»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
«Сатурн» — «Зілле».
«За вчорашнє вам офіціально оголошено подяку. Поздоровляю. Чутність задовільна, але із згасанням. Вирішено надіслати до вас кур'єра з усім необхідним. Підготуйте і повідомте нам місце зустрічі кур'єра. Воно має бути якомога далі від вашої дачі. Привіт. Доктор».
«Зілле» — «Сатурну».
«Поправка до вчорашньої інформації. Завод, про який ми повідомляли, не цілком перевезено на схід, а лише частково. Те, що залишилося тут, діє, випускає продукцію. Місце заводу уточнимо. Нове знайомство корисне, але потребує грошей, бо джерело дуже любить їх. Леонов просто панікує з приводу батарей. Вимагає гранично скорочувати наші повідомлення. Чи не можна прискорити одержання батарей? Буде прикро і безглуздо, якщо це зупинить справжню роботу, що почалася. Привіт. Зілле».
«Сатурн» — «Зілле».
«Кур'єр уже в дорозі до вас. Щоденно бувайте в умовленому місці. Він привезе вам усе, що потрібно. Із трьохсот тисяч карбованців сто тисяч ви можете використати на винагороду джерела. Решту резервуйте. Кур'єр — людина надійна. Доктор».
Зілов і Леонов чекали кур'єра.
Явочну квартиру для зустрічі з ним приготував Аксьонов. Вона була в будинку по вулиці Чкалова, біля Курського вокзалу. Господарі квартири перебували в евакуації. Для кур'єра ця справжня історія квартири доповнювалася лише однією деталлю, що, виїздячи в евакуацію, хазяйка квартири нібито залишила ключ від неї тій дівчині, з якою познайомився Леонов, і та наглядала за цією квартирою і останнім часом зустрічалася тут з Леоновим, у якого теж був свій ключ від дверей.
Уже кілька днів підряд Зілов і Леонов їздили в Москву для зустрічі з кур'єром. Леонов чекав його, як було домовлено, з восьмої до дев'ятої вечора біля входу на Курський вокзал. Він знав, що кур'єрові на вигляд років п'ятдесят, що зросту він нижче середнього, у нього густе сиве волосся і білясті брови і що в руках у нього має бути невеликий чорний чемодан, перев'язаний брезентовим паском, а на руці, якщо немає дощу, синій плащ. Для того, щоб переконатися, що це саме та людина, якої вони чекають, було встановлено пароль. Спочатку Леонов приведе його на квартиру, де їх чекатиме Зілов, а вже потім вони разом поїдуть на дачу.
Стемніло. Вітер гнав по привокзальній площі пасма пилу, шпурляв клапті газет. Небо було низьке і клубочилося брудними хмарами.
Незатишно якось було Леонову. Колись у дитинстві, як усі діти, він мріяв побачити Москву, а тепер ось він бачив її, але вона не викликала в нього ні найменшої цікавості. Він її боявся і зараз мріяв тільки про те, щоб якнайскоріше минув час і щоб кур'єр не з'явився, як не з'являвся він уже кілька днів до того. І тоді можна буде поїхати до себе на дачу і лягти спати. Леонов боявся зустрічі з кур'єром. Як-не-як — це людина від того суворого начальства, яке залишалося там, далеко за фронтом. І хоч Леонов догадувався, що за його зустріччю стежитиме не одна пара очей і що ці люди десь поряд, все одно він боявся цього невідомого, який прибуде звідти, де Фогель, Мюллер, Зомбах, де жартувати не люблять.
Леонов поглянув на вокзальний годинник. Треба було чекати ще майже тридцять хвилин. Він обернувся і побачив, що біля східців вокзалу стоїть чоловік, який за всіма прикметами схожий з описом кур'єра. Тільки волосся його Леонов не бачив, бо чоловік був у низько насунутому капелюсі.
Леонов зійшов сходами вокзального під'їзду і повільно наблизився до чоловіка. Так, це напевне кур'єр. Леонов ще ближче підійшов до нього.
— Вибачте, ви часом не знаєте, як проїхати звідси на Малу Бронну?
Чоловік кілька секунд спокійними очима пильно дивився на Леонова, потім відповів умовною фразою другої частини пароля:
— Я Москви зовсім не знаю, сам другу добу шукаю родичів.
— Здрастуйте, — Леонов подав йому тремтячу руку,
— Здрастуйте. Ви, я бачу, тремтите?
Леонов висмикнув від нього свою руку.
— Змерз, чекаючи на вітрі. Ходімо! — швидко сказав Леонов і пішов прямо через площу.
