Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
— Ви… більше не підозрюєте мене? — тихо спитала Маруся.
— Звичайно, ні… — він досадливо нахмурився. — Це було хитро задумано тим фашистом. Йому треба було відвернути од себе увагу, він знав, що боцман увесь час стежить за ним… Тільки як він знайшов у скелях цей халат?
— Коли я засовувала його серед каміння, мені здалося, хтось дивиться ззаду. Оглянулася — нікого. Я думала: може, ви…
Вона замовкла. Медведєв бачив, що в неї на губах тремтіла якась невисловлена фраза. Жінка стояла біля виходу, ніби чекаючи, неначе збираючись щось сказати… Потім мовчки вийшла з кубрика.
Він знову нахилився над рацією. Заміняв частину за частиною, з’єднував розірвані проводи. А в очах стояло обличчя Марусі, обличчя дівчини-старухи… Всі вони пройшли крізь цю муку… Невже і Настя?.. Він намагався думати про інше і знову уявляв собі обличчя Насті, знівечене місяцями жахливого рабства…
Але образ Насті загубився десь у свідомості… Зараз він міг думати тільки про справу, тільки про те, що треба протиставити диверсії ворога!
І разом з тим ще з більшою люттю і поквапливістю лагодив рацію. Втратив уявлення про час. Жахнувся, глянувши на годинник…
Чому не повернувся Агєєв? Чи не видно кораблів десанту?
Він вийшов.
Підповз до верхнього гребеня скель, виглянув. Як завжди, берег був дикий і безлюдний на вигляд, океан грізно гудів, наростав прибій, збільшувалася пінна лінія вздовж берегових звивин. Чіткою, неначе піднятою над морем рисою вимальовувався горизонт. «Свіжа погода йде!» подумав звичними словами бувалих мореплавців. Але небо ще було чисте, скелі теплі від прямих сонячних променів.
Знову повернувся до кубрика, зігнувся над апаратом. Основні частини вже замінені. Але апарат мовчить, він такий же мертвий, як його хазяїн, що лежить надворі.
Все пропало, пост не зможе давати коректування. Через власну легковажність, злочинну довірливість він, командир поста, зірвав усю операцію, не справдив довіри флоту… Правда, міг би бути ще один вихід…
Почув глибоке зітхання за спиною, шарудіння сухої морської трави. Фролов, підвівшись на койці, розгублено дивився.
— Що це, товаришу командир? Невже на вахті заснув? У голові жорна перевертаються…
Медведєв коротко розповів усе.
— Вася! — тільки й міг вимовити Фролов. — Вася загинув! Дозвольте, погляну на друга…
Він вийшов хиткою, непевною ходою. Медведєв знову схилився над рацією. Ні, він не може полагодити апарат…
За кілька хвилин повернувся Фролов.
Увійшов згорблений, відразу постарілий, очі запали глибоко під довгі вії.
— Лежить, неначе спить, — Фролов схлипнув, закусив пухлу губу. Він кріпився з усіх сил, але дві прозорі сльозинки раптом скотилися з-під вій, залишаючи смужки на смаглявій пушистій шкірі. — Товаришу командир, це ж він говорив: «Сльози матроса нарівні з кров’ю цінуються…» Я б за нього, вірте слову, всю кров віддав… Нерозлучний мій дружок… А боцман? Невже й він… загинув?
— Ні, я гадаю, Агєєв повернеться. Фролов сумно подивився на нього.
— Ось він який хитрий вовк. Уранці під’їхав до мене, неначе вибачався за вчорашнє. «Хев ей сигаретт!» Ну чому ж не взяти? Закурили ми з Васею…
Раптове здивування промайнуло на його обличчі.
— Але ж і він з нами курив, з одного портсигара!
— Значить, знав, які папіроси вам дати… — Медведєв рвучко встав. — Розмовами справі не допоможеш. Рація пошкоджена, не можемо приймати сигналів, давати коректування… Ходімо подивимося, мабуть наші кораблі вже на горизонті.
Вони вийшли надвір. Тіні від скель ставали довшими, вітер дув усе різкіше, день наближався до кінця.
Підповзли до краю обриву. Лягли поруч з біноклями в руках. У райдужних обідках лінз виросли одноманітні темносині, з пінними баранцями вали. Пропливала, колихаючись, зазублена лінія горизонту.
Над нею висіли довгасті хмари. Все дужче дув вітер.
— Товаришу командир, — чомусь пошепки сказав Фролов.
