Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Военная проза » »Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно »Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗. Жанр: Военная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Виконати завдання і благополучно повернутися, — твердо відповів Зілов.

— Чудово. А у вас? — Мюллер повернувся до Леонова.

— Те ж саме.

— Чудово, чудово, — сказав Мюллер, ледь затримавши погляд на Леонові.— Тоді у мене все. — Він підвівся, за ним підвелися всі.— Щасливої дороги, бажаю удачі.

Зілов і Леонов вийшли. Фогель залишився в кабінеті. Мюллер сів за свій стіл, запалив сигарету і сказав:

— Цей, із синіми очима…

— Зілов, — підказав Фогель.

— Зілов… — повторив Мюллер, дивлячись поперед себе. — Цей мені подобається, у нього є характер і очевидна зацікавленість, він знає, на що йде, і пустить у хід хитрощі, щоб вибратися сухим із води. — А другий, по-моєму, пустоцвіт.

— Абсолютно точно, — підтвердив Фогель. — Леонов, за всіма своїми даними, звичайно, слабіший від Зілова, але у нього є одна дуже корисна риса: якщо над ним висить сильний кулак, він з голими руками, не роздумуючи, піде на мур. І Зілов буде для нього цим кулаком. І, нарешті, головне його діло — рація.

— Шкода, що жоден з них не знає як слід Москви, — помовчавши, сказав Мюллер.

— Це і добре і погано, — зауважив Фогель. — Принаймні виключена небезпека, що їх впізнають.

— Все, що стосується Москви, втокмачили їм у голову міцно?

— До цього і зводилася вся підготовка. В усякому разі, по плану Москви вони ходили з зав'язаними очима.

— Ну, гаразд, ідіть проведіть їх у політ…

Літак ішов на великій висоті. Зілов і Леонов дихали широко розкритими ротами. В літньому солдатському обмундируванні Радянської Армії їм було страшенно холодно. В ілюмінатори нічого не видно. І вгорі і внизу суцільна пітьма,

Та ось дихати стало легше. Невдовзі з кабіни льотчиків вийшов інструктор з парашутних стрибків, якого всі курсанти школи поза очі називали Катом. Він і справді був схожий на ката — пикатий паруб'яга величезного зросту, з довгими вузлуватими руками, на яких волосся росло навіть на пальцях. Дивлячись на нього, Леонов згадав, як Кат, підійшовши до трупа Кузакіна, поворушив його ногою і сказав: «На одного боягуза менше!» І плюнув на труп.

— Фронт уже позаду! — прокричав Кат, і на обличчі його ворухнулося щось схоже на посмішку, його очиці майже заховались у щоках. — Приготуйтесь!

Зілов підвівся і став уважно перевіряти парашутне спорядження. Леонов ще сидів, відчуваючи огидну слабість у ногах і лоскітний дрож у животі.

— Перевіряй! — крикнув йому Зілов.

Леонов підвівся і, тримаючись однією рукою за крісло, почав безладно смикати лямки парашута. Зілов підійшов до нього і сам перевірив підгонку лямок.

— Що, вже наклав у штани? — сердито запитав Зілов.

Кат у цей час підтягував до дверей літака контейнер із спорядженням. Замиготіла лампочка над дверима до пілотської кабіни. Кат неквапливо і без особливих зусиль зняв із завісів двері, у літак увірвалося ревіння моторів і пронизливий холод.

Зілов став біля дверей, за спиною в нього — Леонов. Над дверима в кабіну льотчиків засвітилася зелена лампочка. Кат махнув рукою. Зілов обперся правою ногою на ребристий поріг, нахилився вперед, різко відштовхнувся і зник у чорній безодні. Леонов хотів зробити все так само, але в нього не вийшло, і він застряв у дверях. Сильний удар в спину вибив його, наче пробку…

Вони приземлились точно за розрахунком, метрів за двісті один від одного. Навколо був густий чагарник, під ногами чавкала мокра земля. Вони закопали парашути і почали шукати контейнер із спорядженням. Зо дві години марно бродили по кущах. Зілов, як тільки міг, лаяв Ката. Леонов ходив за ним як тінь і мовчав. Відчувалося наближення світанку. Стомлені, мокрі, вони зупинились на краю чагарника. Їх оточувала глуха тиша, тільки десь далеко-далеко чулися летючі гудки паровозів.

— Просто не знаю, що робити! — сказав Зілов.

— Стривай, — узяв його за руку Леонов. — А що, як нам дременути кудись далеко? І сховатися там від усіх.

Зілов мовчки обернувся і з розмаху вдарив його по обличчю.

— Сука!

Леонов втерся рукавом і з цієї хвилини беззаперечно і мовчки робив усе, що наказував йому Зілов.

