Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Найбільше Василя Єрмолова бісила власна місія. Він уже не тішився зі свого досконалого знання німецької. Мова давалася легко, хлопчик мав природні здібності, до того ж пощастило з педагогом. Батька вбили на якомусь фронті ще восени вісімнадцятого, мама за рік померла від іспанки. Ще якийсь час Вася валандався з гуртами московських безпритульних, а потім його, відловивши на черговій облаві, розподілили в дитячий будинок у Сокольниках. Отам німецьку мову викладав учитель, якого вихованці вважали старезним дідуганом, а насправді йому було неповних п’ятдесят.
Університетський доцент лишився без засобів для існування, бо під мобілізацію не підпав, комісували, квартиру, у якій мешкав до революції, ущільнили, заселивши товаришами комісарами. Дружина з сестрою вирішили перебратися далі від небезпечної та голодної Москви, доцент прихворів, не хотів обтяжувати жінок собою. Ті ж пообіцяли надіслати телеграму чи знайти інший спосіб повідомити, де вони й куди треба їхати. Відтоді нічого про обох не чув. За короткий час чоловік продав чи обміняв на хліб усе, що мав, і погодився вчителювати в безпритульних, лише щоб не померти з голоду.
Більшість колишніх безпритульних учитися не хотіла. Мучити себе чужою мовою тим більше. Але Вася, котрий тоді ще відгукувався на справжнє прізвище, мав прізвисько, а не оперативний псевдонім, зачепився як за педагога, так і за предмет. Досі не міг пояснити, що саме привабило в німецькій мові. Зате став учнем – подарунком для вчителя: не лише хапав науку на льоту, а й мав досить сили та авторитету, щоб навести порядок на уроці.
Потім, років через десять по закінченні школи, коли вже служив у НКВС і працював у системі ГУТАБу, побачив свого вчителя з німецької, зовсім старого, серед інших політичних в’язнів на пересилці. Спершу вирішив – помилився, коли звірився з документами – справді, усе сходиться, ще й стаття відповідна: участь в антирадянській підпільній монархічній організації. Нічого не робив, переконав себе – обізнався, у Москві багато чоловіків із однаковими прізвищами, збігаються також ім’я й по батькові. Узагалі, такими знайомствами тепер краще не хвалитися.
Коли почалася війна, Василь, на той момент ще не Єрмолов, але вже капітан НКВС, бачив себе ким завгодно. Наприклад, начальником особливого відділу якого-небудь полку, котрий особисто допитує захоплених у полон німців, потрошить їх, вивертає, мов рукавичку, доповідає про отримані зізнання. Чи, скажімо, керівником групи, що полює на прихованих ворогів та ворожих агентів у тилу, з корінням видираючи диверсантів. Або в партизанському загоні, воювати можна й треба в тилу противника, деморалізуючи зсередини. Та навіть припустити не міг, що через знання німецької й «наближений до арійського» профіль змушений буде вдягнути німецьку форму й удавати з себе іншу людину.
Майорові Єрмолову не подобалося прикидатися ані гіршим, ані кращим за того, ким він є насправді. Звісно, накази не обговорюються. Проте розвідником себе Василь далі не бачив. Коли йшов у формі обер-лейтенанта Здолбуновом, вітаючись зі справжніми німцями, ніби то були його ліпші друзі, кортіло витягнути «парабелум» і стріляти, стріляти, стріляти довкола себе. Потім, розкидаючи гранати, бігти до трофейної машини, яка чекає в засідці, й прориватися під прикриттям вогню, поки ганси не оговталися.
Єрмолов був сміливою людиною, та аж ніяк не мріяв загинути привселюдно, хай перед тим на той світ уже забрано разом декілька ворогів. Навпаки, щойно його вперше закинули в німецький тил, тоді ще не на чолі групи, а тільки заступником командира, відразу зрозумів: диверсійна робота – саме те, до чого лежить душа. Стрімко налетів, ударив зненацька, зчинив бучу, швидко й організовано відступив. Стріляти з-за рогу, нападати ззаду, заходити з-за спини Єрмолову подобалося не менше, а навіть більше, ніж устрявати у відкритий бій. Це дозволяло майору лишатися самим собою, не граючи жодних нав’язаних, хай і вищим керівництвом, ролей.
