Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич (бесплатная регистрация книга TXT) 📗

І ось якось уранці, ніби мимохідь, Майєр звернувся до Хейніша:

— Пане штандартенфюрер, чому ми не використовуємо контингенти відомства Тодта?

— Конкретніше! — зажадав Хейніш.

— Відомство має свою мережу концтаборів для остарбайтерів.

— То що з цього?

— Вони добирають собі контингент, що володіє певними технічними навичками. Якби ми знайшли там осіб, придатних для виконання диверсійних завдань, це значно скоротило б термін підготовки технічно обізнаних агентів. Адже ми, готуючи агентів, подеколи змушені починати з елементарних азів.

— А це думка! — оцінив Хейніш.

— Радий чути вашу похвалу, пане штандартенфюрер.

— От що, Віллі, — ухвалив Хейніш, — з реалізацією вашої ідеї не будемо зволікати. Доручаю вам негайно, сьогодні ж, навідатися до штабу відомства Тодта й дізнатися про дислокацію та призначення їхніх таборів. Особливо цікавтеся національним складом полонених… Хоча, — він скептично знизав плечима, — звідки у штабі можуть бути такі специфічні відомості?.. Отже, поки що обмежимося загальним: дислокацією і передумовами наших можливих відвідувань.

Упоратися з таким завданням було нескладно. Віллі дістав вичерпну інформацію, з якої фахівці могли б зробити далекосяжні висновки. «Копію доповідної необхідно передати Крістіні», — зазначив собі Майєр. Заразом дізнався й про номер кімнати, в якій працював Гельмут Фогт.

Він одчинив двері потрібного йому приміщення і мовив:

— Вибачайте, панове! Чи не підкажете, де у вашому лабіринті розташоване управління відомчих концтаборів?

З появою есесівця гомін у просторій кімнаті вщух.

Усі офіцери в формі інженерних військ звели голови і втупилися в прибулого.

І тоді пролунало здивоване:

— Віллі, невже це ти? Я не вірю власним окулярам!

З-за столу, розташованого ліворуч від входу, піднявся дуже примітний, опасистий чоловік. З характерною зачіскою — колом. М’яке, хвилясте волосся спадало на великі вуха. Поділена посередині рівним проділом зачіска підкреслювала обшири опуклого, квадратного чола. Все у нього було дорідне, масивне — щоки, ніс, важке підборіддя. Масні губи, товсті, мов сардельки, зовсім нетипові для тонких, суто арійських вуст. Перенісся осідлали величезні окуляри в тонкій металевій оправі.

— Боже мій! — зрадів і собі Майєр. — Гельмуте! Оце зустріч! Звідки ти узявся? А мені казали, що ти захряс десь на Балканах…

— Я там зовсім не був! — заперечив Фогт. — Польща, Бельгія, Франція — ось де пролягали мої службові путівці. — Він поглянув на присутніх: — Панове, з вашого дозволу я вас залишу на кілька хвилин: гауптштурмфюрер — мій шкільний друзяка. Не бачилися понад три роки!

Майор, що поважно височів над столом посеред кімнати, відповів, чомусь звертаючись до Майєра:

— Чи вистачить кількох хвилин для такої зустрічі?

Віллі сумно зітхнув.

— Пане Фогт, ви сьогодні вільні на всенький день! — послужливо вирішив майор проблему.

— О! Не знаю, як і дякувати, — сказав Майєр.

— Не варто подяки! — любов’язно всміхнувся майор.

Коли вони вийшли на вулицю, Гельмут наполіг:

— Рішуче пропоную — в ресторан.

— Згода!

— Тут неподалік є досить затишний… Ось тільки прейскурант…

— Гельмуте, невже тобі не відомо, що моя форма значно урізноманітнює асортимент у будь-якому харчовому закладі? — засміявся Віллі.

— Знаю! — підтримав його Гельмут. — Тому як викінчений егоцентрист і хочу скористатися з щасливої нагоди.

— Тоді — вперед!

У ресторані ласий до кулінарних принад Гельмут Фогт повівся як досконалий знавець усіх потаємних припасів. Обер-кельнер тільки витріщувався на його замовлення. А Майєр з поважною міною на обличчі тільки схвально похитував головою.

Нарешті, записавши замовлення, обер-кельнер наважився делікатно натякнути:

— В наші часи такий дефіцит роздобути дуже нелегко…

— Дорого? — прямо запитав Майєр.

