»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Хто дозволив використати їх для цього? — намагаючись зберегти спокій, спитав Шрагін.
— У даній обстановці ніхто не міг допустити існування безробітних чекістів, — роздратовано відповів підполковник.
— Але ці люди мають залишитися тут і діяти при німцях. Невже ви не розумієте, що ви заздалегідь поставили їх під удар?
Гамарін спокійно усміхнувся самими куточками уст:
— Тих, кого вони чистять, у місті не буде.
— Мені необхідно зв’язатися з Москвою. — Шрагін підвівся і відійшов до вікна, даючи зрозуміти Гамаріну, що більше розмовляти з ним не має наміру.
Підполковник з’єднався з кимось по телефону.
— Як справи з Москвою? — спитав він так само спокійно. — А які надії?.. Дякую… Зв’язку з Москвою, товаришу Шрагін, ми не маємо вже другу добу…
Шрагін дивився крізь вікно на вулицю, але нічого там не бачив. Він напружено думав, що йому зробити. Якщо суворо дотримуватися стратегії і тактики дорученої йому справи, то він повинен відмовитись од використання присланих сюди людей. Але що ж тоді робити самому? Негайно виїхати? Чи залишитись і створити групу з місцевих жителів.
— Телеграфний зв’язок, сподіваюсь, є? — Шрагін підійшов до стола Гамаріна.
— Теоретично є, — підполковник знову всміхнувся куточками тонких уст, і це викликало в Шрагіна лють, яку йому нелегко було побороти. — Сьогодні, наприклад, ми одержали з Москви телеграму, яка була надіслана… — Гамарін поглянув на бланк телеграми, що лежала перед ним, і додав: — п’ятого серпня.
— А наш внутрішній зв’язок по ефіру?
— На жаль! — розвів руками Гамарін. — Під час першого ж бомбардування розбило наш приймально-передавальний центр. У виняткових випадках ми зв’язувались через Одесу, але сьогодні вранці і Одеса не змогла дати нам зв’язок.
— Вам наказувала Москва підготувати для групи радиста. Це зробили? — спитав Шрагін, намагаючись не дивитися на підполковника. — Чи, може, він теж бере участь в облавах?
— Ні. Для цього він надто одіозна постать у місті. Він жде вас на своїй квартирі…
Гамарін не договорив: шумно відчинилися двері, і в кабінет зайшов високий огрядний полковник. Шпурнувши планшет на диван, він зняв кашкета і, вихопивши з кишені носовичок, почав витирати спітніле обличчя і бриту до блиску голову.
— Спекота! — мовив він, важко дихаючи. — Спекота у всіх можливих значеннях.
— Це товариш Шрагін, — сказав Гамарін поквапно, немов попереджаючи, що в кабінеті присутня стороння людина.
Рука полковника завмерла з хусточкою на бритій голові.
— Нарешті прибув! Здорово. Я — Бурмін. — Він узяв носовичок у ліву руку, міцно потиснув руку Шрагіна і, не випускаючи її, сказав: — Мабуть, проклинаєш нас найгіршими словами?
— Я просто не знаю, що робити.
— Розумію, розумію… — Полковник Бурмін сів у крісло напроти Шрагіна. — Я вночі з обкому говорив по «ВЧ» з Москвою, всякого наслухався. — Він швидко обернувся до Гамаріна. — Ну як ти міг таке утнути? Примістити цих людей у готелі, та ще по нашій броні, а на додаток сунув їх в облаву!
— Я вам доповідав, — сухо мовив Гамарін.
— Застрахувався? — Полковник Бурмін дивився на Гамаріна з одвертим глузуванням. — Наче ти не розумієш, що зараз на моїй шиї. Тобі, тобі, Юрію Павловичу, доручено всі ці справи, і ти повинен був усе передбачити.
— Навіть бог усього не міг передбачити, — дивлячись убік, сказав Гамарін.
— З тобою, Юрію Павловичу, каші не з’їси, ложка завжди в тебе, — втомлено промовив Бурмін, і важко підвівшись з крісла, кивнув Шрагіну: — Ходімо до мене.
У затемненому з ночі кабінеті полковника кисло пахло тютюном. Розсмикнувши штори і розчинивши вікно, полковник сів за стіл. До кабінету вривався тривожний шум міста.
— Ну, що ти на все це скажеш? — спитав полковник.
— Говорити пізно, треба вирішувати. Група фактично підірвана, її треба передати вам для ваших потреб.
