Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Ванда відповіла ствердно.
Не хотіла озвучувати ще одну причину такого вибору, яку вважала справді головною.
А саме: Франц Хольман, dziki czlowiek, знайшов, нарешті, легальний привід тримати її поруч. Не забереш від Венцеля, уміє точно відзначити: на відстані простягнутої руки. Капітан поєднує інтереси, державний та особистий, і не треба ламати голову, що для нього важливіше: успіхи на ниві пропаганди чи прискорення процесу, що дозволить одного разу залізти їй під спідницю.
Ванда Мостовська хотіла помилятися.
Та досвід і жіноча інтуїція підказували: ох, правильні її передчуття.
3
Ліс, район Здолбунова, база відділу УПА
Коли спустилися в бункер, Хмара велів одному з бійців супроводу зачинити за ними люк.
Каганець на саморобному, збитому зі снарядних ящиків столику вже горів. Із чого Максим зрозумів: бандерівський командир обладнав тут командний пункт й саме займався своїми справами, коли привели полоненого. Квапився, тому й не загасив вогню, лишивши на столику все, як було. Тепер же Хмара прибрав зі сторонніх очей розкладені папери й карти, і Коломійцеві це раптом дало надію. Якби лісовий командир уже все вирішив і смертний вирок лише відтягується на короткий час, задля формального допиту, ніхто б від полоненого нічого не ховав.
Усе одно не розкаже.
Але зринуло інше питання, не менш важливе для Максима. Нехай не вбиватимуть, це добре, помирати отак не хоче жодна жива істота. Що замість розстрілу – полон? Можливо. Для чого бандерівцям тримати полоненого? Обміняти на когось із своїх? Нехай, таке трапляється. Та Коломієць не надто важливий трофей, аби хтось на нього спокусився. І потім, обмін із ким? Як пояснювали офіцери з НКВС, лісові вояки тут воюють на німецькому боці, підтримують окупантів. Значить, є варіант – здадуть своїм німецьким хазяям, на підтвердження лояльності, і Максим перекочує з Чорного лісу до гестапо. Чи, що теж ймовірно, наші партизани тримають у себе когось із бандерівських ватажків. Тому опинитися у своїх є все ж таки маленький шанс.
Головне – розгадати наміри Хмари.
А бандерівський командир почав відразу, довго не тягнув:
– Хто такий і як опинився тут? Яке маєш завдання, від кого?
Пан або пропав.
– А я з ким розмовляю? Документи, повноваження. Ми за лінією фронту, і я не певен, що повинен відповідати на невідомо чиї питання.
Хмара далі зберігав загрозливий спокій.
– Я – хорунжий Української повстанчої армії Хмара. Полоненим папери не показую, хоч їх маю. Як і всі потрібні повноваження для того, щоб допитати тебе. Особливо панькатися не будемо. І потім, якщо на допиті не здохнеш, наказ на страту віддати.
– Це у вас тут манера така – розстрілювати всіх, кого допитали? Хай би що людина сказала, вирок ти вже виніс, хіба ні? А якщо я ні в чому не винен?
Хмара сплів пальці рук перед собою, хруснув ними, розплів, знову поправив жестом чуба.
– Ти солдат ворожої армії. На чужу землю зі зброєю в руках прийшов. Лихі наміри маєш. Нашого побратима вбив, хоч сам українець, з говірки чую – східняк. Зазвичай від нашого командування спеціальний припис щодо земляків маємо. Зокрема, полонених не вільно стріляти. Навіть маємо таких, як ти, назад, на власну територію пускати. Якщо на правильний шлях навернути не вдасться.
– Цікаво, який такий правильний? Ти тут про своїх сказав. А вбивати своїх нормально, теж у вашій інструкції прописано?
– Тебе не стосується.
– Що саме? – не зрозумів Коломієць.
– Жоден пункт настанови. Той, хто винен у загибелі бодай одного нашого побратима, партизана чи цивільної людини, тим більше свого, українця, під розстріл підпадає. Зокрема, я доставити тебе далі, у запілля, маю. До нашої служби безпеки. Хай би ті, кому належить, тобою займалися. Та як командир окремої чоти відділу особливого призначення можу сам, без СБ, слідство провадити.
