Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич (книги серии онлайн TXT) 📗

Коли вервечка машин проминула сильно укріплену станицю Зимевську, Віллі Майєр, не обертаючись до Крістіни, мовив:

— Щодо Адольфа Шеєра, якщо це вас цікавить… Усі його фронтові фотоплівки і вирізки газетних публікацій відправлено за призначенням — Берлін, Вільгельмштрассе, міністерство пропаганди.

Крістіна Бергер поглядала обабіч шляху. Одразу за Зимевською по схилах горбів тяглися укріплення. Всюди — глибокі, повного профілю траншеї. Густо — кулеметні гнізда або бетоновані гарматні доти. Подекуди замість дотів були вкопані і добре замасковані танки. Міцна позиція. Таку пройти нелегко…

— На превеликий жаль, свій нотатник із записами до книги «Завоювання Індії на Кавказі» Шеєр завжди тримав при собі. От він і пропав разом з хазяїном.

— Нащо ви мені про це розказуєте? — сторожко спитала фрейлейн Бергер, не відриваючи погляду від оборонних споруд. Мінні поля… Скільки тисяч замахів на життя там зачаїлося? Не злічити цей згубний посів бога Тора…

— Навіщо? — перепитав Майєр. — Пошту готував і відправляв я особисто. За розпорядженням оберштурмбанфюрера. Хейніш наказав надіслати до відомства Геббельса все, що належало Шеєру, до останнього папірця.

— То й що? — знизала плечима Крістіна. Вона ніяк не могла збагнути, до чого веде Майєр.

— Справа в тім, що одну річ Адольф Шеєр особливо дбайливо оберігав. Тримав у непромокальному мішечку із церати. Мабуть, ця річ становила для нього неабияку цінність. Хоча я не розумію, навіщо таку гидоту…

Та враз схаменувся: щось навіть стороннє, але негарне казати жінці про загиблого обранця серця, то паскудство. Мовив коротко:

— Цю річ, фрейлейн Бергер, я зберіг для вас.

— Для мене? — щиро здивувалася Крістіна. — Але чому?

— Так, для вас. Бо гадав і тепер певен, що ця річ вас зацікавить, А от «чому»… Візьмете в руки — дізнаєтесь.

— І коли ж це буде?

— Зараз.

Майєр витяг із внутрішньої кишені целофановий пакет. Крізь прозору плівку було добре видно досить грубенький блокнот в ладній обкладинці з гаптованої штучної шкіри. Поклав його на коліна Крістіні.

Фрейлейн Бергер узяла його без особливої цікавості, та аж завмерла, глянувши на першу сторінку. На ній було каліграфічно виведено: «Щоденник лейтенанта Ф.Мюллера. ГФП [7]. 1942 рік».

— Читайте тут, у машині, фрейлейн. Іншої такої зручної нагоди може не трапитись… Я не полінувався, переглянув щоденник. Мушу сказати, що Мюллер не заслуговував смерті від кулі.

Крістіна допитливо глянула на нього. Майєр усміхнувся і спокійно пояснив:

— Куля врятувала Мюллера від ганебного покарання, — мовив переконано. — Його місце на шибениці! — І знову наполіг: — Прошу вас, не зволікайте і читайте. Я не хотів би, щоб ці мемуарні вправи Мюллера потрапили ще комусь на очі. Адже я, Крістіно, наважився порушити свій службовий обов’язок.

— Не розумію, що вам може загрожувати… Хіба Мюллер не міг подарувати свій щоденник вам, а не Шеєрові?

— Виключено. Панові Шеєру цей щоденник подарував сам оберштурмбанфюрер Хейніш. Уже по загибелі Мюллера. Я був при тому.

— Ах, так!..

— Саме так! Читайте.

Шарфюрер Бергер розгорнула щоденник навмання (а може, він сам так розкрився, бо читаний був у тому місці не раз) і вп’ялася очима в каліграфічно списані сторінки, вельми заохочена інтригуючою передмовою Віллі Майєра.

