»Сатурна» майже не видно - Ардаматский Василий Иванович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Рудін знав, що Бабакін повинен вести на базарі комісійну торгівлю. Сховавшись за спиною чоловіка, який продавав покришене на маленькі скибочки сало, Рудін почав оглядати базар і незабаром побачив Бабакіна. Той стояв біля відчиненого ларка, жваво розмовляючи з інвалідом на саморобній дерев'яній культяпці. Бабакін був у добрячому темно-сірому пальті і оленячій шапці. На ногах — чоботи в калошах, обличчя старанно поголене, вуса й борода акуратно підстрижені. Розмовляючи, він час від часу поважним жестом підправляв пальцем вуса. Рудін підійшов ближче і зупинився кроків за три, не спускаючи очей з товариша.
Їхні погляди зустрілися. Рука Бабакіна, піднята до вусів, на мить завмерла, але більше він нічим не подав у знаки, що впізнав Рудіна, і далі собі розмовляв з інвалідом. Рудін ледь помітно всміхнувся йому.
Бабакін, видно, думав, що Рудін хоче до нього підійти, і почав прощатися з інвалідом. Коли той зашкутильгав геть, Бабакін пройшов у ятку і став там, спершись ліктем на прилавок. Він повільно дивився на Рудіна. Знову їхні погляди зустрілися. Рудін ледь помітно хитнув головою, повернувся і пішов до базарних воріт. І знову на нього найшло заспокійливе відчуття його належності до великого бойового товариства.
Рудін ішов до центру міста неквапливою ходою людини, яка цікавиться всім, що бачить. Він постояв біля німецького солдата, який підкачував колесо свого мотоцикла. Потім пішов далі, старанно вибираючи німця, до якого звернеться із своїм підготовленим запитанням.
Назустріч йому повільно йшов офіцер у шкіряному довгому пальті. Він, мабуть, прогулювався, і в нього був хороший настрій. Блукаючи поперед себе неуважним поглядом, він задумливо посміхався. Побачивши Рудіна, що зупинився перед ним, офіцер здригнувся і навіть ступив крок убік; очі стали настороженими, праву руку він засунув у кишеню пальта.
— Що вам треба? — запитав він по-німецьки.
— Пробачте, будь ласка, — теж по-німецьки заговорив Рудін. — Чи не скажете мені, де тут військова комендатура?
Офіцер уважно і навіть з цікавістю подивився на Рудіна і відповів:
— Центральна площа, точно навпроти церкви.
— Дякую, пробачте, — шанобливо посторонився Рудін і навіть зійшов з тротуару.
Біля комендатури стояло кілька легкових машин, а коло під'їзду проходжувався вартовий. Він нічого не спитав, тільки, зупинившись, провів Рудіна поглядом, поки той піднімався по східцях і входив у двері.
У вестибюлі біля столика, заставленого телефонами, сидів молоденький лейтенант. Над ним на стіні була прикріплена табличка: «Черговий офіцер». Окинувши Рудіна бистрим оцінюючим поглядом, лейтенант вийшов із-за столу.
— Вам кого, куди? — запитав він по-російськи, вимовляючи кожне слово окремо.
— Мені треба до когось із начальників, — по-німецьки відповів Рудін.
Лейтенант ще раз, ніби переоцінюючи — немов у перший раз його обдурили, — подивився на Рудіна, на його зім'ятий, брудний одяг.
— Скажіть, у якій ви справі, це допоможе мені правильно підказати потрібну вам кімнату.
— Про справу я буду розмовляти з начальником, — трохи роздратовано відповів Рудін.
Лейтенант знизав плечима, подумав і запитав:
— Це стосується суто військової справи чи має зв'язок з питанням контакту з населенням?
Рудін зрозумів, що лейтенант справді не знає, куди його послати, і боїться порушити священний німецький порядок своєї установи.
— Так, контакт із населенням, — сказав Рудін.
Лейтенант прямо аж зрадів. Він ступив до столу і натиснув там кнопку. З бокових дверей вибіг солдат в окулярах. Лейтенант показав йому на Рудіна і сказав:
— Проведіть пана в кімнату номер чотири…
Рудін зайшов до вузької довгої кімнати, в кінці якої на столом спиною до вікна сидів офіцер. Стоячи біля дверей, Рудін бачив лише його силует: велику круглу голову н її короткій шиї і широкі плечі.
— Підійдіть ближче, — промовив офіцер, досить чисто по-російськи.