– Так розумію, ти своє слідство вже скінчив, – Максим поволі почав заводитися, майже не думаючи про небезпеку та ймовірний близький кінець. – Винного знайшов, доказів у тебе – слова твого ж бійця, підлеглого. Більше нічого. А завтра він чи інший прийде в те ваше СБ і заявить: хорунжий Хмара вбив свого побратима. Згоден наперед зі звинуваченням та вироком, а, товаришу командир чи як там у вас звертаються…
– У нас товаришів нема, то всі в більшовицькій партії та Червоній армії. Хочеш звертатися до мене, кажи – друже командир чи друже Хмара.
– Ми не подружимося.
– Тоді зви паном Хмарою.
– Пани в Польщі.
– Ич, мудрий який. Добре, ніяк мене не називай. Не звертайся. Просто кажи, що хочеш, відповідай, коли питають. Я тобі назвався. Хто ти такий – не почув.
– Мене звуть Максимом. Прізвище – Коломієць. Раніше, до війни, служив у міліції, в Миргороді. Знаєш, де це?
– Маю уявлення, – кивнув той. – Здивуєшся, але ми про іншу Україну тут маємо більше розуміння, ніж ваша частина – про тутешню. Знаємо, зокрема, як вас Сталін голодом заморив і, на щастя, не всіх виморив. У вас, на Полтавщині, не було ліпше, ніж усюди. А ти все одно більшовикам служиш, та ще й у їхній міліції. Це ж ви, міліціянти, в людей по селах останні жменьки хліба забирали. Я ж правду кажу, Максиме Коломієць.
– Точно, – погодився він. – Буде бажання, сильно захочеш – розкажу таке, що в страшному сні не насниться. Тільки я нікого за колоски не саджав [25]. І ні в кого останню картоплину з рук не видирав. Тобі, звісно, не цікаво, але я мав від держави додатковий пайок, продуктовий. По можливості знаходив спосіб передати частину тим, кого це могло врятувати. І чудово розумів, що буде, коли начальство пронюхає. Тільки товариша Сталіна не треба до кожного гнійника прикладати, він над дурнями й ворогами по всій країні особисто не стоїть.
– Ми тут зараз вашого Сталіна захищаємо? – брови Хмари спершу скочили вгору, потім різко насупилися. – Ти не агітатор часом засланий?
– Ні. Я офіцер міліції. Який отримав термін за вбивство іншого офіцера, старшого за званням. Сюди я потрапив, бо війна і влада дала можливість реабілітуватися. До вас та ваших повстанських… – на язику крутилося «банд», та вчасно переграв, – загонів моє завдання не мало жодного стосунку. Мусив пустити поїзд під укіс разом із групою. Її набрали з кримінальних злочинців, і всі виявилися зрадниками та покидьками. Хоча… покидьками вони були й до того. Лишився один проти трьох. Тікав, ішов, не розбираючи дороги. Думав вийти до своїх. Наскочив на вас. І ще, останнє і головне: товариша вашого, Тополю чи як його, не вбивав. Можу довести, як слухати захочеш. У міліції служив, це не лікується. Убивства розкривав, хай там, у Миргороді, з цим лихом було відносно спокійно. То як, Хмаро, договоримо чи ставати до стінки?
– Тут стінки нема. Самий ліс.
– Тоді до дерева, чого ж. Один хрін. Кажи, до якого, стану. А ти командуй.
Хорунжий відповів на це не відразу. Звичним жестом забрав пасмо з лоба, кивнув на лавку, грубо збиту з розрізаних колод та дощок.
– Присядь, – і щойно Коломієць умостився, попередив: – Не кури. Мої хлопці бавляться, хай не всі. Але тут ми спимо, помешкання зле провітрюється.
– Потерплю, – відповів Коломієць. – Значить, отак ви живете.
– Тобі яка печаль, як ми на своїй землі живемо? – відрубав хорунжий.
– Я, виходить, чужий. Не свій. Прийшов із чужого краю, і німці там, звідки я, не хазяйнують?
– Ти з Полтавщини. Хіба Полтава не Україна?
– Українська радянська соціалістична республіка, – виклично відчеканив Максим.
– А тут, по-твоєму, що?
– Така сама Україна. І теж, до речі, окупована німцями, – сказавши так, тут же виправився: – фашистською Німеччиною, бо є багато обдурених Гітлером німців, не всі вони фашисти.
– Правильно, – легко погодився Хмара. – І є багато обдурених Сталіним українців. Сталіним, Леніним, більшовиками, комуністами. Чому Гітлер дурити німецький народ може, а Сталін український народ дурити не годен? Тих, кого надурити не вийшло, Сталін наказує розстріляти чи в таборах гноїти. Се не лише нашого народу стосується. Гітлер хіба зі своїм та іншими народами те ж саме не робить?
