»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Сльоза божа, — сумно відповів Величко.
— Брешеш!
— Дев’яносто градусів, як у аптеці.
— А якщо ми сьогодні на двох приймемо?
— І обидва завтра спатимемо на реєстрації? — все ще ображено і навіть сердито говорив Величко.
— Хіба ми діти, чи що? — наполягав «отець» Савелій. — Ну добре, ти, Петровичу, чого надувся? Катай-но за своєю сльозою, а я — додому, розпоряджуся щодо пристойної закуски. Гаразд?
Величко поопирався трохи і пішов по спирт. Все життя не переносячи спиртного, він з огидою, майже з жахом думав про майбутню випивку. Але нічого не поробиш — наказ є наказ, Шрагін вимагав прискореної розвідки всіх справ ватажків націоналістичної банди…
Все в будинку «отця» Савелія, та й сам будинок, присвоїв цей мерзотник. Навіть його коханка — моторна горласта молодичка — була домробітницею в колишніх хазяїв будинку. І Савелій був переконаний, що все це він узяв за повним правом людини, котрій Радянська влада, або як він казав, совдепи, не давали життєвого ходу.
— Ти не уявляєш, як тихесенько я жив, — розказував він Величку. — Хто Першого травня перший приходив на збірний пункт з отаким бантом на грудях? Я приходив. Хто на всіх зборах був завжди «за» і ніколи «проти»? Я був. А жити ж хотілося не так. Авжеж, не так. Одного разу спробував урвати у совдепів шматочок. Так спіймали, за грати сунули, мерзотники. Роки життя на смітник пішли. І я ждав, ждав. Було в мене передчуття. І от прийшла, так, прийшла моя часинка. В цьому будиночку жив зубний лікар. Будинок — повний келих, будь здоров. Оце все, що на столі, — ще його запасики, так, його. Ну і як тільки німці почали єврейську націю ліквідовувати, я тут як тут… І на церкву я, брат, теж зарані націлився. І тут теж усе вийшло як по писаному, так, як по писаному. Колишній піп дременув, а я тут як тут. Але, правду тобі кажучи, щодо церкви, то я помилився — доход тут мишачий, а клопоту — кінь не вивезе. Це ж прямо щастя, що ти об’явився. А головне, мені поталанило тільки тому, що за паспортом я українець. Було забув про це й думати — і раптом на тобі, пригодилося, та ще й як! Пан Савченко всім нам ве-елику дорогу відкриває. Так, ве-елику…
Після першої ж склянки спирту «отця» Савелія потягнуло на політику.
— Добре, коли б німці під себе підім’яли всю землю, — просторікував він. — Щоб навкруги куди б не глянув — одна влада, один порядок, і скрізь тобі шана і життя собі на втіху. А до того ж, Петровичу, йдеться, так, йдеться.
— Схоже на те, — погодився Величко.
— Схоже, схоже, — передражнив «отець» Савелій. — Навіть наш Савченко пластинку міняє, учув, куди вітер лозинку гне, так, учув.
— Про що це ти? — спитав Величко.
— Авжеж, міняє пластинку пан Савченко, — говорив «отець» Савелій, що до краю розійшовся від випитого спирту. — Я хто? Я всього-на-всього піп і тільки секретар-скарбник у комітеті. А й я почав тривожитися, коли наш вождь зарядив трубити про самостійну Україну. Яка, я думаю, самостійна? А куди німці подінуться? Чи вони ні до чого? Ні, думаю, не туди він мушку наводить, так, не туди. І я наче в воду дивився. Не минув і тиждень, а пан Савченко мушку крутить зовсім у інший бік. Усе — на допомогу німцям, усе. І завтрашні збори для того ж: усім — ловити червоних і рожевих. Он яке діло!
Вони випили ще, і «отець» Савелій раптом мрійно сказав:
— От коли б спіймати якогось червоного гуся, та щоб покрупнішого. Великі гроші обіцяє за це Савченко, так, великі. Везе ж людям! Завтра на зборах даватимуть премії тим, хто відзначився. Хто з євреями возився, тим по десять тисяч відвалюють.
— Карбованців? — не повірив Величко.
— Яких карбованців? — загорлав сп’янілий «отець» Савелій. — Марок! І не цих сортирних, а тих, справжніх! Легко сказати!
— Звідки у твоїй казні марки?
— Звідки, звідки… — «Отець» Савелій хитро примружився. — Дурило, німці позавчора сто тисяч відвалили комітетові, так, сто тисяч. Подумати тільки!