— Дякую, — по-німецьки сказав Рудін, підходячи до столу. Тепер він добре бачив німця. Це був майор. На грудях у нього висів почесний знак «За Францію» і невідомий Рудіну ромбовидний орден. У майора було простакувате і якесь зів'яле обличчя з м'якими, майже жіночими рисами.
— У мене дуже складна справа, пане майор, — сказав Рудін. — Я навіть не знаю, як почати.
— Відкіля ви так добре знаєте нашу мову? — спитав майор, безцеремонно розглядаючи Рудіна.
— Я напівнімець, по батькові… — відповів він. — Народився в республіці німців Поволжя. Моє прізвище Крамер.
— O-o! — вигукнув майор. — Ця республіка — предмет великої зацікавленості нашої сім'ї. Там жив один наш далекий родич. А що ви тут робите?
Рудін відповів не зразу; він помовчав збентежено, ніби не зважуючись сказати всю правду.
— Я, пане майор, колишній партизан, — сказав, нарешті, Рудін, похнюпивши голову.
— Партизан? — очі в офіцера округлились. — А що це означає — колишній?
— Взагалі я інженер-електрик. Але мене мобілізували у Москві як знавця німецької мови і закинули до партизанів як перекладача. Три дні тому мене послали в бій під селом Нікольським, це кілометрів двадцять звідси.
— Нікольське? — спитав майор. — Одну хвилину. — Він взяв із стола папку і, знайшовши в ній якийсь папірець, уважно його прочитав. — Так, так… Ну, і що ж?
— Під час нічного бою я навмисне пішов від своїх і здався в полон.
Майор заглянув у папірець і запитав:
— І вас відправили в табір військовополонених?
— Так. Це був найжахливіший момент у моєму житті.
— Чому ж ви на волі?
— Я втік.
— Не брешіть. З табору такого типу втекти не можна, — майже ображено сказав майор.
— Я, пане майор, тікав не з табору. Коли мене доставили туди, табір саме евакуювався, і мене теж посадили в поїзд, і по дорозі я вискочив із вагона.
— Щоб прийти після цього сюди? — недовірливо посміхнувся майор. — Очевидно, ви дуже хотіли познайомитися зі мною?
— Мені не до жартів, пане майор, — гірко сказав Рудін.
— Я у вас питаю, чого ви сюди прийшли?
— Ви повинні зрозуміти моє становище, пане майор. Для партизанів я пропав безвісти. Здаватися в полон живим у нас не годиться. Вернутися туди для мене означало б попасти під розстріл. Але справа не в цьому. Я ж твердо вирішив, що моє місце серед німців. І взагалі все це не так просто. У перші дні війни, ще в Москві, я одержав листа від батька. Він писав мені, щоб я прислухався до голосу крові. Тоді, прочитавши це, я посміхнувся, подумав, що моєму наївному старикові і досі вчувається пісня про Лорелею. А коли, перебуваючи тут, я побачив німців, почув німецьку мову, став свідком грандіозного подвигу німецької армії, зі мною сталось щось незбагненне. Я просто не міг собі уявити цих людей своїми порогами, в яких я повинен стріляти. Навпаки, моїми порогами стали партизани, які, немов відчуваючи це, ставились до мене жахливо. І я пішов у полон. Але я це зробив зовсім не для того, щоб провести війну в таборі для полонених. Проте зі мною ніхто з ваших до пуття не побажав розмовляти. А потім це жахливе безглуздя: мене кидають у поїзд, везуть невідомо куди. І я втік…
— Але ви могли б усе пояснити по місцю прибуття поїзда, — сказав майор, який тепер уже зацікавився розповіддю Рудіна.
— Ні, пане майор. Одна справа — все з'ясувати тут, коли у вас є можливість швидко й легко перевірити все, і в тому числі, за яких обставин я здався в полон. Інша справа — намагатися переконати в своїй правдивості, від'їхавши за тридев'ять земель від фактів.
— Це, зрештою, правильно, — сказав майор і, помовчавши, продовжив: — Але я нічого конкретного запропонувати вам не можу. Ми організація суто військова, для нас люди з середовища противника — або ціль для стрільби або полонені. Я можу зробити тільки одне: знову відіслати вас у табір військовополонених. Те, що ви радянський німець, — обставина цікава, але ніяк не вирішальна. І мені ніколи розбиратися в цих тонкощах.
— Хіба вам не потрібні перекладачі, які однаково добре знають обидві мови?
