У відкритому морі - Капица Петр Иосифович (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
— Що ж мені робити? Я з одною дівчиною подружилася. Негоже її кинути.
— Швидше вирішуй, ми й так дуже затрималися, — підганяла Муся. — Тосі я передам записку. Може, ще сьогодні вона встигне поговорити із своїм начальником чехом.
— Гаразд, — зважилася нарешті Ніна. — Заради наших, щоб ближче до них… Буду, як ви. Але чи зможу я?
Зможеш, — запевнила Кирикова і, ткнувши їй смердючий одяг, уже голосно гукала: — Ось воно, ваше дорогоцінне вбрання. Могли б не грубіянити. Нікому воно не потрібне!
Розділ п'ятнадцятий
Третій день підряд уже по-зимовому розкотисто ревів шторм. В печеру разом з бризками і піною вривався холодний подих розбурханого моря.
Першої ночі всіх довелося підняти на авральні роботи: одні, при світлі факелів, відводили по руслу річки вглиб печери шлюпки і кріпили біля пристаней катер, щоб його не било, інші утеплювали кабіни, затикали підсушеною морською травою щілини, збивали щільніше двері, щити, різали і рубали дрова.
Всіма роботами, покрякуючи, як на кораблі, керував Кльоцко. Він поступово прибирав владу до своїх рук: заводив сувору морську дисципліну, кожному виділяв якусь ділянку роботи, завів розпис і добові вахти. Тепер без боцманської дудки не можна було ні відпочивати, ні обідати.
Сеню змучили думки про Ніну. Він змарнів, в очах з'явився тривожний вогник. Чижеєв прислухався до гулу вітру і нетерпеливо чекав, поки хоч трохи стихне шторм. У таку негоду нічого було й думати про висадку Пунчонка на берег: катер не міг навіть вийти із печери.
Рана майже не боліла, і, хитруючи, Чижеєв продовжував ховати її від Кльоцка. В цьому допомагала йому Катя. Вона потайки робила йому перев'язки і просила якнайменше ходити.
Лише на четвертий день рев прибою трошки ослаб, а потім несподівано припинився. В небі прозирнули зорі. На південному заході, правда, ще клубочились хмари і горизонт був зловісним, але хвилі вже не розбивалися з гулом об скелі, а лише шиплячи пінилися біля каменів і були пронизані якимось внутрішнім сяйвом, що нагадувало світіння свіжорозрізаного свинцю.
— Підготувати катер і шлюпку до виходу в море, — просвистівши в боцманську дудку, оголосив Кльоцко. — В похід ідуть Віктор Михайлович, Восьмьоркін і Чижеєв. Пасажир — Пунчонок. Вітя несе зовнішню вахту.
— Дозвольте й мені в море? — попросився Кость Чупчуренко.
Йому вже остогидло сидіти в закупореній печері.
Мічман зміряв молодого матроса критичним оком. І побачивши, що Чупчуренко вже досить зміцнів, що сірувата блідість його обличчя — лише відпечаток довгого перебування в сирій печерній напівімлі, після деякого роздуму сказав:
— Гаразд! Просоліться на вітрі. Для сигнальника свіжа погода корисна.
А сам собі подумав: «Гарматку б нам. Нападати вже можна, всі в стрій стають».
«Дельфін» вийшов із печери рівно опівночі. За стерном і телеграфом сидів Восьмьоркін. Поруч з ним у ролі командира був Кльоцко. У боцмана ще дуже боліли руки, і він ще не наважувався братися за штурвал та важільки машинного телеграфу.
— Іти по затемненій частині моря. Наддати ходу, — наказав Кльоцко.
Восьмьоркін клацнув ручками телеграфу. Катер здибився і, здавалось, перемайнувши через провали, помчав лише по гребенях хвиль.
У машинному відділенні разом з Сенею діяв Тремихач. Старий подався, помітно постарів за цей тиждень, але уперто мовчав — жодного слова не говорив про дочку. Взявшись навчити Сеню самостійно запускати і обслуговувати на ходу механізми складної конструкції, він обмінювався лише діловими, односкладовими фразами. Будь-які сторонні розмови зразу ж уривав.
«Дельфін», відійшовши далі в море, розвернувся майже на сто вісімдесят градусів і, немов вигулькнувши із олов'яної клубчастої пітьми, з приглушеним гарчанням прослизнув до трьох високих скель і застиг у їх тіні.
Переконавшись, що кругом усе спокійно, Кльоцко наказав спустити шлюпку. Посадивши з Пунчонком самого лише Віктора Михайловича, він стиха подав команду.
— Відчалюй!
