»Грант» викликає Москву - Ардаматский Василий Иванович (читаем книги бесплатно txt) 📗
Шрагін ішов безлюдними вулицями, що вже поринули у присмеркову синизну, і думав, як дивно влаштована людина. І трьох років нема, як він за наказом партії залишив роботу інженера-суднобудівника і став чекістом. Хіба міг він тоді подумати, що колись опиниться в цьому зайнятому ворогом місті, очолюватиме тут цілу групу і провадитиме таємну боротьбу? Але це вже сталось, він уже працює. І робота, хоч би якою небезпечною вона не була, є як і всяка робота — до неї, виявляється, можна звикнути, і в ній є свої робочі будні…
Наближаючись до свого будинку, Шрагін знову побачив генеральську машину. Шофер спав, насунувши на носа пілотку.
Шрагін навмисно грюкнув дверима, коли заходив, і зараз же з вітальні вийшла Емма Густавівна.
— А ось і наш Ігор Миколайович! — голосно вигукнула вона. — Зайдіть до нас хоч на хвилинку. У нас генерал Штромм.
Шрагін зайшов у вітальню й побачив генерала, що сидів у кріслі. Сьогодні він був у цивільному. Йому було років сорок п’ять, можливо, трохи більше. Крупне прямокутне обличчя, масивна постать. Очевидно, короткозорий. Він розглядав Шрагіна, примруживши очі.
— Добрий вечір, пане генерал, — із стриманою шанобливістю сказав по-німецькому Шрагін, зупинившись посеред кімнати.
— Добрий вечір, добрий вечір, щасливий обранець, — з удаваним невдоволенням басовито відізвався генерал, важко підвівся з крісла, підійшов до Шрагіна і подав йому руку. — Штромм, Август, — виразно вимовив він.
— Шрагін, Ігор.
— Шрагін? О! Ми обидва на «Ш»? Пробачте, а як ви сказали ім’я?
— Ігор.
— І-гор?
— Так.
— Таємничі російські імена, — похитав головою генерал. — Посидьте з нами. Адже мені доведеться доповідати моєму родичеві й про вас. І ви теж наш родич, І-гор. — Генерал басовито розсміявся.
Емма Густавівна поставила перед Шрагіним каву.
— Чого ж ви не питаєте, де ваша Лілі? — з неприємною інтонацією спитала вона.
— Я приголомшений знайомством з живим німецьким генералом, — усміхнувся Шрагін.
— Ви вважали б за краще знайомитися зі мною — мертвим? — загримотів генерал своїм басовитим сміхом.
— Лілі валяється в ліжку, — сказала Емма Густавівна. — У неї страшенна мігрень. Покличте її, можливо, все-таки вона вип’є кави?
Шрагін встав і, попросивши вибачення в генерала, пішов у кімнату Лілі. Дівчина долілиць лежала на дивані.
— Лілю, що з вами? — тихо спитав Шрагін.
Вона схопилася, сіла і здивовано втупила очі на Шрагіна.
— Ах, це ви, — з полегкістю сказала вона. — Страшний сон бачила, б-р-р! Він ще й досі там?
— Мати хоче, щоб ви зайшли до вітальні, — сказав Шрагін.
— Він викликає в мене нудоту. Я не піду. Скажіть, мігрень, і вона не хоче псувати всім настрою.
— Мігрень, то й мігрень, — сказав Шрагін і пішов у вітальню.
— Як чудово, як чудово! — гудів генерал. — Слухайте, І-горе, я тільки зараз узнав, що ваша дружина піаністка. Це ж чудово! Вона просто зобов’язана нас почастувати Бетховеном.
— У неї, пане генерал, страшенний головний біль, і цього не можна не брати до уваги, — лагідно сказав Шрагін.
— Німецький генерал не повинен нічого брати до уваги, — заявив Штромм майже серйозно.
— Але ж ви ще й людина, і до того ж родич, — усміхнувся Шрагін.
— Спіймав, хай йому грець! Капітулюю перед мігренню. Хо-хо-хо! Сідайте, І-гор, і прийміть сердечне вітання од Вільгельма фон Аммельштейна, вашого… гм… як же він вам доводиться? — не збагну, хо-хо-хо, але загалом це найдостойніша і… — генерал підняв палець, — найбагатша людина. Я йому телефонував, розказав про мій візит у вашу домівку. Він так розхвилювався, що почав запинатись. Каже, що сьогодні в нього перша за багато років справжня радість, — він довідався, що не один на землі. Сподіваюсь, ви розумієте, чим це пахне?
— Не зовсім… — відповів Шрагін.
— Боже, що з вами зі всіма зробили комуністи? Він не розуміє, що для нього означає, коли найбагатший фон Аммельштейн визнає в ньому родича!
— Розкажіть нам, що є нового, — втрутилась Емма Густавівна.
