Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич (бесплатная регистрация книга TXT) 📗
Останній поверх був занедбаний — ним ось уже два роки ніхто не користувався. Колись тут мешкала нечисленна прислуга — покоївка й садівник, утримання яких з початку війни зробилося обтяжливим для родинного бюджету. Там же містилися дві кімнати для гостей, яким з тих чи інших причин траплялося залишатися на ніч. Та з часу загибелі Шеєра-батька в цьому будинку вже ніхто не гостював: німці не люблять даремно витрачатися й до будь-яких гостювань ставляться лише як до специфічного способу залагодження найрозмаїтіших справ — від службових до особистих.
Відвідини для них — це передусім витрати, оскільки тут панує правило матеріально відшкодовувати хазяям усе, що з’їдено і випито. Порядок є порядок! Навіть найближчий друг, якщо ви почастуєте його цигаркою, без зайвих нагадувань почне длубатися в гамані, виловлювати пфеніг — вартість однієї цигарки. Звісно, якщо ви не скажете йому, що ваша цигарка — подарунок. А за дарунок готівкою не розраховуються — відплачують послугою в межах вартості подарованого. Либонь, Хейнішеві дорого коштувало його нове звання штандартенфюрера…
Крістіні ця побутова копійчана дріб’язковість, жадібна меркантильність в усіх сферах життя «тисячолітнього рейху» була огидною. Та що поробиш? З вовками жити — по-вовчому вити. Тут навіть жінка з панелі не вважається повією, а нормальним «трудовим елементом» у сфері приватного обслуговування населення, отже, й не пов’язується з уявленнями про аморальність. Поведінка жінки вважається аморальною, такою, що заслуговує всілякої зневаги та ганьби, коли вона «занепадає» в любощах без грошових розрахунків і тим самим непристойно й марнотратно збезцінює джерело надійного прибутку, бо оте джерело користується масовим, стабільним попитом серед хвацьких, хоробрих, забезпечених твердою державною «пайкою на любов» вояків фюрера, який «дбає за всіх нас». Нацистська мораль, чітко розцінена в буханцях хліба, кавалках ковбаси, пляшках шнапсу, рейхсмарках і пфенігах…
І до всього цього ганебно ницого, духовно зубожілого, грубо тваринного фрейлейн Крістіні Бергер слід звикати…
І засвоювати ці «етичні норми», щоб не виділятися власною поведінкою.
її досі рятувало від зазіхань фашистських жеребчиків лише те, що вона мала біля себе постійного «опікуна». Раніше це був «Шеєр»…
І ось тепер тут, у Берліні, при фрейлейн Бергер такі поважні функції виконував в очах сусідів дуже показний гауптштурмфюрер СД Віллі Майєр.
Не менш одного разу на тиждень він приїздив на службовій машині зі знаком «СД» на вітровому склі з тугенькими пакунками — білі паляниці, масло, ковбаси, борошно, консерви з тушкованим м’ясом і разками тоненьких, мов дівочі пальчики, рожевих сосисок.
На трафаретні жіночі зойки типу: «Віллі, ну навіщо ви завдаєте собі зайвого клопоту?» — він бадьоро відповідав, щоб назавжди покласти край цим нещирим з боку не вельми забезпечених жінок відмовам «для порядку»:
— Любі дами, я не маю сумніву: фрейлейн Крістіна неодмінно народить сина. І я піклуюся зовсім не про вас, а про здоров’я пана Шеєра-спадкоємця. Із камрадської, чоловічої солідарності!
На самоті фрау Шеєр заохочувала Крістіну:
— Це дуже похвально, моя мила, що ви прихильні й лагідні до пана добродія Майєра. Він чудовий і приязний чоловік, вихований і делікатний. Життя є життя! Хто зна, чи повернеться Адольф…
Від цих слів Крістіну, попри її симпатію до Патриції Шеєр, перевертало. Певно, фрау сама не відчувала межі між німецьким практицизмом і тим, що у справді порядних людей зветься цинізмом. Але що з неї візьмеш, якщо вона, як і всі тут, з пелюшок уражена мораллю, що вимірюється в матеріальних реаліях? Адже іншої моралі вона ніколи не знала.
На цю «харчову» тему побалакав з Крістіною і Майєр. І теж віч-на-віч. Пояснив:
— Мила Крістіно, я мушу мати вагомий привід для систематичних відвідин вашої приватної фортеці. З метою конспірації.
— Облиште вигадки, Віллі, ви просто добра людина.
— Ні, не зовсім просто, фрейлейн. У нас як ведеться? Людина, з якою не мають спільних справ — службових або ділових, для інших ніби припиняє своє існування. А ви — у тривалій відпустці, з якої на нашу службу переважно не повертаються.