— Товаришу мічман, дозвольте й мені, — звернувся до нього Чижеєв, що вийшов нагору.
— А хто в разі небезпеки двигун запустить? — буркнув Кльоцко. — Годі дурницями займатись, несіть вахту!
Шлюпка відчалила від катера і пішла в темряву. Тут, за прикриттям скель, море було спокійніше. Воно лише глухо рокотало біля берегової лінії.
Тремихач беззвучно піднімав і опускав весла. Тільки слабке дзюркотіння та хлюпіт об дію свідчили про те, що шлюпка рухається.
Шлях до берега відняв багато часу. Витягнувши шлюпку на сушу, Віктор Михайлович разом з Пунчонком старанно оглянули вузьку смугу прибережної гальки, виїмки в скелях, міжгір'я.
В південно-східному кінці вони знайшли затиснутий між каменями, напівзасипаний піском і галькою тузик, перевернутий догори дном. Тузик був міцно прив'язаний. У шторм накатна хвиля, мабуть, стікала по ньому, не виштовхуючи із гнізда.
— Не приходила Ніна, — вирішив батько. Пунчонку він сказав: — Коли доберешся до кручі, поглядай униз: чи не зірвалась вона бува. На ній був сірий жакетик, спідниця захисного кольору і рюкзак.
Старий провів партизана до струмка, обняв його і, побажавши щастя, горблячись почвалав до шлюпки.
Він з досадою зіпхнув на воду легеньке суденце, пробіг шиплячою пінястою водою і, вскочивши в шлюпку, наліг на весла.
Шкваловим подувом вітру зірвало кепку. Але він не підібрав її, а байдуже налягав на весла.
Коли Чижеєв, який з нетерпінням чекав на нього, запитав: «Ну, як? Знайшли хоч слід?» — старий лише безнадійно махнув рукою і мовчки, немов боячись розридатися, спустився до другого свого дитяти — в тісний відсік машинного відділення, до приладів та механізмів, що ждали доторку його жилавих рук.
Катер, дрібно тремтячи металевим тілом, забурчав, розвернувся і легким птахом помчав по спінених хвилях нічного моря.
Кльоцко любив швидкість, тугий зустрічний вітер і неосяжні простори. Це була його рідна стихія, з якою він зжився за довгі роки служби на військових кораблях, без якої не уявляв свого існування. Навіть негода веселила серце старого моряка, заставляла по-молодому гнати жилами кров, сповнювала мускули животворною силою.
У Костя Чупчуренка після довгого сидіння в печері від незвички трохи наморочилося в голові, а від водяного пилу, що осідав на вії, всюди здавалось, роїлася райдужна комашня. Він мружився, струшуючи з вій вологу, і до болю в очах вдивлявся в вузьку смугу танучого горизонту. Там, йому здавалося, з'являлося і зникало блідо-жовте сяйво. Та ось воно застигло бляклою плямою, почало розширятися, розпливатися в імлі.
— Зліва по носу вогонь! — невпевнено доповів сигнальник. Бінокль мічмана в цю ж мить був наведений на вказану точку. Справді, далеко в морі майже без миготіння сяяв незрозумілий вогонь.
— Що б воно могло бути? — непокоївся мічман. — Судно горить, чи що? Ану, курс на вогонь! Ближче поглянемо, що там робиться.
Восьмьоркін переклав руль і повів катер прямо на жовтувате сяйво, яке в міру наближення ставало щораз яскравішим.
— Зменшити хід… Глушителі в воду! — скомандував Кльоцко.
Він уже ясно бачив силует низькопосадженого катера без щогли і надбудов, освітлений слабким прожектором другого корабля.
— Так ніби буксирець біля торпедного катера кружляє? Ич, як їх зносить! Здається, буксирний трос лопнув, заводять тепер. Ну звичайно! — вголос переконував себе Кльоцко, помітивши на розгойданому катері самотню постать, яка марно намагалася закинути кінець троса двом іншим чоловікам, що метушилися на приплюснутій кормі однотрубного кораблика.
«Катер без ходу, — міркував Кльоцко. — Значить, серйозно пошкоджений, а може, в бою підбитий? Інакше для чого його буксирувати, та ще й майже у шторм? У морі, видно, підібрали. Торпедні катери озброєні або важкими кулеметами, або — автоматичною гарматою. Непогано було б поживитися. А що як на торпедному люди?.. Ні, — переконував він себе, — якби ціла команда, то не один би з буксирним тросом возився. І в рубці ніхто не стирчить. Ризикнути, га? На буксирах народ не страшний — на абордаж візьмемо. Е, що буде, піду! — зважився мічман. — Хід у них не дуже-то швидкий. Як не вдасться, втечу в темряві».
