»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
— Ми тільки знаємо, що вибуху не було, думали — не подіяв механізм.
— Не подіяло вміння.
— Ну що ж, вчитимемося й на таких помилках, — незворушно відповідав підпільник.
— Коли повісять бригаду робітників, чи не здасться вам таке навчання надто дорогим? — спитав Шрагін.
— Ці робітники допомагали загарбникам, — сердито сказав Бердниченко, і сірі очі його звузилися.
— Тоді ви повинні негайно ліквідувати мене, — усміхнувся Шрагін. — Я працюю інженером на цьому заводі.
— Та невже! — вигукнув Бердниченко з непідробним здивуванням.
Заговорили про спільну роботу. Шрагін повідомив, що його людина підготувала викрадення шрифта з друкарні.
— Ми про це нічого не знаємо, — майже образився Бердниченко. — У нас там теж своя людина.
— Отак і треба працювати, це і є конспірація, — примирливо сказав Шрагін…
— Ясно… — зітхнув Бердниченко. — Адже ми не мали ніякого інструктажу і ніяких методичних посібників… — він сказав це так, наче йшлося про його колишні шкільні справи. До війни він був завучем технікуму.
Домовилися надалі зустрічатись по можливості регулярно…
За два дні до 7 листопада на вулицях міста з’явились листівки, присвячені 24-й річниці Жовтневої революції.
Першу таку листівку Шрагін побачив, коли рано-вранці 5 листопада йшов на завод. Мрячив дощ, все навкруги було сіре, холодне, чуже. Вулицями снували німці в своїх мишачих, почорнілих від дощу шинелях. Розбризкуючи грязюку, мчали розфарбовані в жаб’ячий колір автомашини. Серед цього чужого холодного світу на сірому стовпі жовтіла листівка, що кричала про Великий Жовтень, про нашу віру в перемогу.
На грубому шпалерному папері було надруковано:
«Двадцять чотири роки тому пролетаріат Росії під керівництвом партії більшовиків на чолі з Володимиром Іллічем Леніним здійснив Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Так народилась наша перша в світі держава з радянською владою робітників і селян. Її Червона Армія вистояла перед воєнною інтервенцією капіталістичної Європи і Америки, розгромила всіх зовнішніх і внутрішніх ворогів революції. За двадцять чотири роки свого існування Радянський Союз об’єднав у свою сім’ю сотні народів і народностей, і всі вони брали участь у побудові соціалізму, який став їх радісним, вільним життям.
Ніхто і ніщо не може зупинити наш дальший рух уперед і не зламає нашої віри в справу Жовтня, нашої відданості Комуністичній партії! Великий і непереможний Жовтень! Смерть німецьким окупантам!»
Шрагін кинув побіжний погляд на листівку і пішов далі. Йому стало жарко, сильно закалатало серце. За одну хвилину все навкруги змінилося, немов якимись чарами.
Головна сила людини — в її причетності до свого народу, до всього його життя, до його щастя і до його горя. Шрагін відчув зараз цю свою причетність з особливою гостротою. Він не помічав ні холоду, ні дощу — адже це була його осінь, і цей холод і дощ були проти його ворогів. Тут проти них усі, тому що і тут фронт, і тут війна. І війна особливо жахлива для них, бо вони не знають, звідкіля їм завдадуть удару. І це страх пофарбував їхні машини в жаб’ячий колір, а їх самих вдягнув у шинелі непомітного мишачого забарвлення.
Шрагін пригадав рідний Ленінград і як він — школяр — одержував комсомольський квиток з рук учасника жовтневого штурму Зимнього. Це був ще зовсім нестарий чоловік, інженер заводу, який шефствував над їхньою школою на Виборзькій стороні. Вручивши квитки, інженер сказав: «Не важливо, юні друзі, ким ви станете, всі ви продовжуватимете велику справу Жовтня. І може статись, доведеться вам за цю велику справу і життям своїм пожертвувати, як ті, що лежать тепер на Марсовому полі…»
Спогад прийшов з дитинства, а був він як ще один наказ, що прямо стосувався його сьогоднішнього життя.
Шрагін був уже на території заводу і йшов уздовж стапеля, як враз помітив попереду під краном щільну групу робітників. Він зупинився позаду них і через голови побачив уже знайому йому листівку, приклеєну до внутрішнього боку залізної ноги крана.
