Чорний ліс - Кокотюха Андрій Анатолійович (книги читать бесплатно без регистрации .txt) 📗
Коломієць знову закашлявся. Цього разу води не просив, але й отямився швидше. Роки табору відбили звичку викидати недокурене. Тож, послинивши пучку брудного пальця, Максим пригасив цигарку, акуратно поклав у кишеню ватних штанів, сказав:
– Я писав рапорт. Не один. І вам це відомо, громадянине капітан.
– Тоді ситуація була одна. Тепер інша. Усе змінюється, Коломієць. Тим більше, коли війна. Ось, товариш комісар державної безпеки тобі далі все пояснить. Я йому вже своє слово сказав. І не лише про тебе, май це на увазі.
Залишаючи чоловіків наодинці, Ярцев хотів прихопити свій «Казбек». Уже простягнув руку, та враз передумав, замість того знову повівся несподівано – поплескав Максима по плечу, чого табірний опер ніколи б собі не дозволив. Думки в Максимовій голові остаточно сплуталися, і він, не знайшовши нічого кращого, витріщився на майора з люлькою, знаючи напевне – тільки той може все пояснити. І правда: він заговорив, щойно за Ярцевим зачинилися двері:
– Капітан справді найперше звернув мою увагу на вас, старший лейтенанте Коломієць.
– Колишній.
– Що?
– Колишній старший лейтенант міліції.
– Хочете повернути звання?
– А це так просто, як ви кажете?
– Ще простіше, Коломієць. Як ви вже почули, я – комісар держбезпеки Руфін Юрій Ілліч. На початку цього року носив звання старшого майора. Кажу це, аби ви розуміли – міняються звання, нашивки, кубики, шпали, зірочки. Повноваження ж лишаються, і моїх повноважень, Коломієць, цілком достатньо, щоб ви вийшли з цього кабінету знову старшим лейтенантом.
– Міліції?
– Не суттєво. Ви офіцер, маєте як на свій вік досить вагомий досвід оперативно-розшукової роботи. Нам же знадобляться насамперед ваші оперативні навички.
– Кому «нам»?
– Правильне запитання, Коломієць. Але дурне, – Руфін пихнув люлькою, сиза хмарка пахучого диму піднялася до стелі. – Коли наша з вами країна воює з лютим ворогом, знадобитися ми з вами можемо лише Батьківщині. Ну і, звісно, товаришеві Сталіну. Готові виконувати завдання партії та Верховного Головнокомандувача для наближення нашої перемоги?
Максима щось підштовхнуло знизу.
– Так точно! – виструнчився він, витягнувши руки по швах.
– Сядьте вже. Стрибати не треба, то потім, як бажання буде.
В’язень знову опустився на ослін, тепер уже не на край, усівся зручніше. Руфін, підсунувши до себе сірий газетний аркуш, вибив об нього люльку, помилувався невеличкою гіркою попелу. Затим поклав «принца» поруч на стіл, легенько провів пучкою по лакованій поверхні.
– Трофей. Коли вибили німців із Харкова взимку, один із моїх офіцерів знайшов у кинутій поспіхом німецькій машині дві валізи. В одній – документи, не аж такі важливі, усе серйозне встигли спалити. В іншій – набір люльок, різних. Мені сподобалася ця. Харків потім довелося залишати, але трофеї лишилися. Добре, не про те мова, – майор відсунув люльку ближче до краю столу. – Є можливість піти на фронт, Коломієць. Знаю, за що засуджені. Згоден, були вагомі причини лишати вас у таборі. Хоча в штрафні батальйони, як ви, мабуть, знаєте, набирають із табірного контингенту море покидьків. Хіба ні?
– Вам видніше.
– Напевне. Але ваш випадок особливий. Бачте, виглядає, ніби вас тримали до пори, до часу, немов навмисне до мого приїзду.
– Поясніть, громадянине майор. Я далі нічого не розумію.
Руфін підвівся, обсмикнув кітель. Уставши, виявився на зріст вищим за середній і не надто пропорційним як для звичної чоловічої статури складеним. Фігура нагадувала перевернутий видовжений фужер – недосяжний ідеал для багатьох жінок.
– Досить лірики й політінформації, Коломієць. Я розмовляю з вами тут і ось так, у вільній манері, лише тому, що уважно прочитав вашу справу. Так, начальник оперативної частини підсунув мені її першою. Але я не обмежився змістом сухих протоколів, зробив відповідні запити. Ви – наша людина, Коломієць. Хіба ні?