Тож розвідником, холоднокровним лицедієм, Василь Єрмолов себе в жодному разі не бачив. Та писати рапорт, тим більше на ім’я самого товариша Судоплатова, він не збирався. Реакція була передбачуваною. Наслідки для офіцера, котрий відмовляється виконувати бойове завдання у військовий час, – так само.
Це була одна з причин, чому Єрмолова дратувала Ванда. Так само не професійна розвідниця, полячка давала собі раду легко, без надмірного напруження. Майор навіть не сумнівався, що їй подобається спати з гестапівцем. За великим рахунком, уважав він, не аж такі важливі відомості пані Мостовська видоювала з Ерика Венцеля в ліжку. Тим більше, останнім часом у слідчого з’явилося більше роботи, затримується, ночує в кабінеті, буває – мотається районом, і став зовсім не такий контактний, як раніше. Принаймні, так пояснювала Ванда зниження результативності своєї роботи як агента.
Не маєш змоги обробляти свого німця – займися диверсією на мосту. І без питань, зайвих і недоречних.
Саме так кортіло відповісти Ванді сьогодні.
Та майор чудово розумів: вона негайно доповість своєму керівництву. Результатом напевне стануть тертя з польським підпіллям та Армією крайовою, нехай невеликі, та й у такому обсязі не потрібні зараз, коли партизанське з’єднання Ковпака вже вирушило в великий рейд по німецьких тилах. А паралельно на ділянці фронту між Курськом та Орлом готується велика військова операція.
Завдання Ковпака – послабити ворожий тил, розпорошувати сили, відтягувати на себе резерви.
Завдання таких підрозділів, як загін Маневича, – створювати сталі бази та опорні пункти у волинських лісах, забезпечуючи з’єднання можливістю для маневрів. Заодно – співпрацювати з польськими партизанами, котрі так само мають ділянку лісового фронту.
На тих, хто назвав себе Українською повстанською армією, жодна з цих сил не розраховувала. Її не брали до уваги ані в ставці Верховного Головнокомандувача, ані в штабі партизанського руху. На бандерівські загони не робили жодної поправки. Їх у кращому разі розглядали лише як німецьких союзників, а отже – такого самого ворога, як німця.
Тепер, виявляється, українці не просто крутяться під ногами, заважаючи всім довкола.
Вони претендують на те, щоб стати основним військовим гравцем на великій території від волинських лісів до карпатських гір, щонайменше.
Тож завданням групи Єрмолова несподівано для самого майора стала не активна боротьба з фашистами, а провокування німців на масштабні каральні акції проти українських повстанців. Вони вже почали ворушитися, розвідка донесла про ухвалене командуванням Поліції безпеки і СД рішення про організовану війну з націоналістами [33]. Ото цікаво: бандити воюють з бандитами, фашисти з бандерівцями, та хай уже так і буде. Лишається тільки підкидати дровець у вогонь, що органам НКВС завжди вдавалося найкраще, коли треба зіштовхнути між собою своїх ворогів й дивитися збоку, чим усе закінчиться. І потім добити того, хто переможе.
Подобається полякам чи ні, але вони будуть вимушені цей час грати на боці Єрмолова. І в ту гру, яку майор нав’яже союзникам.
Міркуючи так, не помітив, як Коля вже звернув із широкої дороги ближче до лісу.
«Хорьх» пірнув у гущавину.
Єрмолов нарешті скинув ненависний кітель.
2
Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА
Для розмови Хмара відкликав Коломійця не в бункер – чоловіки просто відійшли вбік, трохи далі від куренів на галявині.
Уже кілька днів Максим не міг зрозуміти, хто ж він такий тут, серед повстанців. Після повернення із Залісся його не взяли під варту. Хоча й не запропонували стати одним із них, не видали зброю. Коломієць їв з одного казана з бандерівцями, спав поряд із вояками. Говорив про різні речі з чоловіками, більшість із яких була приблизно одного з ним віку.
Невідомо, чи став Максим для них другом, проте ворогом його вже тут не сприймали. Звісно, Коломієць час від часу ловив на собі криві, не надто приязні погляди когось із бійців. Проте той, хто ставився до нового товариша з підозрою, тримався подалі, не вступаючи в розмови.