— Дивись, не забули поздоровити, — тихо сказав літній робітник і оглянувся. Він угледів Шрагіна, і посмішка миттю злетіла з його обличчя. Підштовхнувши ліктем сусіда, він голосно сказав: — Чого побрехеньки читати? Пішли працювать.
Шрагін залишився перед листівкою сам. Тепер він читав її повільно і обдумував, як йому діяти: зірвати чи залишити? Робітники пішли, але пізніше вони могли вернутись і побачити листівку на місці. А серед них міг опинитись і зрадник. Рискувати не можна! Шрагін як міг акуратно відірвав міцно приклеєну листівку і, тримаючи її в руках, пішов до дирекції.
Він трохи досадував, що в листівці, якщо не брати до уваги слів «Смерть німецьким окупантам!», нічого не говориться про боротьбу з ними. А потрібно сказати людям, що партія тут, разом з ними, в окупованому ворогом місті, кличе їх у бій за свободу і честь Батьківщини. Добре було б підказати людям, що їм треба робити…
Ввійшовши в кабінет адмірала Бодеккера, Шрагін з задоволенням відзначив, що там знаходиться і нацистський комісар при адміралі майор Капп.
— Пробачте, панове, але в мене термінова справа. — Шрагін поклав перед Бодеккером листівку. — Це було приклеєно до підйомного крана.
Майор Капп швидко підійшов до адмірала, і вони разом прочитали листівку. Переглянулись. Майор Капп взяв листівку й уважно оглянув її з обох боків. Він навіть понюхав її, потім провів пальцем по тексту і ще раз оглянув листівку з обох боків.
— Навіть фарба ще не висохла, — сказав майор Капп і, підійшовши до столика з телефонами, подзвонив комусь по службовому зв’язку. — Говорить майор Капп, поздоровляю вас з датою революції в Росії… Ні, ні, мені не до жартів. Ви взяли під контроль міські друкарні?.. Тоді, значить, більшовицькі листівки друкуються під вашим контролем… У нас на заводі… Так, але в мене тільки один примірник, а скільки їх є ще, мені невідомо. Та думаю, що в друкарні нічого було друкувати маленький тираж. Добре, я сам зараз привезу.
Майор Капп поклав трубку і, виходячи, звернувся до Шрагіна:
— Дякую вам.
Шрагін мовчки нахилив голову.
Бодеккер сидів нерухомо, втупивши прищулений погляд в глуху стіну кабінету.
— Ні, ні, все-таки ми чогось про цю країну не знаємо, — сказав він, нарешті, наче розмірковуючи вголос. Бодеккер повернувся до Шрагіна, але замисленість в його ясно-карих очах лишалась, він дивився на Шрагіна і ніби не бачив його. — Вчора мій колега, але справжній плаваючий адмірал розказав про бій нашого есмінця з російським торпедним катером. Росіяни билися, як леви; уже втрачаючи плавучість, встигли випустити торпеду і пошкодити есмінець, а коли стали тонути, то співали якусь пісню. Мого колегу вразило, що цей свій подвиг жменя моряків зробила без свідків, знаючи, що їх героїзм залишиться невідомий. Що ж ними керувало? Га?
— Фанатизм, — відповів Шрагін.
— Ні, пане Шрагін! — рішуче заперечив Бодеккер. — Фанатизм на війні — це явище сугубо індивідуальне, тут слід вживати зовсім інше поняття — патріотизм. Цікаво, як ви прочитали цю прокламацію?
— Із здивуванням, — відповів Шрагін.
— З чого ви здивувались?
— З самого факту її появи.
— Так, так, саме здивування, розумію вас, — раптом обурено заговорив адмірал, і обличчя його почало багровіти. — І це ваше і моє здивування, скажемо прямо, на совісті гестапо. Це їх стиль. Так було і в Берліні. Вони громлять єврейські магазини і синагоги, а комуністи в цей час діють у них під носом…
У кабінеті Релінка листівку досліджували спеціалісти. Вони зійшлися на тому, що надруковано її на примітивному верстаті, який може бути встановлений де завгодно. Релінк подзвонив генерал-спостерігачеві Штромму, повідомив його про листівку і про висновок експертів.
Штромм попросив доставити йому примірник листівки.
— У нас всього-на-всього один примірник, — відповів Релінк. — Мої люди шукають по місту другий. Я пришлю вам фотокопію.
Релінк навмисно сказав неправду. На столі в нього лежало кілька листівок і вже зроблені з них фотокопії. Він відібрав найгіршу фотокопію і відправив її Штромму…