«25 лютого. Я й не чекав, що цей день буде одним із найнапруженіших у моєму житті… Комуністка Катерина Скороєдова за кілька днів до атаки партизан на Будьонівку знала про неї! Вона негативно висловлювалась про росіян, які співробітничають з нами. її розстріляли о 12.00… Старигана Савелія Петровича Степаненка і його дружину із Самсонівки також розстріляно… І чотирирічне дитя коханки Горавиліна, бо не знали, що з тією сиротою робити. Близько 16.00 до мене привели чотирьох вісімнадцятирічних дівчат, які перейшли по кризі з Єйська… Канчук зробив їх слухняними. Уся четвірка — студентки і красуні… У переповнених камерах жах…

26 лютого. Події переважають усе пережите… Красуня Тамара дуже мене заінтригувала. Потім привели ще шістьох хлопців і одну дівулю. Не допомагали ніякі умовляння, катування канчуком… Дівчисько не зронило ні сльозинки, лише скреготало зубами… Я бив, що аж рука затерпла… Одержав як подарунок дві пляшки коньяку— одну від лейтенанта Коха зі штабу графа фон Ферстера, другу — від румунів. Я знову щасливий. Дме південний вітер, починається відлига. Перша рота польової жандармерії у трьох километрах північніше Новоазовська спіймала п’ятьох парубків років сімнадцяти. їх привели до мене… Били канчуками. При тому я розтрощив рукоять на дрібні тріски. Проте вони нічого не розповіли… «Обробляю» шевця з Будьонівки, що дозволяв собі говорити проти нашої армії. Ниють м’язи правої руки. Триває відлига…

1 березня. Ще одна воєнна неділя… Одержав утримання 105 марок 50 пфенігів… О 16.00 мене несподівано запросили на каву до генерала фон Ферстера…

2 березня. Мені кепсько. Раптом почався пронос. Змушений відлежуватись…

4 березня. Чудова сонячна погода… Єфрейтор Фойгт уже розстріляв шевця Олександра Якубенка… У мене жахливо свербить тіло.

6 березня. Пожертвував 40 марок до фонду «зимової допомоги».

7 березня. Ми й досі живемо гарно. Одержую вершкове масло, яйця, кури, молоко. Щодня вживаю різні закуски для посилення апетиту. О 16.00 знову привели чотирьох молоденьких.

9 березня. Як усміхається сонце, як виблискує сніг! Але навіть золоте сонце не може мене розважити. Сьогодні був важкий день. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. Сьогодні вранці Марія почастувала мене смачним тортом. О 10.00 знову привели двох дівуль і шістьох хлопчаків. Довелося всіх нещадно відшмагати. Потім почалися розстріли: вчора шістьох, сьогодні тридцять три. Я не можу спокійно їсти. Горе, якщо вони мене впіймають. Я більше не можу почувати себе безпечно в Новоазовську. Мене, звичайно, ненавидять. Але я змушений так діяти! Якби мої рідні знали, який важкий день минув! Рів майже до краю завалений трупами. А як героїчно вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров? Навіть дівчата не зронили й сльозинки… Ні, якщо схоплять, мені капут! А ночами таки моторошно.

11 березня. Нижчу расу треба виховувати тільки екзекуціями. Поряд зі своєю квартирою я наказав збудувати пристойний сортир і повісити об’яву про те, що користуватися ним цивільним особам суворо заборонено. Навпроти моєї спальні знаходиться канцелярія бургомістра, куди вранці приходять робітники, зморені на земляних роботах. Незважаючи на об’яву, вони користуються сортиром. І як же я за це їх гамселю! Надалі буду просто розстрілювати, бо це прояв непослуху окупаційній владі.

23 березня. Сьогодні допитував жінку, яка обікрала мою перекладачку фрау Рейдман. Ми добряче відпрасували злодійку по голому заду. Навіть фрау Рейдман розрюмсалася, дивлячись на те. Потім я гуляв по Ново-азовську і завітав до нашого м’ясника, що готує для мене особисто ковбаси. Надвечір принесли мені ліверну. На вигляд — вельми апетитна! Я збирався було одшмагати одну комсомолку, але ковбаса виявилася спокусливішою…

1 квітня. Одержав 108 марок. Валя знову купає мене й робить масаж…

10 квітня. Сонце пече. Коли вранці Марія відчиняє вікно, сонячні промені лягають на моє ліжко. Це чудово! П’ю гаряче молоко і з’їдаю омлет… Наказав відшмагати кількох дівчат і хлопчаків за те, що не з’явились на реєстрацію. Серед них і дочка старости. Порядок є порядок! Однаковий для всіх без винятків! Наказав батожити привселюдно по голому тілу.

16 квітня. Румуни принесли горілку, сигарети і цукор. Я знову щасливий — нарешті мене нагороджено хрестом «За бойові заслуги» другого ступеня, хоч і не воюю на фронті. На радощах у себе на квартирі я відстьобав двох гарненьких дівуль. Зрозуміло, голеньких. Це чудово збуджує емоції, що так необхідно для фізіологічно здорових мужчин».