— А ти сам?
— А мені треба виїхати… або зостатися і створити нову групу з комуністів, яких тут залишають для підпілля. Ваша думка?
— Я доповів комісару все як є, — сказав полковник Бурмін. — Він вилаяв мене як тільки міг і наказав негайно виправити становище.
— Виправити? — здивовано спитав Шрагін. — Як?
— Комісар сказав, що ти знаєш, як це зробити. Він тільки дуже нервував, що тебе ще не було…
Шрагін мовчав. Він уже заспокоївся, і його мозок працював з особливою чіткістю. Так з ним бувало завжди, коли він опинявся в скрутному становищі.
— Вік живи, вік учись, — заговорив Бурмін. — Сам розумієш, скільки тепер на мене всякого звалилось. Вирішив, що цією справою повинна займатися людина, звільнена від усього іншого. — Полковник голосно передихнув і вів далі, немов прислухаючись до шуму на вулиці: — І прекрасний же працівник — чіткий, тямущий, повороткий… Але, видно, тільки коли налагоджена роками справа котиться з гори. А в цих умовах виявився…
— Треба негайно ж віддати наказ, — перебив його Шрагін. — Моїх людей зняти з операції по очищенню міста. Сьогодні ж їх необхідно переселити з готелю на приватні квартири. Це треба зробити вночі. Післязавтра вранці зібрати їх…
Розділ 3
Коли на другий день вранці Шрагін ввійшов на територію заводу, він одразу зрозумів, що робили невеликі групи людей — і цивільних, і військових — біля силового цеху і трохи віддалік, біля стапелів, де височів стальним громаддям недобудований крейсер. «Мінують», — здогадався Шрагін і раптом до болю уявив собі, як рухнуть всі ці складні і такі дорогі споруди і цей корабель-красень… Він пригадав першу студентську практику на Балтійському заводі. Інженер, який знайомив студентів із заводом, повів їх вздовж стапелів. На одному вони побачили маленькі людські постаті, що копошилися на дні величезного котлована — тут майбутнє судно тільки зароджувалось. На другому стапелі вони вже бачили контури судна, зростаючі догори, красиво вигнуті його боки, розперті стальними ребрами. На третьому стапелі вже настилали палубу, а на останньому був корабель, майже готовий до спуску. Він стояв похило, наче приготувавшись до стрибка в море, і був навдивовижу красивий — весь сяяв голубими зірками електрозварювання… Так людина, раз побачивши чудо народження корабля, назавжди перейметься повагою до людей, які це чудо роблять, самі того не помічаючи…
Головного технолога на заводі не було. В залі перед його кабінетом за здибленими креслярськими дошками нікогісінько. Шрагін постояв роздумуючи і пішов у дирекцію.
У просторій приймальні директора повнісінько стривожених людей. Помічник директора — юнак з худим вузьким лицем і русявим підстриженим йоржиком чубом — кидається від одного телефона до іншого і кричить у трубки одне й те ж саме:
— Директор на об’єктах! Я нічого не знаю! Прийде, тоді все з’ясується!
— Ось приїде пан, пан усе розсудить, — злісно сказав хтось у натовпі.
Шрагін протовпився до помічника директора і тихо спитав:
— Що тут діється?
— Що, що… Не приїхали грузовики на збірний пункт, а там кілька сотень людей: сім’ї, діти. Люди прибігли сюди. А що я можу зробити?
Задзвонив ще один телефон. Шрагін підняв трубку і почув суворий голос:
— Хто зі мною розмовляє?
— Інженер головного технолога Шрагін.
— Ви член партії?
Шрагін ледве не сказав «так», але трохи почекавши, відповів:
— Безпартійний.
— Гаразд, все одно. Ваші машини помилково затримала військова комендатура. Помилку виправлено. Там у комендатурі є ваш працівник, але він не знає, де збірний пункт. Негайно дзвоніть у комендатуру, наведіть порядок. Скажіть ще раз прізвище.
— Шрагін.
— Дійте, товаришу Шрагін.
Шрагін сказав помічникові, щоб той негайно з’єднав його з військовою комендатурою.
Приймальна спустіла, люди побігли на збірний пункт. Шрагін лишився удвох з помічником.
— А самому мені що робити? — розгублено спитав юнак. — Дружина з немовлям там, на збірному пункті, а я тут.
— Біжи на збірний пункт, я за тебе лишусь. Якось впораюсь, — сказав Шрагін не роздумуючи.