— То, може, нам обмежити зустрічі? — стурбувалася Крістіна.
Вона злякалася за долю дорученої їй справи. Поки що Віллі лишався єдиним джерелом для збирання розвідувальної інформації.
На її запитання Майєр відповів лише поблажливим усміхом, мовляв, усе буде гаразд.
— Не слід легковажити, Віллі, — з докором мовила Крістіна. — В нашій з вами справі нема дрібниць.
— Так, — раптом погодився Майєр, — і ось одна з них. Хейніш наказав мені не спускати з вас ока, використовуючи для цього товариські стосунки, що склалися між нами. Він цілком схвалює й підтримує мої «харчові акції» як конспіративні заходи. Тому я не блазнював, коли сказав вам, що навідуюсь до вас із пакунками з метою конспірації: приховую свої дії від вас, аби ви, фрейлейн, не запідозрили про встановлений за вами нагляд. Оскільки цю місію покладено на мене, вам нічого не загрожує. Потрібне мінімальне: терпляче поставитись до моїх візитів. Домовились?
Почав серйозно, закінчив напівжартома. Однак те, про що він її проінформував, уже насторожувало.
— Якась підозра?
— Жодної.
— Тоді чому ж?..
— Хіба не ясно? Ви причетні до багатьох справ СД, кожна з яких становить службову таємницю. Подекуди — вагому. А пам’ять людини не здаси до спецархіву і не замкнеш до службового сейфа. Пам’ять людини завжди з її власником, де б той не перебував. А ще людина має надто рухливий орган — язик.
— Але ж мусять бути якісь підстави для недовіри…
— Ет, підстави! — глузливо мовив Майєр. — І це говорите ви, що мало не рік працювали в системі імперської служби безпеки. Ви мене дивуєте, фрейлейн, своїми наївними міркуваннями про «підстави». Вам пречудово відомо, що у нас кожен вболіває виключно за власну кар’єру і більше ні про що.
— Але ж кар’єра, — усе сперечалася Крістіна, — не може бути єдиною життєвою метою.
— Чому ж? Якщо це возведено в державний принцип… Нацист будь-якого рівня або рангу не запитує себе: «Хто я?» Але він щодня розмірковує: «Скільки маю?» З кожним суспільним щаблем можливості збагачення зростають у геометричній прогресії. Тому за кар’єру і вигоди, пов’язані з нею, гризуться зубами. Звідки й завбачливий ляк: як би ото чогось прикрого не сталося, як би щось несподіване не завадило кар’єрному злету.
Не заперечити — Віллі мав цілковиту рацію. У фашистській трупарні тільки й можливе оте жорстоке животіння, яке він до жаху яскраво змалював.
— Кепсько! — Крістіну огорнув неспокій.
А Віллі подумки пригадав «солоний» жарт штандартенфюрера Хейніша:
«Фрейлейн Бергер встигла подвійно завагітніти: дитиною і зрадою. Язики у жінок плескаті… Якби це було в моїй владі, я б забезпечив її абортами в обох випадках! На другий маємо чудового акушера — шефа гестапо пана групенфюрера Мюллера. Позашлюбна дитина, якщо поглянути з точки зору суспільного становища, теж мов тягар на нозі колодника. Фрейлейн тільки зіпсує без усяких для себе вигод свою зграбну фігурку…»
За усталеною звичкою шеф першим реготав із своїх солдафонських кепкувань. Звісно, у Віллі язик не повертався цитувати Крістіні «дотепи» Хейніша. А дарма! Іноді й «жарти» несуть у собі значну інформацію. Принаймні Крістіна б усвідомила, що «записана у зайві», а це — небезпечно.
Різні думки снували в чарівній голівці фрейлейн Бергер, поки вона мандрувала автобусом по Берліну, прямуючи на зустріч з товаришем. Нічого не знала про нього. Уявляти, ким виявиться і який з себе зовні,— марна справа. І він нічого не відає про неї. Либонь, не міг би навіть вгадати: чоловік прийде на зустріч з ним чи жінка? Якби вони разом їхали цим автобусом, їм би це лишилося невідомим. Тільки обумовлені предмети зовнішнього опізнання і паролі допоможуть їм знайти одне одного. Та й то — лише за певних умов і на певному місці.
Вона зійшла на зупинці «Рейхсшпортфельдштрассе». Трохи пройшла вперед за маршрутом автобуса й завернула праворуч, на майже завжди порожню Хайльсбергалее. За рогом зупинилась. Кілька хвилин спостерігала за поодинокими перехожими, аж поки вони не зникали з поля зору.