– Наша – це чия?
– Знову те ж саме нерозумне питання. Ви, мабуть, трохи здичавіли тут, у таборі. Радянська. Ви ж комуніст?
– Був членом партії більшовиків. Партквиток здав разом зі зброєю при арешті.
– Це все атрибутика, Коломієць. Бо наші органи не прирівнюють вас до десятків тисяч злочинців й відвертих ворогів, зібраних тут і в інших виправних таборах. Ваша провина лише в тому, що приревнували керівника до власної дружини, маючи для цього всі підстави. Хіба ні?
Заперечувати Максим не збирався.
– Так… Так точно.
– Отож. А ми пізніше зібрали матеріальчик і на вашу жертву, Матвія Романенка.
– Ви особисто?
– Ми – це органи НКВС, Коломієць. І не важливо, хто на якій ділянці працює. Робимо одну роботу. Так що скажу… – майор, нахилившись, узяв люльку, почухав мундштуком підборіддя. – Романенко був відданий нашим ідеалам чоловік. Багато працював, викриваючи прихованих ворогів радянської влади. Це допомогло вашому кривдникові зробити досить швидку та успішну службову кар’єру. Наша влада, як ви знаєте, на тому й стоїть, щоб молоді люди активніше витісняли старі кадри, котрі не готові працювати в радикально нових умовах. Пам’ятаєте, що з цього приводу писав товариш Сталін?
Максим вчасно стримався від негативної відповіді. Не тримати в голові висловлювань, думок та цитат вождя саме по собі за певних обставин могло вважатися злочином, за який пришивають політичну статтю. Чи, принаймні, беруть на олівець як украй підозрілу особу. Проте Руфін й не чекав відповіді, говорив далі:
– Товариш Сталін влучно назвав поведінку таких, як джерело ваших бід товариш Романенко, запамороченням від успіхів [16]. Він дав це визначення досить давно, але воно досі актуальне й не до всіх доходить. Різко пішов угору той ваш кривдник. Не всі витримують, далеко не всі. Ось і він почав морально розкладатися. Від цього, Коломієць, і до зради Батьківщині небагато кроків. Хтозна. Раптом ви своїми імпульсивними діями зупинили потенційного ворога народу раніше, ніж він би встиг себе проявити й наробити значно більше лиха… Ви можете гарантувати, що морально нестійкий Романенко не піддався б з часом на свідому провокацію американського, англійського чи японського агента?
– А що робити іноземній агентурі в Миргороді? – вирвалося в Максима.
– Ворог усюди, – Руфін загрозливо помахав чубуком. – Думаєте, до війни не готувалися? Будь-який залізничний вузол по всій нашій території іноземних агентів цікавив завжди. А Миргород ваш – важлива залізнична ділянка, самі прекрасно знаєте. Не кажучи вже про теперішній час, воєнний. Знаєте, скількох виявляють? Знаєте де? Тут, за Уралом, куди евакуйовані стратегічно важливі підприємства й переведені на оборонні рейки, – шпигуни й диверсанти тарганами розводяться. І, до речі, активно вербують морально й соціально нестійкі кримінальні елементи. Вірите?
– Підозрюю, – Максим вирішив не сперечатися з комісаром держбезпеки. – Ви хочете мене залучити до такої роботи, диверсантів ловити?
– Для того є інші служби, – відрізав Руфін. – Але ви на правильному шляху. Як тут раніше зазначив капітан Ярцев, ви можете вийти з табору достроково, відновити звання офіцера міліції та вирушити на фронт. Готові?
Коломієць чекав, коли майор так скаже, тому відповів відразу:
– У мене є вибір?
– Стоп, – офіцер помітно збентежився. – Чому ви заговорили про вибір? Ви не хочете служити Батьківщині й партії, вийти з табору та стати в лави?
– Ви мені не наказуєте, громадянине майор, – говорячи так, Максим дивився йому просто в очі. – Ви спитали, чи я готовий. Так, я готовий. Раніше мої клопотання не розглядалися, бо, як відомо, я вбив офіцера міліції. Кримінальні злочинці на моєму фоні виглядали надійнішими. Саме тому, до речі, їм дають більше прав зробити два кроки вперед та піти в штрафні підрозділи, на передову. Мене ж попереджали – навіть не думай. Зараз щось помінялося. Але ви не наказуєте мені, громадянине майор. Ви питаєте про готовність. Отже, може бути інша відповідь, крім «так точно»?
