Довго мовчали смереки - Байда Тетяна (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗
- Ви знову за своє! Але і я чогось добилась за останній рік. Зарплата добра. Одяглась, обулась. В технікум на вечірнє відділення вступила. Перейшла працювати в лабораторію тресту. А тепер Павлина отримала квартиру і порадила мені стати в чергу на житло. Я уже й заяву написала. Чернетку спеціально привезла, щоб вам прочитати. Ось послухайте: "Начальнику тресту "Хімметалургбуд" від лаборантки будівельної лабораторії Юрочко Віри Михайлівни. Заява. Прошу вашого дозволу поставити мене в пільгову чергу на одержання квартири, так як я кругла сирота, власного житла не маю і утримую на свою заробітну плату престарілу бабусю Король Антоніну Іванівну. Прошу не відмовити." На заяву наклала резолюцію моя безпосередня начальниця, і я віднесла її в канцелярію тресту. Марія Григорівна тримає на роботі залізну дисципліну. Вона сувора, але справедлива. Кажуть, що "вибила" житло майже всім молодим працівникам лабораторії.
- Я ж то мізкую, пощо приїздила комісія з Калуша в нашу "нечестиву" халупку, - знову почала бабуся.
- Так? Вони тут уже були? Значить, профкомівці обстежували умови життя. Ха-ха-ха! Бабцю, ми на коні! - вхопила Віра Анастасію за талію, і вони закружляли по хаті, наче малі діти.
Цього ж таки дня приїхала й Павлинка.
- Тето, добродійко дорогенька! Приїхала я забрати Колю. Дістала однокімнатну малосімейку, купила ліжко й стіл, а також креденс* на кухню. Записала сина на навчання в третю Калуську школу.
- Не поїду! Хочу з бабою Настунею! - притулився хлопчик до її ніг.
"Боже! Усе так, як було зі мною, - подумала Віра. - Я так само колись тулилася до гуцулки Анни Бучко, не хотіла їхати до рідних по крові людей. Нічого. Я звикла, і Коля звикне."
- Віро, йди і ти до мене жити, - нараз запропонувала Павлина.
- Дуже слушна пропозиція, - зраділа Віра. - В дядька Ярослава свої діти, свої проблеми. А я вдень працюю, ввечері ходжу в технікум, а ночами вчу уроки, пишу реферати. Відчуваю, що заважаю цим добрим людям. У вас, пані Павлинка, я почуватимусь вільніше.
Гуртом наварили голубців з тертої картоплі, присмачили шкварками з цибулею. Ласували ними, запиваючи вишневим компотом, і до півночі розмовляли.
- Послухайте, який мені іспит влаштувала Марія Григорівна, коли я перевелась на роботу в лабораторію. Сміх та й годі. Дала задачку на проценти: "Два землекопи копали канаву. Один з них протягом дня викопав канаву такої-то довжини. Інший - такої-то. Який відсоток роботи виконав перший землекоп по відношенню до другого?" Я сиджу і думаю, що це таке - канава? Задачі не рішаю, а намагаюся второпати, що це слово означає. "Вера, у тебя какие-то проблемы?" - цікавиться начальниця. "Ні, - кажу, - ніяких проблем." Запитати, що таке канава, соромлюсь. Нарешті зважилась: "Маріє Григорівно, я задачку розв'яжу тільки тоді, коли ви мені поясните, що це за слово - канава." "Откуда мне знать. Это что-то по-украински, а я украинского языка не изучала." Не відаю, чим би закінчився мій іспит, якби до кабінету не зайшла Ганя Кривонос. "Канава - це фоса по-нашому. Вірка, невже ти такої дрібниці не знаєш?" - сказала вона. Через п'ять хвилин уже були підраховані проценти.
Жінки довго й весело сміються.
- Вірка, розкажи Павлинці історію з моїми окулярами, - підказує Настя.