— Нового? — Генерал підняв брови. — Ні-чо-го. Мене особисто цікавить тільки одна новина — падіння Москви. І це станеться, можете бути певні. — Він звернувся до Шрагіна. — Мені сказали, що ви працюєте на верфі. Як там у вас справи?
— Поки що ніяк, — відповів Шрагін.
— Чого ж це дрімає наш дорогий адмірал Бодеккер? Він же прославлений адміністратор верфів рейха.
— Завод зруйновано, робота буде величезна. Робітників нема, інженерів нема, — зітхнув Шрагін. — А тим часом як хочеться працювати…
— О, це чудово! — вигукнув генерал. — Вашу відповідь я сьогодні ж внесу до зведення. Я без упину всім товчу, що для росіян головне щастя — робота і, якщо ми забезпечимо їх роботою і пристойною платнею, вони стануть могутньою опорою рейха. Правильно?
— Так, ми любимо працювати.
— Слухайте, І-гор, значить, ви підтримуєте мою думку?
— Зробити це, однак, не так просто. Для цього треба негайно почати відбудовувати все, що зруйновано, — з гідністю і стримано відповідав Шрагін, вирішивши раз і назавжди обрати цей тон для розмов з генералом.
— Згодний, — кивнув Штромм. — Але силу-силенну ваших людей ми вивезем у Німеччину, в Польщу, у Францію. Люди, які хочуть працювати, нам потрібні скрізь. Запевняю вас, ніхто без роботи не залишиться. Адже ви інженер? З Бодеккером ви познайомились? Я вас відрекомендую.
— Дякую, ми вже знайомі. До того ж не в моїх правилах користуватися протекцією.
— Мені б хотілось узнати, І-гор: ви залишились свідомо? — вів далі генерал.
— Як вам сказати? Несвідомо роблять тільки тварини.
— Хо-хо! Чудова відповідь!
— Це неподобство, — втрутилася в розмову Емма Густавівна. — Як тільки зійдуться двоє чоловіків, вони зразу починають говорити про справу й нікого більше не хочуть помічати. Я прошу вас, генерале, розказати, як там у вас зараз в Німеччині.
— Як? Чудово, наймиліша фрау Реккерт, чу-до-во! Нам, хто живе в цю епоху, заздритимуть всі майбутні покоління. І все це фюрер, фюрер і ще раз фюрер. Він, фрау Реккерт, подумав і про вас. Мій рейхсміністр, коли я виїздив сюди, сказав мені: «Фюрер заклопотаний долею осілих там німців». Чуєте, фрау Реккерт? Фюрер заклопотаний вашою долею!..
Шрагін стежив за генералом з величезною цікавістю, і водночас його мозок фіксував усе, що могло пригодитись для справи.
— Так, панове, — просторікував генерал. — Нова Німеччина вже народилась і йде до великого майбутнього. Звичайно, ще не одубіло покоління чистоплюїв, ще борсаються десь колишнє чиновництво і колишні плутократи. Але ми всю цю мерзоту знищимо, запевняю вас! От розрахуємося з росіянами, з англосаксами і потім одним ударом остаточно очистимо повітря Німеччини від випорожнень минулого! Пардон, фрау Реккерт! — Він навіть вибачення вигукнув, як команду на плацу. Потім повільно обернувся до Шрагіна і сказав пихато: — І я хочу вас, молодий чоловіче, попередити: любите ви роботу чи не любите — це все-таки не головне. Ваша доля залежить від того, чи зрозумієте ви велич фюрера і нової Німеччини. Якщо ні, вас розтопче історія, запам’ятайте це.
— Я вже зараз все це прекрасно розумію, — твердо і переконано відповів Шрагін.
— Тоді, хайль Гітлер! — несподівано гаркнув генерал і викинув уперед руку.
Шрагін, трохи почекавши, теж підняв руку і неголосно промовив:
— Хайль… Гітлер!
— Браво, І-гор! Ви перший росіянин, який переді мною привітав геній фюрера…
Емма Густавівна знову спробувала відвести розмову від політики, яка її завжди лякала. Вона попросила розповісти, як виглядає її родич фон Аммельштейн. І раптом генерал Штромм знову закричав:
— До речі, от і ваш родич, фрау Реккерт, теж недозволено довго одвертав носа вбік. Коли я одружився з його племінницею, я, природно, ввійшов в його дім. Бувало, прийдемо з дружиною в гості. Я — хайль Гітлер! А він — здрастуй, дорогий мій друже. Я все розумів і з побоюванням для себе терпляче очікував, що буде далі. І тільки коли ми прибрали до рук Австрію, Чехію, Польщу, Францію і я якось прийшов до нього додому і сказав: «Хайль Гітлер!», він, нарешті, відповів теж: «Хайль Гітлер!» І тоді я обняв його і сказав: «Дякувати богові, тепер ми справді родичі». Але хіба я можу забути, що він визнав фюрера тільки після того, як фюрер подарував йому Європу? Ось він, — генерал кивнув на Шрагіна, — навіть він зрозумів усе значно раніше…
