Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
— Він самий, син свого батька! — Агєєв міцно потис руку сержанту.
— З ким це ви, Панкратов? — почувся, як завжди, неголосний, глухуватий голос Людова.
— Боцман Агєєв, товаришу капітан, звідкись взявся!
— Боцман? — Людов підповз ближче, з-під капюшона плащ-палатки блиснули круглі скельця. — Ви чому не на Чайчиному дзьобі?
— Так трапилося, товаришу капітан… Я майора Еберса вбив. Мене німці в полон взяли… — Останню фразу Агєєв насилу вимовив, набагато тихіше, ніж першу.
— Ага, — сказав Людов спокійно, — то ви, мабуть, без зброї? — Ніколи, ні за яких обставин капітан Людов не показував, що здивований тим чи іншим фактом.
— Так точно, без зброї…
— Панкратов, передайте йому автомат Тер-Акопяна. Тер-Акопян тільки що загинув, боцмане… — На мить Людов замовк. — Панкратов, треба перевірити, чи вирубаний струм.
— Струм вирубаний, товаришу капітан, — доповів Агєєв. Він стискував у руках автомат загиблого товариша. Кров бушувала в тілі, не було й сліду недавньої слабкості.
— Чудово, — сказав Людов, — тоді починаймо рятувати жінок і дітей, орли-матроси!
Як же опинилися орли капітана Людова тут, у самому серці секретного ворожого району?
Розділ чотирнадцятий
ДРУЖИНА ОФІЦЕРА
Коли Фролов з вершини Чайчиного дзьоба побачив наші кораблі, на одному з цих кораблів був капітан Людов із своїми бійцями. Але розвідники були не на есмінці. Вони юрмилися на палубах двох катерів-мисливців. Маленькі кораблі пливли мористіше, майже застопоривши хід. Обстріл берега не входив у їхнє завдання.
Між ними і береговими висотами рухалася грізна лінія есмінців, здіймаючи білосніжні буруни. Широкі військово-морські прапори і змійки вимпелів майоріли на їхніх щоглах. А над «Громовим», флагманським кораблем, — червоний прапор командуючого флотом: три білі зірочки біля червонозоряного поля. І на високому містку стояв сам віце-адмірал, не відриваючи яструбиних очей від чорних окулярів бінокля.
— Є позивні з Чайчиного дзьоба?
— Немає позивних, товаришу командуючий… Кораблі зближалися з берегом. Усе виразніше видно було зубчасті прямовисні скелі. Гудів вітер, бився об брезент вітровідводів, розмірено вібрував турбінами корабель.
Комендори, націливши на берег довгоствольні гармати, теж вдивлялися у мовчазні скелі. Сигнальники, обпершись об холодні поручні, не відривали біноклів од очей.
— Є позивні коректувальної групи?
— Немає, товаришу командуючий…
Уже ясно було видно Чайчин дзьоб: роздвоєна вершина здіймалася до блідого неба. Димова нитка ракети злетіла над нею, спалахнув у небі червоний димок.
— Ракету, — наказав віце-адмірал.
З містка «Громового» звилася ракета.
— Бачу людину на Чайчиному дзьобі! — схвильовано крикнув сигнальник. — Пише нашим семафорним кодом: «Готовий розпочати коректування».
Офіцери дивилися. Малесенька фігура на обриві величезної скелі невпинно махала прапорцями.
— Давайте відповідь, — наказав адмірал: — «Починаю обстріл берега».
Розгорнувши сигнальні прапорці, писав відповідь сигнальник «Громового».
І перший громовий гуркіт почувся з моря, перші снаряди розірвалися біля таємних берегових батарей…
— Помітили нас! — крикнув захоплено Фролов. — Прийняли семафор, товаришу командир!
Медведєв схилився над картою берега, розстеленою на камінні. Дивився, як змінювали стрій кораблі, як перші бліді спалахи рвонулися від їхніх бортів, перші снаряди прорізали повітря.
— Об’єкт номер перший — перенести вогонь на півкабельтова праворуч… Об’єкт номер два — недоліт… Об’єкт номер три — накритий… — диктував Медведєв, і прапорці блискавично літали в руках Фролова.
І ось рявкнув берег — з-під маскувальних щитів, з-під каміння, з навколишніх висот заговорили ворожі батареї, і перші кулі чиркнули по граніту Чайчиного дзьоба. Кулеметна черга вдарила об каміння…
— Товаришу командир, — Фролов гукав, не припиняючи сигналізації. — якщо підстрелять мене, як би мені вниз не впасти!.. Погано буде…
— Я тебе втримаю! — крикнув Медведєв. — А ти не стій на одному місці. Дав коректування — і ховайся… І перебігай на другий кінець…
Він сам витягнувся над камінням, не берігся від куль. Це був бій — стихія військового моряка! Те почуття, яке захоплювало цілком, витісняло всі сторонні думки.