- А! Було таке. Влаштувала мені Марія Григорівна іспит на зважування. Я цим ніколи на займалась, тож не могла відрізнити півкілограмової гирі від кілограмової. "Взвесь мне, Вера, триста пятьдесят граммов щебня," - наказала завлабораторією. Я підійшла до ваги, обійшла навколо неї, засунула носа до скриньки і шукаю потрібну гирю. Довго шукаю, а тристап'ятдесятграмової гирі не знаходжу. "Да ты плохо видишь, девочка! У тебя серьезные проблемы со зрением, - каже начальниця. - Я тебя отпускаю в поликлинику, пусть твои глаза посмотрят окулисты и выпишут очки. Чтобы я видела тебя на работе только в очках!" Я поїхала до Войнилова і взяла бабцині окуляри, Попросила співпрацівницю Тамару Чайковську, щоб навчила зважувати на лабораторній вазі. "Очки есть?" - запитала Марія Григорівна через два дні. "Є, є!" - запевняю. "Тогда взвесь, пожалуйста, сто двадцать граммов цемента." Все розпливається крізь бабусині окуляри, але швиденько зважую. "А теперь - семьсот пятьдесят граммов щебня." Важу. "Вот видишь! Совсем другое дело! Ты ещё не раз мне спасибо скажешь, что я тебя к врачам направила."
Знову жінки сміються. Лягають спати далеко за північ. Молоді засинають відразу, а Настя ще довго молиться в пітьмі, дякує Пресвятій Діві Марії за внучку і вимолює для всіх добрих людей на світі міцного здоров'я, миру та благополуччя.
* * *
Тієї осені і в бабусі, і в онуки була нагода вийти заміж. Після того, як Павлина забрала Миколку до себе, Анастасія знову перейшла жити з "нечестивої" хатини до сина. Одного вечора перейшов її на дорозі немолодий чоловік. Це був Дікарєв, голова Войнилівського райвиконкому, бо з їхнього селища зробили районний центр.
- Здравствуйте, Анастасия Ивановна. Как жизнь? Пенсию получаете?
- Слава Богу, поновили в Івано-Франківську.
- Должен сказать, что если бы не я, то не видать вам пенсии, как собственных ушей. И Бог не помог бы. Это я...
- Та невже? Коли так, то красненько дякую.
- Спасибочкой не обойдетесь. Есть у меня к вам очень серьезное предложение.
- На могорич натякаєте? - пожартувала Королиха.
- Да нет. Я - фронтовик, человек решительный...
- Що ж там таке? Бігме, цікаво!
- Выходите за меня замуж, Анастасия Ивановна!
Бабу ніби грім ударив:
- Пане начальнику! Для чого ви наді мною знущаєтесь? Мені вже за шістдесят, то ж потрібно замовляти квиток у Могилянськ, а не...
- Все же вы подумайте хорошенько. Я вдовец. Вы тоже одинокая женщина. У вас есть внучка, а у меня - одна - единственная дочь. Я живу в вашем доме и вас туда заберу. Пенсия у меня будет приличная. О вас наслышан, что вы - непревзойденная хазяйка и очень культурная, добрая...
- Ну знаєте! Пережила я двох чоловіків, але щоб комуніста! - спересердя прохопилося в Насті. Вона запнулась і швиденько виправилась:
- Третього пережити не хочу!
Повернулася й пішла. На серці було тривожно. Вона й раніше помічала, що голова райвиконкому пильно придивляється до неї, адже життя заставляло Настю переступати поріг його кабінету не один раз. Але щоб таке!
"Агій! Навіть у страшному сні женихи не снились! Дружина поштмейстера Юліана Короля, мати відомої оунівки "Тані", і щоб заміж за комуніста?! Не діждеться він ніколи," - сердилася стара Королиха.
Минув тиждень. Прийшов посильний, приніс якесь повідомлення, Настю викликали в райвиконком. Дікарєв сидів у кабінеті за столом і, не піднімаючи погляду від паперів, запитав:
- Ну как?
- Ніяк - відповіла Настя.
- Всё ясно, - сказав ущипливо. - С вас сняли пенсию.
- Не може бути! Її недавно поновили через обласний суд.
- А вчера суд отменил свое постановление. Читайте.
- Читайте самі. Коби ви тільки того й мали у житті, що тих нещасних вісімнадцять рублів! - і вийшла з кабінету.
Так сумно закінчилось райвиконкомівське сватання. Баба Настя знову залишилась без пенсії. Цього разу вона вирішила нікуди не ходити, не просити, не принижуватись, Вірочка непогано заробляла і щомісячно виділяла бабусі дещицю зі своєї зарплатні. Крім того Віру сватали, і її жених був Насті до душі. В шкільні роки дівчина не зустрічалася з хлопцями. Соромилась бабусі. Настя була людиною суворих моральних правил і "шляхетного виховання", як гордовито при нагоді вона казала своїй онучці. Тепер вибрала їй нареченого сама. Це був Володимир Гургула, син Томашівського греко-католицького священика.
- Вірусю, ходімо до сповіді, - одного недільного ранку запропонувала Настя.
