»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Вам сюди, — він відчинив перед Рудіним двері. Рудін увійшов до невеликого кабінету.
В цей час німець, що сидів за столом, роздратовано говорив по телефону. Побачивши Рудіна на порозі, він крикнув у трубку: «Подзвоню пізніше!» — і недбало запитав по-російськи:
— Ну що там у вас?
— Я думав… Це довго розповідати, пане начальник… — усім своїм виглядом і тоном Рудін немов пробачався за те, що змушений відривати час у заклопотаного далеко важливішими справами начальника.
— Я щось не второпаю: ви і партизан, і водночас німець, до того ж німець радянський? Що це за ребус?
— Так, я за національністю німець, але виріс у Радянському Союзі, в республіці німців Поволжя, а потім був мобілізований у партизани. Тепер здався в полон.
— Так. Чого ж ви хочете?
— Я хочу співробітничати з Німеччиною, — відповів Рудін.
Підполковник Грейс на мить задумався, потім нахилився до якогось апарата на столі і тихо сказав:
— Попросіть до мене Андросова. Зараз же.
Серце в Рудіна застукотіло так швидко, що він злякався…
Ну, от і настав вирішальний момент. Робота не пропала марно, зараз він побачить Андросова — першу свою ціль.
Рудін стояв серед кімнати, коли ззаду з легким шумом відчинились і зачинились двері.
— Ви мене викликали? — запитав спокійний і якийсь безбарвний голос.
Андросов пройшов повз Рудіна до столу полковника. Рудін бачив його спину, широко розгорнуті плечі. На ньому був кітель німецького офіцера, але без знаків розрізнення, штани заправлені в чоботи, начищені до лакового блиску.
— Цього чоловіка нам прислав з військової комендатури мій друг майор Оренкліхер, — порпаючись у паперах, недбало сказав Грейс. — Займіться ним.
— Є які-небудь ваші рекомендації? — запитав Андросов.
— Ні, ні, все вирішуйте самі і потім мені доповісте.
Андросов повернувся до Рудіна, зміряв його поглядом і, вже проходячи повз нього, сказав:
— Ходімо.
Перше враження про Андросова було майже невловиме. Запам'ятались тільки його очі — уважні, чіпкі. В просторому кабінеті, куди вони прийшли, незважаючи на день, горіло світло, а вікна були зашторені.
— Сідайте, — Андросов показав Рудіну на стілець біля стола. Потім він, може, цілу хвилину пильно дивився на Рудіна, а той на нього, вичікувально і покірно.
Андросов підсунув до себе аркуш паперу, поклав на нього олівець.
— Розкажіть, як ви опинились у військовій комендатурі.
— Я прийшов туди добровільно!
— Ви місцевий житель?
— Ні,— посміхнувся Рудін. — Вам, напевне, доведеться вислухати досить довгу історію…
— Відповідайте на запитання, — сухо відповів Андросов. — Прізвище, ім'я, по батькові і основні анкетні дані. Прошу! — Він взяв олівець.
— Крамер Михайло Євгенович.
— Національність?
— Німець, вірніше — по батькові німець. Мати росіянка. Рік народження тисяча дев'ятсот одинадцятий, місце — місто Енгельс, колишня республіка німців Поволжя. Безпартійний, освіта вища — енергетик, працював у Москві. В липні цього року мобілізований у партизани як знавець німецької мови. Кілька днів тому в бою біля села Нікольського здався в полон.
Андросов мовчав, а Рудін дивився на нього спокійно і вичікувально. В очах Андросова він не бачив ні цікавості, ні віри, ні недовір'я — нічого.
— Значить, ви здалися в полон, а потім вільно прибули на прийом у військову комендатуру? Не здається вам це дивним? — запитав Андросов.
— У такій послідовності це виглядає, звичайно, дивно, — погодився Рудін. — Але ви не знаєте, що сталося між тим, як я здався в полон і прийшов у комендатуру.
— Вас передумали брати в полон, — без тіні посмішки сказав Андросов.
— Ні, мене взяли. Але замість того, щоб прислухатися до моєї пропозиції про співробітництво, мене відправили в табір військовополонених. Мало того, це трапилося тієї ночі, коли табір перебазували в тил. Ніхто зі мною не поговорив, мене одразу запхнули в ешелон, а я з нього втік — вистрибнув з вагона на ходу, вернувся сюди і прийшов до військової комендатури. Все це вам неважко перевірити. Я був у останньому вагоні ешелону, мої папери залишилися, очевидно, в солдата, що супроводив цей вагон.