— Ну, що таке?
— Як же з Васею… — він замовк, насилу перевів дух. — Його ховати треба.
— Ми його ввечері поховаємо, друже. Зараз не можна вахту залишати. Десант може підійти кожної хвилини.
— А як коректувати будемо… без рації?
— Як?..
Медведєв дивився на моряка, який лежав поруч, на його стрункі юнацькі плечі, загорілу шию, рум’яне обличчя під шерстяним підшоломником, — бачив його неначе вперше.
Те, що спало на думку недавно, здавалося немислимим, нездійсненним. Чи повинен він, чи сміє послати на вірну смерть і цього красивого, сповненого життя хлопця?
— Є один вихід, Фролов, — повільно сказав він. Сигнальник дивився на нього широко відкритими карими очима.
— Бач, якщо не налагодимо коректування, весь наш пост ні до чого. Кораблі не змжуть громити укріплення — ті, що ми запеленгували. Рація не працює. Залишається флажний семафор.
Фролов мовчки слуав. Медведєв помовчав.
— Не знаю, що з цього вийде. Але, може, що-небудь і вийшло б. Чайчин дзьоб високо над морем, його далеко видно і з берега і з кораблів. Я вирішив був сам сигналізувати, але швидкості дати не зможу.
Фролов зрозумів. Очі блиснули образою.
— А мені хіба не довіряєте? Я сигнальник першого класу, сімдесят знаків на хвилину пишу.
— Знаю… Але ти розумієш, за що візьмешся? Повинен стати на відкритому місці, над самим обривом. По тобі, як по мішені, всі їхні гармати і кулемети стрілятимуть.
— А може, промахнуться, — просто сказав Фролов. — Товаришу командир, це ви здорово придумали!
Він трохи підвівся на камінні, густий рум’янець залив щоки. Раптом Фролов напружився, витягнувся, притис до обличчя окуляри бінокля.
— Наші бойові кораблі на горизонті!
Медведєв дивився теж. Плескався у лінзах нескінченний океанський простір. Довгою зігнутою клішнею заходив у воду берег. Мерехтів і переливався рубчастий горизонт.
— Праворуч, курсовий кут десять, товаришу командир!
І справді, у вказаному напрямку майнули на хвилях ледве помітні зазублені смужки.
— Дамо коректування, товаришу командир. — Фролов не відривав бінокля від очей. — Ви за мене не бійтеся. Вася Кульбін любив говорити: «Матрос кулі ковтає, бомби руками хапає».
Він поглянув на Медведєва і замовк. Поруч був, як і раніше, стриманий, підтягнутий командир, яким Фролов звик бачити його на містку катера під час бойових походів. Погляд Медведєва був твердий, економними і швидкими стали рухи.
Старший лейтенант дістав з планшета карту. Вітер виривав і згортав легкі калькові кінці. Медведєв розклав карту в заглибленні, притиснув з боків осколками граніту.
— Принесіть ракетницю і сигнальні прапорці! Фролов кинувся до кубрика, повернувся з великим старовинної форми пістолетом. Вклав у дуло картонний патрон ракети. Із клейончатого футляра витягнув два червоні прапорці.
Кораблі наближалися. Вже видно було в бінокль обриси широких скошених труб, кути гарматних надбудов. Але берег притаївся, ніби й не було в скелях насторожених, спрямованих у море батарей.
— Ракету! — наказав Медведєв.
Фролов швидко підняв ракетницю. Вузька димова стрічка звилася над висотою, високо в небі спалахнув червоний клапоть диму. Через мить така сама ракета піднялася над флагманським есмінцем.
— До коректування приготуватись! — наказав Медведєв, не відриваючи бінокля від очей.
Фролов ступив уперед, в кожній руці — розгорнутий прапорець. Стояв тепер на самісінькому краю гілчастої безодні, його виразно було видно і з моря і з берега. І, вибравши мить перед початком сигналізації, зробив те, що робив не один червонофлотець, дивлячись смерті в очі, ніколи не згинаючись перед ворогом.
Він зірвав і кинув на каміння свій шерстяний підшоломник і, обережно діставши з пазухи, розправив, хвацько надів набакир стару, просочену сіллю безкозирку з золотими літерами і стрічками, що розвівалися на гірському вітрі.
Розділ тринадцятий
ПОЄДИНОК
— Йому немає рації мене підстерігати! — крикнув Агєєв Медведєву, кидаючись услід за диверсантом до виходу з ущелини.
