Слово після страти - Бойко Вадим Яковлевич (книга бесплатный формат TXT) 📗
— На сало не годуватиму, а подержу, поки в нього загоїться поранене крило.
Далі дід розповів, що журавля він знайшов у лозах біля озерця. Птах був мокрий і, як видно, дуже зголоднів. Він накульгував на одну ногу і тягнув по землі поранене крило.
— Ти, старий, як мале дитя: де що не запопадеш — усе тягнеш до хати. Люди он гусей угодовують, а ти контентуватимеш журавля,— невдоволено сказала баба і спересердя плюнула на птаха. Той одскочив трохи вбік і сердито заклацав дзьобом. У цей час до нього почав скрадатися наш ледачий кіт Потап, який узимку день і ніч вилежував на теплому припічку, а влітку спав на призьбі під хатою. Зараз він здивовано принюхувався до журавля. Той, не роздумуючи, клюнув Потапа своїм довжелезним дзьобом. Кіт верескливо нявкнув і втік на припічок. Ми всі засміялися.
Так у дідовій хаті оселився журавель. Він швидко звик і почував себе добре. Баба чомусь прозвала його Оверком і хоч за звичкою бурчала, проте годувала птаха і, коли дід не бачив, навіть гладила його.
Оверко був дуже кмітливий і компанійський. Правда, до баби він ставився з недовір’ям і, сказати б, з неприязню, зате мене й діда любив. Коли ми сідали до столу, Оверко був тут як тут. Він безцеремонно зазирав у дідову череп’яну миску і, якщо страва не була гаряча, хапав своїм довгим дзьобом найкращий шматок. Я задоволено реготав, дідове обличчя прояснювалось у лагідній посмішці, навіть баба крадькома усміхалася куточками уст.
Минула зима, настала весна, а потім і літо. Оверкове крило давно загоїлось, він уже літав, а проте од нас не збирався тікати. Журавель діловито й статечно дибав по двору, часом вступав у бійку з гребенястим бабиним півнем Саливоном. Правда, ці бійки завжди кінчалися тим, що Оверко рятувався втечею, а коли було непереливки, злітав на хлів і звідти бундючно позирав на свого ворога. Найбільше любив ходити зі мною на ріку або до озерця. От де була йому розкіш!
Непомітно збігало літо, настала осінь. На південь, надривно курликаючи, потяглися журавлині ключі. Засумував наш Оверко. Він раз у раз злітав у небо, кружляв над дідовою хатою, посилаючи своє розпачливе «кру-кру» птахам, що відлітали у вирій. Одного дня він полетів і більше не повернувся. Я плакав од жалю. Втішаючи мене, дід сказав:
— Усяк хоче волі. Воля найдорожча і людині, і звірові, і птаху.
Так, воля — найдорожчий скарб, який дається людині від народження. У цьому я переконався на власному гіркому досвіді. «Оце б зробитися журавлем і полетіти в рідні краї..,»—фантазував я в камері гестапівської тюрми, поринувши у спогади з дитячих літ...
В’язні пошепки розмовляють. Тихо жебонить приглушений голос Казимира. Старостою він став кілька днів тому. До нього старостував польський кримінальник
Юзек. Він по-всякому знущався з в’язнів, особливо з радянських людей. Коли терпець усім урвався, Юзека порішили вночі. На ранковому аппелі комісар Червоної Армії «дядя Ваня», як називали його в камері, щоб врятувати від смерті товаришів, узяв вину на себе. Комісара замучили на моїх очах. Коли я розповів про це в’язням камери, усі одностайно заявили, що то був їхній «дядя Ваня». На жаль, я не поцікавився тоді прізвищем цієї мужньої людини, бо хіба ж знав, що доведеться писати спогади...
Через три дні мене «висмикнули» з сімнадцятої камери і знову кинули в одиночку.
Вранці дали миску баланди і маленький, завбільшки з сірникову коробку, шматочок хліба. Він був наполовину з тирси, а все-таки це хліб. Видача хліба означала дорогу. І справді, невдовзі за мною прийшли, оділи наручники і вивели в тюремний двір. Там уже стояло чоловік тридцять в’язнів у наручниках. Після звичайної в таких випадках процедури перераховування, звірки списків і перевірки тюремного «майна» — білизни, смугастих роб і гольцшугів — та старанного обшуку нас вишикували в колону по шість чоловік, просилили крізь кільця наручників кожного довгий ланцюжок і загнали в криту машину. На лавиці біля заднього борту вмостилися п’ять автоматників, начальник конвою сів у кабіну, і машина виїхала за ворота тюрми.