Андросов почекав і спитав іронічно:
— Отже, ви вискочили з поїзда спеціально для того, щоб запропонувати ваші послуги нам саме в цьому місті і ні в якому іншому?
— Так, — почулася тверда відповідь Рудіна.
Андросов зробив на аркуші паперу помітку «Перевірити втечу» і запитав:
— А чому ви не подумали, що в глибокому тилу, куди йшов ешелон, у спокійнішій обстановці, ніж тут, німецьке начальство розібралося б у вашій історії далеко краще?
— Навпаки! — палко заперечив Рудін і виклав уже відоме нам пояснення: здавшись у полон, він вважав, що всі наступні пояснення німецькому начальству повинні відбуватись в умовах, коли цьому начальству буде найлегше перевірити кожне його слово.
Рудін бачив, що Андросов це його пояснення прийняв. У розмові настала пауза. Андросов зробив помітку: «Перевірити здачу в полон», кинув на стіл олівець, обіперся ліктем об стіл і, дивлячись у вічі Рудіну, запитав:
— Що змусило вас здатися в полон?
Рудін витяг із-за підкладки пом'ятий конверт з батьковим листом і подав його Андросову.
— Ось вам причина номер один.
Рудін бачив, як Андросов професіональним поглядом що називається обмацав конверт і лист.
— На першій сторінці неістотне, — пояснив Рудін. — Звичайні старечі нарікання. Читайте на звороті, в кінці.
Але Андросов прочитав усього листа. Прочитав і поклав біля себе. Він мовчав досить довго, потім запитав:
— Отже, в вас прокинулась кров, заговорила, закричала, і ви на її поклик пішли витворяти неймовірне? — Андросов серйозно, навіть сумно посміхнувся і сказав: — Перестаньте, це несерйозно. Кажіть правду, це для вас в усіх відношеннях буде краще.
Рудін знизав плечима, помовчав, потім раптом розуміюче глянув на Андросова і поквапливо заговорив:
— Пробачте мені, будь ласка, я не подумав…
Андросов здивовано витріщився на нього.
— Про що?
— Може, вам неприємне нагадування про голос крові! Пробачте ради бога.
— Та ви що, збожеволіли? Що ви мелете? — майже до крику підвищив голос Андросов. Але негайно взяв себе в руки і недбало запитав: — Отже, ви наполягаєте на версії про голос крові і більше ніяких мотивів свого вчинку назвати не можете?
— Все інше — ще більше суб'єктивне, — пригнічено промовив Рудін.
— А все ж таки що? — наполягав Андросов.
— Незгоди з командуванням загону.
— Конкретно, будь ласка. Характер незгод. Політичний? Особистий?
Рудін здивовано глянув на Андросова.
— Та що ви, справді! Я ж був рядовим бійцем, та ще й перекладачем без роботи, оскільки полонених у нас не було. Просто в загоні мене чомусь не злюбили, дали мені прізвисько Напівфріц. Словом, несправедливі хамлюги, і все… — Рудін будив у Андросова спогади про його власні неприємності в Ризі, пережиті ним.
— Який загін? Де його база? — Андросов почав міняти тему.
— Ліговинські болота.
— Ліговинські? — здивувався Андросов і, діставши на столі якісь папери, почав їх розглядати. — Ви кажете правду?
— Тільки правду. На ваших картах показано, що ці болота непрохідні. Але це не так. У центрі болота є острів і до нього безпечні стежки.
Андросов здивовано глянув на Рудіна.
— Скільки чоловік у загоні?
— Близько двохсот. Більша частина — місцеві, а решта закинуті, як і я, з Москви.
— Командир місцевий?
— Так.
— Прізвище?
— Я знаю лише його партизанське ім'я — дядько Микола.
— Ким він був до війни?
— Судячи з усього, партійний діяч. Причому з тих, хто впевнений, що кожне його слово — це іскра геніальному розуму. Його улюблений вислів: «Фріц сам лізе в петлю, наше діло підштовхнути його в спину». І цей глибокодумний висновок він зробив, сидячи в болотній землянці.
Андросов знизав плечима.
— Те ж саме, тільки трохи іншими словами, твердить московське радіо.