Кур'єр спочатку ішов трохи позаду, але потім наздогнав Леонова, і вони пішли поряд.
— Куди ми йдемо? — спитав кур'єр.
— На квартиру. Там нас чекає Зілов.
— А ви, значить, Леонов? Будьмо знайомі — Савчук.
Вони увійшли в під'їзд великого будинку і абсолютно темними сходами піднялися на третій поверх.
— Тут, — сказав Леонов, тричі натис кнопку дзвоника І, ніби не довіряючи техніці, ще двічі вдарив у двері кулаком. Це був сигнал, що він іде разом з кур'єром.
Двері відчинив Зілов.
— Заходьте швидше.
В передпокої світла теж не було, воно горіло лише на кухні, куди двері були ледь відчинені.
— Тут проходьте, — сказав Зілов. — Світло тільки там.
Половину тісної кухоньки займав стіл, на якому стояла півлітрова пляшка горілки, а на розстеленій газеті лежали нарізана ковбаса і шматки хліба.
— Зустріч бідненька… — посміхнувся Зілов, показуючи на стіл.
— Як для кого… — сказав Савчук, жадібними очима дивлячись на стіл. — Я другу добу не їв.
— Сідайте, сідайте. — Зілов трохи посунув стіл і показав гостеві на стілець у кутку між столом і стіною.
По черзі з одної склянки вони випили за благополучну зустріч. Зілов наливав потроху, сказавши, що спочатку треба покінчити з ділом, а потім уже можна буде випити й міцніше.
— Ночуємо тут? — спитав Савчук.
— Ні,— відповів Зілов. — Поїдемо на нашу заміську базу. В місті ночувати небезпечно, бувають обходи міліції. А там у нас цілковитий спокій.
— Батареї привезли? — спитав Леонов.
— Тут, — Савчук показав на свій чемодан. — Тут і подарунки для вашої дівки.
— А новий шифр? — спитав Зілов.
— Про шифр мови не було, — Савчук тривожно подивився на Зілова, потім на Леонова. — Чому ви говорите про шифр?
— Мало чого! — недбало відповів Зілов. — Начальство, будь певен, не дрімає, могли вигадати й новий шифр.
— Ні, про це й мови не було, — заспокоюючись, сказав Савчук. — А от з грішми й іншим майном трапилася біда. Скинули мене невдало, потрапив у болото й контейнери не знайшов. Цілу ніч шукав і ще півдня. Більше ризикувати не можна було.
— Де ви приземлились?
— Біля річки Істри, район села Снєгірі. Льотчик, гад, спартачив, просигналив мені пізніше, ніж треба. Що тепер робити — не збагну. Там, у контейнері, і гроші, і обмундирування для вас.
Зілов не кліпаючи дивився на Савчука, і в його очах було німе запитання: «А чи не брешеш ти, любий чоловіче? Чи не привласнив ти наших грошей?»
Савчук зрозумів цей погляд і розсердився.
— Ти на мене так не дивись, я для тебе не перехожий на темній дорозі. За те, що сталося, відповідати перед начальством мені, а не тобі. Мені було сказано: головне — батареї. І перевірити, як ви тут працюєте.
— Можна подивитись на батареї? — попросив Леонов.
— Та вони там, не турбуйся. На цілий рік тобі вистачить. — Він обернувся до Зілова. — І гроші, що при мені були, віддам вам, — тисяч близько сорока. Не хвилюйся, пришлють ще. Чого-чого, а грошей наше начальство не шкодує: вони ж у нього, сам знаєш, не зароблені.
— Що там у нас нового? — спитав Зілов.
— Особливого нічого. Чекаємо наступу на Москву, тепер уже остаточно і без відходу назад. Тим і живемо. А вас начальство похвалює. Сам Мюллер сказав, що ви працюєте добре.
— Розумієте, нам гроші потрібні,— проникливо сказав Зілов. — Не для себе потрібні, для агентури. Що тепер робити, не знаю.
В цей час двері на кухню розчинились навстіж, і, перш ніж Савчук встиг ворухнути рукою, він уже стояв затиснутий у куток, і руки йому зв'язували чекісти.
— Зрадники! — прохрипів він і вилаявся матірщиною…
«Зілле» — «Сатурну».
«Учора ввечері прийняли вашу людину — Савчука. Батареї доставив, але деякі з них пошкоджені. Грошей він не приніс, каже, що не знайшов контейнера після приземлення. Непокоїмося, чи не знайдуть контейнер жителі, а головне, як тепер бути нам без грошей? Негайно відповідайте. Зілле».