Ми з полегшенням зітхнули, що нарешті вирвалися з гестапівської катівні, де безслідно згасало людське життя. Ніхто не знав, що чекало нас попереду, та тут уже вступав у дію відомий принцип: хоч і гірше, аби інше. Настрій у всіх трохи поліпшився, до того ж один поляк, котрий був серед нас, заприсягся: йому, мовляв, достеменно відомо, що нас везуть обмінювати на полонених німецьких офіцерів, що на цьому нібито наполіг міжнародний Червоний Хрест.
МИСЛОВІЦИ
Для в’язнів процедура шикування завжди була мукою. Треба було стояти, витягнувшись у струнку, щоб на твоєму тілі не ворухнулася жодна жилка. Під час «вирівнювання рядів» гестапівці щедро роздавали зуботичини й стусани, били в’язнів до крові.
Поки ждали начальство, я роздивлявся територію нового табору. Ліворуч стояв дерев’яний барак — табірна кухня. Звідти линули солодкі пахощі вареної брукви, викликаючи в наших шлунках спазми голоду. Прямо перед нами був рівний і гладенький, наче тенісний корт, брукований майдан. За ним довгатилися шість одноповерхових кам’яних будівель під черепицею. Очевидно, до війни це були військові пакгаузи, тепер пристосовані фашистами під концтабірні блоки. В стінах кам’яниць під самим дахом замість вікон чорніли вузькі щілини, що нагадували бійниці. Колись вони, мабуть, правили за вентиляційні люки. Тепер ці щілини були загратовані. З-за грат виглядали виснажені обличчя в’язнів.
На території табору не видно нікого. Не важко було здогадатися, що в зв’язку з прибуттям етапу в таборі оголошено блокшперу, щось на зразок мертвої години, під час якої в’язні повинні сидіти в блоках і дотримуватися абсолютної тиші. Блокшпера могла тривати кілька хвилин і кілька годин. Після команди «блокшпера!» припинялася будь-яка робота. В’язнів заганяли в блоки, де вони мусили лежати або ж стояти, залежно від того, яку блокшперу оголошували — сидячу чи лежачу. Команда «блокшпера!» мала виконуватися блискавично. У кожного, хто порушував її, стріляли без попередження.
Біля майданчика був невисокий дерев’яний поміст, сказати б, трибуна, неподалік від якої, наче пам’ятник фашизму, височіла капітальна, очевидно, постійно діюча шибениця. Зараз на ній висіло дванадцять в’язнів. До шибениці прикріплено транспарант: «Така кара чекає кожного, хто наважиться тікати з табору».
Праворуч од воріт строго в лінію стояло кілька дерев’яних бараків. Як дізнався я потім, тут містилися канцелярія, склади, лазня, дезинфекційна камера і камера прожарки одягу, а також тотенблок — трупарня.
Табір густо обнесений колючим дротом, над яким височіли сторожові вишки з вартовими, озброєними крупнокаліберними кулеметами й автоматами. За дротяною огорожею серед зеленої трави в’юнився потічок, нагадуючи собою голубу жилку, що пульсувала на зраненому тілі залитої кров’ю багатостраждальної польської землі.
У перші ж хвилини перебування в цьому таборі я зрозумів, що тут мене чекають нові випробування, нові муки. Чи витримаю їх? Чи вистачить фізичних і духовних сил у моєму виснаженому, скаліченому тілі? Позаду лишилося немало тюрем і таборів, у яких з мене висотали сили й здоров’я, довели до цілковитого фізичного і нервового виснаження, зробили калікою. І ось я знову стою на грані життя і смерті...
Із службового приміщення вийшла група есесівських офіцерів на чолі з оберштурмбанфюрером. Він, як виявилося, обіймав посаду рапортфюрера, тобто заступника начальника табору. Пролунала команда «ахтунг!». Оберштурмбанфюрер і його почет підійшли до в’язнів. Начальник конвою віддав рапорт. Оберштурмбанфюрер привітався з ним і почав особисто приймати в’язнів. Він звіряв супровідні документи з номером кожного прибулого. Закінчивши процедуру прийому, офіцер втупив у нас погляд каламутних банькуватих очей. Щось йому не сподобалося, бо він розлюченим голосом наказав нам стати на коліна і покласти руки на голови, дотримуючись при цьому суворого рівняння. Ця принизлива процедура супроводжувалася биттям. Нарешті рапортфюрер вгамувався і звернувся до нас із промовою.
19
В'язень