— І завтрашні збори тільки для роздачі грошей і скликають?
— Гроші — в різному, а головне — Савченко виголошуватиме промову, а потім голосуванням затверджуватиметься склад комітету, щоб повні права йому були…
Як тільки у пляшці не лишилося й краплі спирту, «отець» Савелій втратив будь-який інтерес до розмови і почав голосисто позіхати, поплескуючи долонею беззубий роззявлений рот. Він одразу захотів спати…
Поки інформація Величка про збори націоналістів пройшла ланцюжком зв’язку, минуло три дні, і пропозиція Величка сунути вибухівку в церкву під час зборів лишилася невиконаною. А втім, Шрагін за цим і не шкодував. Він і далі вважав, що удару треба завдати по верхівці банди.
Зразу після зборів Величко узнав, що Савченко на середу призначив перше засідання обраного комітету. Зберуться на восьму годину вечора на його квартирі. Кращої нагоди чекати не можна було. Величко негайно сповістив про це Харченка, а той за «блискавкою» викликав зв’язківця Григоренка…
Два дні і дві ночі Федорчук і Дем’янов ретельно вивчали будинок, де жив Савченко. На початку січня він переселився в центр міста. Величко попередив, що за Савченком невідступно ходить його особистий охоронник — богатирський на зріст хлопцюга, який носить морський кітель поверх української вишитої сорочки з шнурочками на шиї. Вхід у квартиру був з двору, де містився якийсь військовий склад, що цілу добу охороняли вартові.
Майже до третьої години ночі проти середи на квартирі Федорчука розробляли хід операції. За столом, осяяним тьмяним світлом коптилки, сиділи Шрагін, Федорчук, Дем’янов і Ковальов.
План, який запропонував керівник операції Дем’янов, був дуже простий, але в його простоті й ховалася головна небезпека. Якщо все мине гладко, то операція триватиме не більше п’яти хвилин. Але Шрагіна хвилювало все, що входило в це «якщо». Він бачив, що в будь-яку хвилину з тих п’яти гладенький хід операції може бути порушений, і необхідно передбачити будь-який поворот подій. Він невтомно ставив питання-загадки учасникам операції Дем’янову, Федорчуку і Ковальову.
— А якщо вартовий встигне зчинити тривогу, що тоді?
— Не встигне й пікнути, — відповідав Дем’янов, який за планом операції брав на себе вартового.
— Ну, а якщо все-таки він пікне?
Передбачалось і це.
— А якщо хтось із бандитів запізниться на засідання і ввійде у двір в момент операції?..
— А якщо не пощастить швидко зламати віконниці і бандити встигнуть схопити зброю?..
— А якщо хтось із вас постраждає від вибуху?
— А якщо в момент вибуху випадково на вулиці опиниться військовий патруль?
Після кожного «якщо» наставала мовчанка — всі думали.
На ці шрагінські «якщо» пішли години, і робота їхня схожа була на колективне розв’язання алгебраїчної задачі з безконечною кількістю невідомих. Але нікому й на думку не спало ображатися на причепливість Шрагіна, всі розуміли: він хоче одного — щоб операція пройшла успішно і без втрат.
У середу, на щастя, вечір видався хмарний, і вже на сьому годину, коли в квартиру Савченка почали приходити члени комітету, двір, з трьох боків стиснутий будинками, поринув у темряву. Ковальову стало небезпечно залишатися на вулиці: з наближенням комендантської години вона зовсім обезлюділа, і всяка самітна постать привертала увагу. Але й це «якщо» було передбачено: він сховався у темному під’їзді будинку напроти завітних воріт і звідти спостерігав.
У двір уже пройшло чотирнадцять чоловік, а повинно їх бути сімнадцять. Ковальов ждав цих, що спізнились, але й після восьмої більше ніхто не появлявся. Рівно о восьмій змінили вартового біля складу.
Ковальов вийшов з під’їзду, завернув за ріг. Тут у тихому провулку на лавочці сиділи Дем’янов і Федорчук.
— Уже чотирнадцять, — тихо сказав їм Ковальов не зупиняючись.
Федорчук підвівся і пішов до мети. Виглядав він вельми респектабельно: чорне пальто з смушковим коміром, капелюх, у руках пузатий портфель. Через хвилину за ним рушив Дем’янов. Трохи позаду — Ковальов. Тепер його завдання — коли б щось трапилося, кинутись на допомогу товаришам і прикривати їх відхід. Якщо буде потрібно вогнем — під пальтом у нього був підвішений важкий маузер.