Вони знайшли контейнер аж на світанку. Виявилося, що в темряві вони двічі проходили повз нього і не помітили.

Старанно закопавши контейнер на примітній галявинці, вони причепурилися і пішли на північ. Там мала бути залізниця і маленька станція..

Далі їм щастило, мов у сні. Вони точно прийшли до тієї станції, що була вказана в плані. І на коліях стояв готовий до відправки на Москву військовий ешелон. Зілов поговорив з комендантом ешелону, і їм дозволили влаштуватися на площадці вагона з кіньми. Їх нагодували солдати, що супроводжували коней. За трапезою вони дістали першу інформацію. Виявляється, вони потрапили до останнього ешелону сто чотирнадцятої дивізії, яку перекидали з-під Тули на Центральний фронт. Леонов і захоплювався, і дивувався, як спритно і впевнено поводився Зілов. Розповідав веселі байки про госпіталь, у якому нібито вони з Леоновим лежали після поранення, і про те, як вони по-молодецькому проведуть у Москві відпустку, що належить їм після лікування. В думці Леонов вирішив: «З ним не пропадеш, треба його слухатись».

Ешелон зупинився на станції Москва-Товарна. Зілов і Леонов сердечно розпрощалися з своїми попутниками і попрямували в місто.

Їм і далі щастило. Вони благополучно проїхали через усю Москву і, дотримуючись плану, на Казанському вокзалі сіли в електричку. Ще засвітла вони зійшли на станції Сорок другий кілометр і невдовзі вже розмовляли з господарем скромної дачі. Це був літній чоловік в окулярах з дуже товстими скельцями, через які неможливо було розгледіти його очі.

— Нам грошей не позичати, заплатимо, скільки скажете, — уже вдруге казав Зілов. — І побудемо у вас не більше місяця. Проведемо належний після госпіталю відпочинок і — назад на фронт.

Господар явно хотів здати кімнату, але його, очевидно, бентежило, що він візьме гроші з солдатів. Здавати ж кімнату безплатно йому не хотілось.

— Може, ви гадаєте, що ми якісь бандити з великої дороги? — улесливо посміхаючись, спитав Зілов. — Так ось наші документи, будь ласка, подивіться.

— При чому тут бандити? — мляво промовив господар і в документи не глянув.

— А щодо плати, — знову сказав Зілов, — ми при грошах. Як кажуть, солдат спить, а харчі йому йдуть, зібрали трохи.

— На місяць, кажете? — спитав господар.

— Щонайбільше на місяць, — підтвердив Зілов.

— Триста карбованців маєте?

Зілов мовчки витяг з кишені сотенні купюри і, відрахувавши три, поклав їх на стіл.

— Прошу!

Господар одвів їм затишну кімнатку з виходом на кухню. З вікна кімнати, крізь голий сад, було видно залізницю. Вона була так близько, що коли проходили поїзди, на кухні брязкотів посуд.

— Поїзди вночі спати не дадуть, — тихо сказав Леонов.

— Ідіот! Кожний поїзд — це інформація для Доктора, — сонним голосом мовив Зілов. — Давай-но краще спати, бо завтра багато роботи…

Розділ 23

Коли Леонов прокинувся, Зілов уже сидів біля вікна і розглядав маленьку карту, що зберігалась у нього в чоботі за підкладкою.

— Ти що, на курорт приїхав? — обернувся він до Леонова, який поворухнувся. — Вставай зараз же! Умийся на кухні.

Зілов уже все продумав… Сьогодні вони нормальним пасажирським поїздом повернуться в район приземлення і візьмуть із контейнера найнеобхідніше: рацію, гроші, запас консервів і сухарів. Сюди вони повернуться завтра. Хазяїнові скажуть, що їдуть до Москви — в гості до фронтових дружків.

— Пощастило нам з цією хатою, — сказав Зілов. — Будь-що треба тут закріпитись. Я вранці допоміг хазяїнові нарубати дров, поговорив з ним. Він майже сліпий, сказав, що за крок обличчя людини не розрізняє. До сорокового року він працював наборщиком у друкарні. А син його, знаєш, хто? Ніколи не вгадаєш. Дипломат. Живе з сім'єю в Америці. Старий стереже тепер і дачу, і московську квартиру. Двічі на тиждень їздить у Москву. Уявляєш, як зручно! Не дача, а золото. Будемо хитрувати, щоб закріпитися. Через місяць скажемо, що йдемо на лікарську комісію, а повернемось — збрешемо, що нам дали додатковий місяць відпочинку. А потім придумаємо ще щось.

Перейти на страницу:

Ардаматский Василий Иванович читать все книги автора по порядку

Ардаматский Василий Иванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


»Сатурна» майже не видно отзывы

Отзывы читателей о книге »Сатурна» майже не видно, автор: Ардаматский Василий Иванович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*