— Дають шквал вогню! — кричав старший лейтенант крізь вітер і гуркіт гармат. — Пряме влучання в першу батарею… Ану, перенесемо вогонь глибше…
Знову засвистіла кулеметна черга над самими їхніми головами.
— Перейди на той бік площадки, там тебе не дістане! Фролов безстрашно стояв над обривом. І незрозуміло було, чи вітер ріже обличчя, чи кулі свистять біля самих вух. Раптом спіткнувся, взяв прапорці в одну руку, провів пальцями по обличчю.
— Поранений, Фролов? — кинувся до нього Медведєв.
— Нічого, куля погладила по щоці…
Всі скелі палали вогнем, клубочилися димовими хвилями. Водяні чорні сплески злітали навколо маневруючих кораблів. Вечоріло; димове, тьмяне світло стояло в небі. І безупинно сигналив ще чітко видимий з кораблів і з берега Фролов.
Та ось він схопився за груди, ступив до обриву. Прапорець упав на каміння. Медведєв скочив на ноги, підхопив важко обвислого моряка.
— Поранений, брат? Куди?
— Вгадали, дияволи… Неначе в плече, осколком… Рука заніміла, не можу сигналити…
Навколо свистіли траси куль, на камінні розривалися міни. Фролов зблід, голова схилилася на каміння. Набрякав кров’ю тільник під бушлатом.
Медведєв пригадав: «Маруся!» Кинувся до виходу з ущелини.
Маруся стояла, прихилившись до скелі, опустивши автомат. Мовчки дивилася на Медведєва.
— Фролов поранений, — крикнув Медведєв. — Вам тут більше стояти не треба… Допоможіть йому… Ідіть у кубрик. Я його принесу туди…
Кинувся назад. Маруся бігла слідом: бліда, тримаючи в руках непотрібний тепер автомат.
— Ідіть у кубрик, — повторив Медведєв. — Бачите, тут стріляють. Почекайте там…
Фролов намагався трохи піднятися на лікті.
— Ех, прикро — сигналити більше не можу…
— Нічого, ти вже своє зробив… Тепер вони самі можуть бій вести. Засікли всі точки…
Знову поблизу розірвалася міна. Медведєв припав до каміння. Оглянувся: Маруся стояла на колінах рядом з Фроловим.
— Ідіть, тут вас підстрелять, — повторив Медведєв. Вона ніби не чула… Її густе волосся розсипалося на плечах, обличчя тонуло в напівтемряві. Вона витягла із піхов фінку Фролова, розрізала тільник, розірвала білий індивідуальний пакет.
— Це нічого, — вона стирала ватою кров, — у нього плече прострілене, м’якоть… Зараз зупиню кров… Так… Так… Треба його в землянку віднести…
Медведєв підхопив пораненого. Під скрегіт і цямкання мін проніс у кубрик, поклав на койку: тут, під захистом козирка скелі, — безпечно.
Витер з обличчя піт, поглянув на долоню — вона була в гарячій, липкій крові.
— Ось закінчите з Фроловим, і я до вас записуюся на прийом! — бадьоро сказав він через плече. І тільки тепер помітив: Марусі немає в кубрику.
Вибіг надвір. На камінні темніло розплатане тіло.
— Ви поранені?
Вона ледве ворухнулася. Лежала долілиць, фланелівка на спині була розідрана, кров капала на каміння.
— Так, трохи, в спину… Це нічого, це добре, мені не боляче. Тільки важко дихати… — Замовкла, ледве чутно заговорила знову: — Дуже я втомилася від того життя… Ваша дружина… Настя… була права — краще смерть…
— Моя дружина? — Медведєв близько нахилився до неї, не відчував, не чув свистіння осколків навколо.
— Так, — шепотіла Маруся. — Не побачите більше її… Вона померла героєм… Коли нас примушували працювати тут, у горах, вона відмовилася з трьома іншими жінками. Вона не хотіла будувати цей завод… Кинулася на есесівця, схопила його за горло… Її застрелили… Вона померла як герой… Ми боялися так вмерти…
Її шепіт став зовсім невиразним, затих. Медведєв стиснув її тонкі пальці. Маленька рука впала на каміння…
