стояли під дулами кулеметів суворі, безстрашні, закам’янілі. Стояли, як живі монументи на скорботному цвинтарі залитої кров’ю Європи. У багатьох з очей котилися сльози, а вкриті смагою уста шепотіли: «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой...»
Увечері за наказом лагерфюрера нас не пустили в бараки. Цілу піч ми простояли на ногах. Це була кара за зухвалу поведінку під час страти. Гесс помщався нам за хвилини страху й розгубленості, що їх він пережив, коли смертники заспівали «Вставай, страна огромная...».
Ми, підтримуючи один одного, стояли біля свого карантинного блока. Пауль попередив, що кожен, хто спробує сісти або лягти, хай заздалегідь прощається з життям. А Пауль ніколи не кидав слів на вітер.
Як болять ноги, як ниє і просить спочинку закатоване тіло! Я вже не думаю про їжу — вінцем моїх бажань стають нари. А час наче зупинився. Хтось позад мене палко шептав, наче молитву: «Тримайся, Васьок, тримайся, Васьок. Витримаєм? Невже не витримаєм?..»
І знову тиша.
Сутеніло. Поступово все довкола куталося в присмерк. І тихо-тихо, хоч мак сій. Ось із Біркенау долинув розпачливий зойк паровоза — то прибуло поповнення. Освенцім, цей ненажерливий молох, вимагав нових і нових жертв. Гудок паровоза болем озвався в наших серцях. А над табором розпростувала свої хижі крила освенцімська ніч...
8
Цієї ночі померло в строю півтора десятка в’язнів нашого блока. Перед ранковим аппелем за наказом плюгавого Вацека трупи однесли в туалетну кімнату і заштабелювали між ящиком з хлорним вапном та діжкою з водою. І я допомагав нести одного, хоч, правду кажучи, мене самого можна було заштабелювати разом із померлими, бо зовні я мало чим відрізнявся од них.
Ранковий аппель пройшов без звичайних ексцесів, що нас дуже здивувало. В Ауфмейєра був чудовий настрій. Як виявилося, сьогодні в нього день народження. Блоковий Пауль, плюгавий Вацек і всі проміненти улесливо привітали іменинника і вручили йому дорогий подарунок, а який саме— ніхто з рядових гефтлінгів не знав, бо робилося те, певна річ, не перед строєм, а тайкома. В’язням категорично заборонялося робити есесівцям подарунки.
З нагоди своїх іменин Ауфмейєр дозволив промінентам до обіду спати в блоці. Всім іншим в’язням звелів залишатися на майданчику до наступної ночі. Аппельплац блока 2-А був розмічений прапорцями, які утворювали так звану заборонену зону. Виходити за лінію прапорців суворо заборонялося. В’язням карантинного блока взагалі заборонялося ходити по табору без спеціального дозволу.
Як тільки Ауфмейєр і його полигачі пішли, ми одразу ж попадали на бруківку і, притиснувшись один до одного, поснули. Добре, що сьогодні — неділя, і на роботу не виганяли. А треба сказати, що есесівці скрупульозно дотримувалися свят і вихідних. У такі дні полегкість була і в’язням. Багато важило вже те, що не виганяли на роботу. Правда, на свята начальство зобов’язувало табірних придурків займатися з нами «спортом». Але придурки й самі були не проти того, щоб відпочити, поніжитись зайву годину в ліжку чи «культурно» провести час у товаристві колег з інших блоків за картами. Словом, у свята і вихідні контроль послаблювався. Так було й сьогодні.
Перед обідом нас вишикували. З’явився Ауфмейєр. Він був напідпитку і довго теревенив про свою доброту, людяність, порядність та інші чесноти, якими, проте, ні він сам, ні його колеги-есесівці не відзначалися.
— Наша мета — перевиховати вас,— варнякав тим часом блокфюрер. — Я вважаю, що кожен в’язень нашого табору, чесно працюючи на благо Німеччини, зможе перевиховатися, усвідомити свої помилки і стати повноцінною людиною. Не той розумний, хто ніколи не помиляється. Розумний той, хто зуміє виправити зроблену помилку. Я сам був колись в’язнем, а бачте — став людиною, і мені близька доля кожного з вас.
Він ще довго теревенив про «чесність», «дисципліну», «порядок», про фюрера, який нібито день і ніч думав про нас. Нарешті, стомившись, Ауфмейєр нетвердим кроком пішов з Паулем у блок. Перед цим він дозволив, «кому треба», сходити в туалетну кімнату. Та ми не поспішали скористатися з цього дозволу, бо недремні холуї блокового вмить відіб’ють бебехи, коли побачать, що ти «без діла» тиняєшся по штубі.
Як на гріх, мені дуже захотілося пити. Вирішив будь-що-будь сходити в блок і роздобути хоч ковток води. Щоб потрапити в туалетну кімнату, треба пройти обидва шлафзали першого поверху. З досвіду я вже знав, що найкраще —це загубитися серед в’язнів і не потрапляти на очі начальству, але спрага так дошкуляла, що я вирішив ризикнути. Скинувши гольцшуги, в яких уже не можна було ступити й кроку — так попухли ноги, і тримаючи їх у руках, я пішов у блок.
Благополучно минув коридор, обидва шлафзали і зайшов у туалетну. Та напитися не було де, бо з метою економії води на день усі крани перекрили. Правда, у діжці була вода, але отруєна хлоркою і, отже, непридатна для пиття. Між ящиком з хлоркою і діжкою з водою лежало чотири трупи. Це ті, що померли сьогодні, бо померлих уночі одразу ж після аппеля одвезли візком у крематорій. Побачивши трупи, я внутрішньо здригнувся і спіймав себе на тому, що ніяк не можу звикнути спокійно дивитися на мертвих. Не знайшовши води, вирішив повернутися на аппельплац і — треба ж такому статися!— у вузькому проході між нарами наткнувся на Ауфмейєра та блокового Пауля. Це було так несподівано, що я вкляк наче вкопаний, не знаючи, що далі робити.
Ауфмейєр був п’яний, як чіп, і ледве тримався на ногах. Його підтримував так само п’яний Пауль. Та ось, зачепившись плечем за одні з нар, блокфюрер поточився. Його величезний картуз злетів із голови й покотився під нари. Не здаючи собі звіту, з холуйською запопадливістю кидаюся під нари. Те, що я побачив там, приголомшило мене. Виблискуючи якимись коштовними каменями, котився обруч, який випав із Ауфмейєрового картуза. Коли я схопив його в руки, то побачив, що він вигадливо сплетений із золотого дроту, в який майстерно вмонтовано багато всяких камінців. Вони виблискували і переливалися всіма кольорами веселки.