— Про це ліпше знає господар закладу, — ухильно відповів обер-кельнер.

— Грошви стане! — поклав край його ваганням Віллі.

Гельмут скинув оком довкола й мовив:

— Раніше тут було затишніше — залу освітлювали свічки. А тепер понавішували на стіни бліді електричні світлячки. Як у борделях…

— Тебе такі зміни не надихають? — руба запитав Майєр.

Гельмут сторопів.

— А-а, я забув про твій мундир… Сам розумію: віск нині дефіцит — війна. Але ж який приємний, запашний душок ішов од свічок. Іноді здавалося — пахне медом. От і в Мюнхені, — раптом запалився він, — все без змін!

— Звідки знаєш?

— Кілька днів тому повернувся з однодобової екскурсії по історичних місцях націонал-соціалістського руху. На чолі з екскурсоводом ми встигли відвідати геть усі бірхаузи [10] освячені генієм і думкою великого фюрера.

— Сподобалося?

— Ще б пак! Пиво там досі чудове.

— Пиво? Не розумію.

— За день ми встигли навідатися лише до пивних. Враження — незабутні! У самісінькому центрі старого Мюнхена на Платцль [11] із давніх-давен стоїть «Хофбройхауз» — «Придвірний пивний дім». У тамтешній пісеньці співається, що Мюнхену не загинути, «поки наш «Хофбройхауз» на майдані стоїть…» Уяви, Віллі! На першому поверсі «Хофбройхауза»— циклопічні зали з довжелезними дубовими столами на сотню випивох, на другому — зали «для чистої публіки» та екскурсантів по історичних місцях. Ще вище — велетенська зала, призначена для гульні цілого натовписька. Один «Хофбройхауз» може ковтнути все населення якогось невеличкого провінційного містечка. Ну й видовисько! Вражає.

Майєр терпляче, поблажливо похитуючи головою, слідкував за перипетіями історичних мандрів. Із старої пивної «Штернкерброй» на вулиці Ам Таль, де було утворено нацистську партію, екскурсанти потрапили до «Бюргербройхауза» на Дахауерштрассе, потім до «Маттезера» на площі Штахус і, нарешті, до «Льовенброя» поблизу залізничного вокзалу. Після того вже впакувалися у спальний вагон. Від спогадів очі Гельмута посоловіли, ніби він знову добряче набрався рідини з «імперського пивного заводу».

— А як твої службові справи? — перевів Майєр розмову на інше.

— Мої? — Гельмут Фогт замислився. — Як би це тобі коротко окреслити… Ну, скажімо, так: повністю залежать від загального становища в нашому відомстві. Зараз — кепсько.

— Чому?

— Лихоманить. Усі знервовані. У катастрофі, що сталася на Кавказі, — він притишив голос, — абвер звинувачує нас.

— Отакої! А конкретно? Чи це секрет?

— Якби ти носив іншу форму…

— А що — форма?

— Вона надає доступ до всіх секретів! — засміявся Фогт.

— Ах, от воно що! — всміхнувся й Віллі. — Тоді розповідай. Я сам лише недавно прибув із Кавказу. «Скорочення фронту» відбувалося ще за моєї присутності.

— Справді? — пожвавішав Гельмут. — А чи не зустрічався тобі майор абверу пан Штюбе?

— Знаю такого! Знайомий особисто.

— Що він за людина? — Тепер в очах Фогта світилася неприхована цікавість.

— Спершу сам скажи: що тебе непокоїть?

— Цей Штюбе «копає» під нас…

— А конкретно?

— Звинувачує у невмінні зберігати військову таємницю. Мовляв, від нас просочилися відомості про розташування військових споруд.

— Яка нісенітниця!

— Точно! Але цей Штюбе накатав донос і надіслав його в Берлін. Таємниця! Хіба доти до кишені заховаєш? І укріпрайон до сейфа не замкнеш.

— Логічно.

— Але не для всіх. У Берлін викликано барона фон Шилінга, нашого кавказького фахівця.

— І його знаю! Він зводив споруди в районі нашого розташування.

— Отож!

— Г-м, — замислено мовив Майєр, — на Штюбе це схоже — перекласти провину на іншого…

— І що ж тепер буде?

— Хіба це зачіпає тебе особисто?

— Хтозна-чого набалакає наш фон барон у контррозвідці… Будуть непереливки, якщо росіянам щось відомо й про «Блакитну лінію». Всім!

— Нові оборонні споруди? Ти до них причетний? — швидко запитав Майєр.